Людська натура часто-густо схильна більше цінувати те, що є ризик втратити. Або те, чого хочуть насильно позбавити. Один із «побічних» наслідків повномасштабного вторгнення — такий масовий, такий щемкий, такий болюче відроджений інтерес до всього свого, рідного, українського. Бо зв’язок зі своїм корінням, своєю ідентичністю — це, певно, той найбільший кит, що тримає нашу психіку.
І тут цілком закономірно проявився один із багатьох життєвих аспектів, в яких українці по-доброму заздрять європейцям — це спадщина. Через бурі історії до нашого покоління не дійшли ні титули, ні маєтки; не знаю навіть людей, до яких дійшли дорогі метали чи каміння — це все, якщо й було в родині, було відібране чи виміняне на хліб у часи Голодоморів. І цей біль від нестачі власної, переданої через покоління матеріальної спадщини люди часом відчувають настільки гостро, що це породжує уже нову традицію — покупку, оренду і носіння автентичного одягу. Це одягання дуже сакралізується, і подається як цукерка майже містичного зв’язку із предками. Це дійсно нове явище для української культури, як зазначають дослідники, адже для нас характерно вшановувати предків через їжу — різдвяні і поховальні традиції залишати страви для померлих родичів цьому підтвердження. До одягу і взуття в давнішій культурі ставлення було більш утилітарне — звісно, ношене кимось вбрання не гидували одягати, інакше не було би в реєстрах записів про крадіжки одягу (цінне, до речі, джерело вивчення тогочасного побуту) та історій про те, що сорочку впізнали на злодію по вишивці. Дорожчий одяг передавався у спадок, але, як правило, не сорочки — які, як часто забувають, раніше були спідньою білизною, а не самостійним одягом. З них хіба що могли шити льолі немовлятам, бо ношена, зіпрана тканина була м’якша до тіла.
Час від часу хтось із медійних людей публікує фото у старовинному строї із приписом про те, як же чудово відчувати емоційний зв’язок із давньою майстринею, що вплітала у вишивку свої сподівання на краще життя. Ці фотографії добре привертають увагу, викликають замилування і захоплення. І це добре, коли основна мета такої публікації — збір для війська. Однак є й інша реакція, її очолюють етнографи/ині, музейники/ці, і ця реакція повертає на грішну землю: автентичний стрій — це одяг, а одяг від носіння руйнується. Механічний вплив (одягання, скидання), вплив людського поту, косметики, парфумів — усе це згубно діє на стару тканину.
— Ви проти популяризації української культури, українського національного одягу! — накидається хор коментаторів.
«А бджоли проти меду», — думають (напевно) анти-«носії», але відписують щось на зразок:
— Одягання точних сучасних реплік матиме той же ефект, але матеріальній спадщині шкоди не завдасть. Ах, енергетика не та… Та невже?
— Це ж одяг, він створювався, щоб його одягали, інакше припаде пилом у музеї, з’їдять миші на горищі, дурні люде порвуть на ганчірки. Це просто стара сорочка, їх тисячі і тисячі, якщо її не бачать, то вона цінна не буде! — продовжує хор.
— Та йой, невже є тільки дві крайності? Існують же адекватні способи зберігання та експонування, бо носіння — це теж знищення, тільки що красиве. Так, зараз ще можна сказати, що є тисячі сорочок XIX-XX століття, але, якщо їх зносять, то більше не буде. Плюс до того, їхня кількість меншає і через інші причини — прильоти, пожежі, крадіжки, окупація територій і подальше вивезення росіянами. Ні, це не те саме, що носити вінтажні блузки масового виробництва, бо кожна річ автентичного строю — унікальна. Їх треба досліджувати і відтворювати.
— Ви лізете до приватної власності і диктуєте, що людям робити із власною спадщиною!
— Та ви можете робити все, що не заборонене законом. І на тім спасибі, що різання і перешивання автентики не стало масовим, а помаленьку стає моветоном. Просто хотілось би, щоб тая спадщина не закінчилась на нашому поколінні.
Аргументи обох сторін дискусії мені відгукуються, бо я маю схоже протистояння сама із собою. Все почалося із камізельки. Чорної, маленької велюрової камізельки, красиво розшитої кольоровим бісером, яку сестра мого прадіда пошила собі на дівування. Була ще й спідничка така сама, і сорочка була гарна, але те все забрали «москалі», коли окупували її рідну Жовківщину. Камізельку вдалося сховати так, що «вони» не знайшли — і вона, цей чудом вцілілий скарб, перейшла моїй мамі. А потім і мене в неї одягали на шкільні виступи, а під низ вишиванку — надто білу, надто шифонову, надто сучасну і надто масового виробництва. Мені хотілося мати «справжню» вишиту сорочку, таку, щоб була особлива, автентична, «щоб дихала». Тоді я ще не задумувалась про те, розумно чи ні носити автентику, і єдине, що мене зупиняло від того, щоб придбати собі таку сорочку — її вартість. Зрештою, я купила собі давню «сокальську» сорочку — коли вже я була на бойових, то якось так накрило бажанням по поверненню одягнутися в український стрій, прогулятися вулицями міста, зробити гарну фотосесію, що я навіть не пошкодувала грошей і з чергових «атомних» купила собі ту сорочку в перекупів. Але носити так і не стала — до того часу, коли в мене з’явилася можливість прогулянок і фотосесій, я вже начиталася дискусій за/проти носіння автентики (принагідно дякую Катерині Дудці та Остапу Українцю за їхні інформативні пости в соцмережах на цю тему), і вирішила: «І дійсно. Це ж давня конопляна тканина, делікатна. Раз-два вдягти — і почне рватись». Тому я придбала собі дуже схожу вишиванку роботи сучасної майстрині. Звісно, було прикро витрачатися двічі, і я навіть думала вишити-пошити самостійно (благо, є вдосталь майстер-класів, схем, відеоуроків — трохи праці, і маєш свою унікальну річ, і традицію продовжуєш), але моя нелюбов до вишивання виявилася сильнішою.
Давня вишиванка тепер висить у шафі на чільному місці разом із камізелькою. Щоразу, коли відкриваю ту шафу, милуюся ними, але й думаю: що з ними краще далі робити? Можна було би віддати сорочку в музей, щоб не нагадувала мені про те, наскільки безконтрольно торгують старовиною в Україні, але зможу передати лише матеріальне — історія створення цієї речі вже, на жаль, втрачена. Щоб віддавати з сім’ї прабабину камізельку, то й мови нема — це спадщина моєї доньки. Але навряд чи я одягатиму доню в неї на шкільні виступи — для цього у нас буде новий стрій, бо камізелька теж ветхішає. Максимум, що варто собі з нею дозволяти — це дуже, дуже акуратно одягнути для фото на кілька хвилин. Хочеться проявляти любов до спадщини не егоїстично, як ненавчена батьками дитина до кошеняти, із позиції «моє — що хочу, те роблю», — а, як личить дорослій людині, ставитися бережно і турботливо, щоб моя донька, подорослішавши, отримала її цілою і неушкодженою.