Збережені Богом

«Карпати починаються звідси», – з усмішкою показує на лісисті пагорби тутешній старожил дід Онуфрійко. Й пояснює, що після Бережан, якщо їхати в напрямку Рогатина, а потім через Дністер до Івано-Франківська, рельєф стає дедалі неспокійнішим, інколи стрімким – і так аж до гуцулів. Така іронія мешканців Бережан не дивує, адже поблизу міста розташована найвища точка Опілля (західної частини Подільського плато) – 448 метрів над рівнем моря.

Якщо піднятися на одну з бережанських гір – на Сторожиську, Звіринець, Яришків, Руриська чи Лисоню, – то поба­чений краєвид запам’ятається на­завжди. Церковні бані та дахи з австро-угорською черепицею, шпиль ратуші та розкішне озеро – видовище не важко сплутати з панорамою містечок Баварії чи Моравії.

Зразкова толерантність

До Бережан люблять їздити мисливці, щоб у чагарниках навколо ставка постріляти дику качку, а взимку за «бережанським окунем» тягнуться «пінгвіни» (зимові рибалки) навіть зі Львова та Івано-Франківська. В непримітній, неглибокій і неширокій, на перший погляд, Золотій Липі місцевий риболов Богдан Солтисяк упіймав щуку вагою 9,5 кг і про це написали в міській газеті. «Хіба то рекорд?» – сміється він.
Як корінний тернополянин я чув із дитинства, що Бережани – це ще Поділля, а далі – Галичина. Ментальна особливість Бережан відчувається в усьому – в старовинній архітектурі, в особливому, спокійному ритмі жит­­тя його мешканців, і навіть у кулінарії. Сьогодні ресторації та кав’ярні містечка пропонують і коропів у сметані, й смажених перепілок, і польські флячки, й вареники, запечені в духовці, й деруни з м’ясом, і лемківську мішанку, й борщ із грибами, й свинячу відбивну з грибною начинкою, й картопляні голубці… Однак від хліба насущного перейду до справ духовних.

Мешканці міста надзвичайно доброзичливі. Прикладом історичної толерантності в Бережанах можуть слугувати військові поховання на місцевому цвинтарі: тут є охайні, доглянуті могили українських вояків, котрі служили в цісарській армії в ХІХ столітті, є й поховання вояків Легіону Українських січових стрільців (УСС), Української Галицької армії (УГА), Української повстанської армії (УПА), а ще – польські військові захоронення 1920-х, могили німецьких солдатів Першої та Другої світових воєн, а також братня могила бійців Червоної армії.

Замок Синявського

Бережани розташовані майже в центрі трикутника «Львів – Тернопіль – Івано-Франківськ». За Австро-Угорщини місто разом із Коломиєю, Львовом та Станіславовим увійшло в четвірку найбільших культурних та економічних міст Галичини. Однак після Другої світової війни та в часи комуністичного тоталітаризму Бережани помітно занепали.

Цікаво відвідати місцевий замок. Збудований у 1534–1554 роках руським воєводою, коронним гетьманом Миколою Синявським, оборонний форт проти турків і татар, по суті, дав поштовх до розростання поселення Бережани як міста. Микола Синявський – колоритна постать: прибічник православної віри, котрий визнавав себе етнічним русином, він, з одного боку, користувався довірою короля Речі Посполитої, а з іншого – не цурався розбишацьких походів у Дике поле з запорожцями.

Стіни бережанського замку пам’ятали чимало любовних зізнань, фотоспалахів і кінокамер: саме тут знімали окремі епізоди до національного бойовика на бандерівську тематику «Вишневі ночі» за повістю Бориса Харчука.

 Я пригадую часи десятирічної давнини, коли під стінами замку Синявського прогулювалися не лише закохані та діти, а й, на жаль, наркомани й місцеві пияки. Розбиті пляшки, викинуті шприци й розібрані стіни – таке видовище було типове. Сьогодні ж замок охороняється й за символічну плату можна його оглянути.

На Адамівці, передмісті Бережан, є одна з найдавніших се­­редньовічних дерев’яних церков – храм св. Миколая (орієнтовно XVI ст.), у якому я мав честь вінчатися й згодом хрестити свою донечку Марту-Марію. Якщо від храму вулицею Шевченка наближатися до центру міста та безпосередньо до Площі Ринок, то архітектура все більше нагадуватиме Львів. Можливо, саме через австрійську та польську забудови місто й називають «маленьким Львовом».

