«Який у біса консерватизм, що нам консервувати?» — нерідко почуєш від українців, коли ті починають обговорювати політичні ідеології. Логіка цього судження така: за 26 років нічого путнього не збудували, традиція державотворення має столітні «діри», тож треба невпинно ламати, реформувати (а є що реформувати?) і будувати нову країну. На цій доктрині побудована більшість політичних програм українських партій: прийняти минуле на рівні символів і будувати повітряні замки «соціальної справедливості, рівних можливостей, зарплат європейського рівня та добробуту». Це привабливо, це «продається» на виборах, але в такій риториці ховається й причина багатьох наших неуспіхів. Популізм у стилі «за все хороше проти всього поганого» ніколи не дасть сталого розвитку, ба більше, навіть не вбереже громадянського миру, як показали події останніх років.
Мільйони наших громадян стали жертвою великої брехні про принади «русского мира», бо вона виявилася ще зухвалішою за мантри про сите європейське життя, якими зловживають українські політики. Адже коли вже обманювати маси, то не жаліти фарб, а в цьому наші вороги, треба визнати, неперевершені майстри. Але й не треба прагнути перемагати одну брехню іншою.
Читайте також: Консерватори 2.0
У тому, що нам нічого оберігати, схоже, переконані й ті, кого зараз прийнято називати «новими обличчями», — вихідці переважно із середовища НГО, виховані в дусі європейського лібералізму. Вони дуже активно й наполегливо обстоюють «розмаїття», межі якого дедалі важче розгледіти. Якщо не брати до уваги добре розпіарену ними тему гендерної та ЛГБТ-проблематики, то ідея розмаїття в наших реаліях починає давати збої. Чи справді нам варто відмовлятися від «мови ненависті» стосовно бойовиків «ЛНР» і «ДНР» та не називати їх терористами? Чи є необхідність у тому, щоб відмовитися від упорядкування питання державної мови, бо воно, мовляв, не на часі та «роз’єднує країну»? Чи слід відмовлятися від глорифікації національних героїв, бо це може спричинити неоднозначну реакцію, наприклад, у сусідній Польщі? Ставити такі запитання у вишуканому ліберальному товаристві — поганий тон. Вас, звісно, вислухають і навіть скажуть вам, що готові померти за те, щоб ваша думка прозвучала, але поступово «виключать» із мейнстриму, щоб зберегти власну зону комфорту.
Є ще безкомпромісне націоналістичне середовище, де звикли до однозначних відповідей. Але знову-таки, якщо вийти за межі кола звичайних запитань, то можна почути чимало несподіваних думок. Особливо якщо ці питання будуть економічного змісту. У справедливому гніві проти засилля олігархів наші праві часто вдаються до цілком більшовицької риторики. Варто пригадати два, як зараз модно казати, кейси: розробка родовищ сланцевого газу та ринок сільськогосподарських земель. Найчисленніша націоналістична партія «Свобода» в цих питаннях уподібнилася до радикальних лівих: землю в жодному разі не продавати, бо її захоплять іноземні корпорації, газ не видобувати, бо це нашкодить екології. Радикально. Але чи конструктивно?
Не варто ігнорувати й культурний контекст. Країна, яка довгий час перебувала в колоніальному стані, має зазвичай доволі тісний простір ідентичності, обмежений етнографією. Вишиванки, шаровари, народні пісні — цей набір українства був дозволений навіть за найлютіших репресій і цензури. А як щодо елітарного мистецтва? А тут зась. Високе, інтелектуальне — це не українською, справжній духовний пошук — це до Достоєвского й Толстого, справжній авангард — це на Заході, а в нас петриківка та пісні батьків-дідів. Нас роками привчали до цієї матриці, і багато хто перебуває в ній досі, бо під такий контекст була дуже тривалий час «заточена» наша освіта. Ми тільки тепер почали воювати за українського Малевича, дивитися на творчий спадок 1920-х не крізь призму страждань Розстріляного відродження, а як на самобутню модерну культуру. Завдяки творчості колективів на кшталт «Хорея козацька» повертаємо собі наше бароко, яке роками ховали від нас, бо воно не вписувалося в контекст «чарки й шкварки».
Тож на питання, чи є нам що оберігати, відповідь «так». Від кого? По-перше, від російських зазіхань. У Москви завжди був багатий інструментарій для загарбання України — від брутальних агресій до удушення в обіймах через лагідну русифікацію еліти (наша історія вельми багата на промовисті приклади). Якщо не обстоювати свою ідентичність, яка виходить далеко за межі етнографії, не наполягати на спадковості державотворення, оминати всі «гострі кути», поглинання й асиміляції з боку Росії не уникнути.
Читайте також: Cкромна чарівність консерватизму
По-друге, не варто квапитися замінювати «інтернаціоналізм» мультикультурністю, яка може в наших реаліях стати бомбою уповільненої дії. Ми повинні ще пройти шлях звільнення від колоніальної залежності, який неминуче передбачає і глорифікацію героїв національно-визвольних змагань, і впровадження жорсткого мовного законодавства, і патріотичне виховання молоді, і мілітаризацію суспільства — усе те, від чого звикли морщити носи носії «універсальних цінностей». Чимало нинішніх проблем у країнах ЄС криється в легкій заміні ідентичності розмаїттям, наслідком якого став чималий успіх на виборах правих і консервативних партій. Нам треба враховувати цей досвід, а не лише ковтати солодкі пілюлі толерантності від численних НГО, які намагаються перебрати на себе весь європейський наратив у нашій країні.
Але розмови про ідентичність і самозбереження так і залишаться розмовами, якщо консервативна ідеологія не матиме надійних спонсорів усередині країни. Зрозуміло, що ним не може стати капітал ані західних філантропів, ані транснаціональних корпорацій, ані пов’язаного з Росією олігархату. В Україні є чималий прошарок, бізнесменів, для яких збереження та зміцнення державності є й питанням особистого успіху. Цих людей не переконати байками про соціальну рівність і гідну пенсію як у ЄС, натомість гарантія недоторканності власності й прозорі правила гри — ось мова, зрозуміла підприємцеві. І в цьому сенсі відкриття ринку землі могло би бути сигналом того, що держава зацікавлена в постанні класу господарів. Вони й мають стати опорою нової (відродженої) ідеології. Недарма одна з визначних праць батька українського консерватизму має назву «Листи до братів-хліборобів».