Досить неочікувано може «виринати» в місцевій архітектурі й радянський період: на головній вулиці міста – Тернопільській – одна до одної туляться хрущівки.

Дивлячись на тихі, неметушливі Бережани, важко повірити, що колись місто було важливим східноєвропейським центром. Перший мер доби незалежності Зиновій Мігоцький повідав мені, що перед Другою світовою Бережани були одним із найпотужніших постачальників ювелірних виробів до Праги, Варшави й Відня.

Окрема постать міста – Іван Франко, який кілька років служив у бережанському прикордонному цісарському полку і якось повернувся сюди вже відомим письменником.

Дослідники люблять оповідати також про дитинство польського військового диктатора часів міжвоєння Едварда Ридз-Смігли. Він мешкав на Адамівці зі своєю бідною матір’ю, і щоб вижити, продавав пампушки на бережанській набережній. Коли в 1939-му самостійна Польща доживала останні дні під ударами Вермахту та Червоної армії, Ридз-Смігли віддав наказ командуванню 51-го піхотного полку, розквартированому в Бережанах, сформувати військове підпілля. Тернопільські історики вважають, що воно стало предтечею польського партизанського руху, відомого під назвою Армія крайова (АК).

Західноукраїнські Крути

У різні часи бережанську місцевість штурмували або займали староукраїнські (княжі), коронні (польсько-литовські), турецькі, татарські, козацькі, шведські, австрійські, німецькі, російські (царські), українські (УГА), нацистські, совєцькі війська, відповідно назви вулиць змінювалися інколи по п’ять-сім разів.

Блукаючи вечірнім містом, можна чути, як співають ватаги п’яненьких дядьків, які повертаються з гостей. Репертуар – знайомий до болю: це переважно козацькі, гуцульські, стрілецькі, упівські пісні: «Гей, на горі, там женці жнуть», «Довбуш», «Фур-фур», «Ой, з-за гори чорна хмара встала», легендарна «Лента». Створення однієї зі стрілецьких пісень пов’язане з містом – «Як з Бережан до Кадри». Це пісня про розлуку з коханою через відступ майже вщент розбитого легіону УСС після битви з царськими військами у серпні-вересні 1916 року на горі Лисоня.

У національній історії битва 1916-го на Лисоні посіла таке сакральне ж місце, як і бій українських юнаків із більшовиками під Крутами 1918-го року. На долю легіону січових стрільців, який входив до складу 55-ї дивізії Південної цісарської армії, випало стримувати «карпатський наступ» росіян. Із учасників битви, сотників, хорунжих у подальшому вийшла еліта «сірожупанної» дивізії Євгена Коновальця та армії УНР загалом, Української Галицької армії (УГА), Української військової організації (УВО) та Української повстанської армії (УПА).

Упродовж ХХ століття бережанці, попри цькування з боку спершу польської, а потім радянської влади, зберігали героїчний дух Лисоні, яка ще з 1920-х років стала місцем паломництва.

Бережанщина відома також і національним рухом опору в 1930–1950 роках. Історики Володимир Мороз та Андрій Руккас у своїх дослідженнях збройної боротьби ОУН вказують на цікавий факт: проголошення незалежності Укра­­їни в окремому регіоні. Теорію «будови державності від першого села» розробив військовий теоретик ОУН, полковник Михайло Колодзінський, і масового впровадження вона набула на Закарпатті, а також у Бережанському повіті. Окружний керівник організації бережанських націоналістів Григорій Ґоляш про­­вів масштабну мобілізацію активістів регіону. Коли у вересні 1939 року в ході окупації Польщі німецькими та радянськими військами польська влада розвалювалася, багато українських місцевих громад вирішили «локально» відновлювати українську державність – у межах своїх округів.

Треба сказати, що бережанський патріотизм у роки Другої світової лякав навіть кремлівських посіпак. Про що, зокрема, свідчить донесення Лаврентія Берії Іосіфу Сталіну восени 1944 року: «20 жовтня була проведена операція з ліквідації банди, що діяла в Бережанському районі. Бандити організували кругову оборону… зайнявши для цього триповерхову споруду клубу…

Не маючи можливості вибити бандитів кулеметним вогнем, чекістсько-військова група обстріляла приміщення клубу артилерійським вогнем… будинок загорівся, бандити загинули під його уламками». Боротьба бережанського національного підпілля проти совєцької окупації тривала аж до середини 1950-х.

Блукаючи на національні свята бережанською Площею Ринок, можна побачити чимало дідуганів у військовій амуніції, стилізованій під одяг УСС чи УПА. Про багатьох із них бережанці іронічно подейкують, що коли хлопці з лісу виборювали незалежність України, то багато хто з цих «ряжених» ще навіть пішки під стіл не ходив.

На фото: ПІСЛЯ ЛІТУРГІЇ. На Західній Україні місто відоме своєю побожністю

Три  діаспори

Із кожним роком на вуличках Бережан усе більше іноземних гостей – із Польщі, Ізраїлю, Канади, США, Великої Британії. Бережани за кордоном славляться аж трьома діаспорами! Це польська, єврейська та влас­­не українська, адже в місті до Другої світової, переважали ці три національності.

Декілька років тому в Києві я мав нагоду познайомитися з ізраїльським професором історії Шимоном Редліхом, який дитинство провів у Бережанах. У роки війни пережив тут Голокост і згодом написав вражаючу книгу, опубліковану й українською, – «Разом і нарізно в Бережанах.  Поляки, євреї та українці, 1919-1945». Його розповіді про «минулі Бережани» мені інколи нагадують мемуари Стефана Цвейґа про Австро-Угор­­щину – там ідеться про спокійне життя перед бурею війни.

 

На фото: МІСЬКИЙ ЦВИНТАР. Тут також поховані австрійські, польські, німецькі, радянські вояки

Чортовий камінь і Рай

«Якщо ви не були в Раю та біля Чортового каменя, значить ви не бачили Бережан», – скаже будь-хто з місцевих. Неподалік міста справді є Рай – село, біля якого граф Потоцький створив садово-паркову «оазу» з каскадом озер, щось на кшталт «Софіївки» в Умані. Біля воріт Раївського парку зберігся палац Потоцького, в якому тепер – лікарня для божевільних. У цьому, погодьтеся, є щось містичне, і я згадую вірш українського поета-диси­ден­та Миколи Горбаля: «Ми вже вільні, Боже, вільні…» Також тут росте розколотий від часу та підперезаний металевим обручем дуб Богдана Хмельницького, біля якого гетьман зупинявся, йдучи на Львів.

Цей Рай сьогодні славиться своїм цілющим джерельцем, температура води якого навіть у спекотні літні місяці становить близько 4 градусів за Цельсієм.

Якщо ж вам судилось одружуватися в Бережанах, то неодмінно треба відвідати Чортовий камінь неподалік від передмістя Лісники. Це така місцева традиція. Я вірю, що вона почалася ще в часи князя Ярослава Осмомисла, коли він зустрічався біля цього каменя зі своєю коханою Настасією Чагрівною. Масова проща мешканців Бережан і гостей міста до Чортового каменя відома здавна. Тут бували Іван Франко, Андрій Чайківський, Богдан Лепкий, Соломія Крушельницька.

На фото: КРАСЕНЬ-ХРАМ.Туристи часто фотографують­­ся біля греко-католицької церкви

Варто побачити

Замок Синявського – оборонний ком­­плекс у Беражанах. Його будівництво тривало з 1534-го по 1554 рік

Пам’ятний Хрест жалоби і слави Українським січовим стрільцям на горі Лисоня – з цієї точки краєвиди Бережан розкриваються, наче на долоні, не дарма ж висота мала тактичне значення в ході боїв 1916-го за місто між царськими військами та українським легіоном цісарської армії

Дерев’яна тридільна церква св. Миколая на Адамівці (XVI ст.) – один із найдавніших храмів Тернопільщини, що зберігся майже в первісному вигляді

Чортів камінь – велетенський камінь у вигляді голови чорта, розташований не­­­по­­далік озера в селі Лісники поблизу рогатинського шосе на виїзді з Бережан

На фото: РАТУША. За її годинником мешканці Бережан звіряють час