Нам відомо про знищення церков під час захвату більшовиками влади. Насправді це лише найочевидніше зі зробленого тоталітарним режимом на шляху десакралізації цінностей окремих націй. Те, що більшості мешканців нашої країни відома тільки ця теза, дуже вигідно прихильникам цього методу. А кінці цієї боротьби варто шукати в імперських інтересах і філософії ідентичності.
СРСР як імперія, що замінила попередню, продовжувала національну уніфікацію старими засобами. Тож факт про «знищення церков», безумовно, є правдивим, однак масштаби скоєного ми не усвідомлюємо. Насправді ж знищувалися пам’ятки і діячі не тільки православ’я (мечеті та представники ісламського духовенства також не всі пережили 1930-ті роки) і не тільки на території України. Старі релігії надзвичайно заважали новому культу та новій державі, тому теза «це лише пам’ятник, кому він заважає» не працює, коли йдеться про відновлення чи створення символів. Пам’ятники заважають
своєю присутністю і спогадами, які викликають.
Утім, СРСР — просто вправний учень, який із новою ідеологією вдало застосовував методи інших імперій. На кожній території та в кожному народі, що їх захоплює імперія, відбувається таке: основні символи та цінності поневолених знищуються, а частина їхньої культури має інтегруватися до культури метрополії, щоб стати уніфікованішою та доступнішою поневоленим.
Читайте також: Державна бронза й Капітолій
Культура колонізованих народів примітивізується і, звісно, десакралізується. Спрощення призводить до шароварщини та конструювання нових побутових стереотипів. Тому білоруси залишаються на картопляних полях, українці з салом, а латвійці — зі шпротами. Складні елементи культури та ідентичності знищуються — мова, власний стиль архітектури, живопису, національні герої.
Знищення може відбуватися не тільки фізично. Десакралізація в цьому випадку приходить на допомогу. Церкву можна не просто зруйнувати, а змінити ставлення до самої будівлі зберіганням там зерна чи облаштуванням кінотеатру. За кілька поколінь, якщо будівля вистоїть, молодь не ідентифікуватиме її як щось священне, бо ані символів (хрести, ікони), ані тих, хто розуміє і приймає ці символи, вже не існуватиме. Тому навіть якщо сама будівля з усіма оздобами буде збережена, хоч якою була б її унікальність чи самобутність, це все одно сприйматиметься на рівні низького.
З початку 1990-х і досі майже всі церкви на Лівобережжі, Слобожанщині та Наддніпрянщині зводяться саме в цьому «уніфікованому» стилі. Наприклад, раніше на Лівобережжі й Слобожанщині стіни храмів (що були дерев’яними, а не кам’яними) або не фарбували взагалі, або підфарбовували вапном. На цьому мінімалістичному, як ми сказали б зараз, тлі ікони, іконостаси та кіоти вирізнялися та мали урочистий вигляд. Це цілковито відрізняється від загальноприйнятого сучасного вигляду православних храмів. Часто нам презентують нові храми РПЦвУ як побудовані в стилі українського (козацького) бароко. Звісно, це не зовсім так. Велика частка іронії полягає в тому, що українська культура в тому числі долучилася (точніше, її долучили) до створення уніфікованої архітектури РПЦ. Тому це може сприйматися як справді щось «своє», коли «своє» насправді було зруйновано в 1930-х роках. Адаптація українського бароко росіянами відрізняється від питомо українського непропорційністю форм та нестриманістю кольорів. Попри чіткі традиції українського храмобудування, сьогодні вони здебільшого не відтворюються в урбаністичних просторах міст. Якщо взяти для порівняння будь-який храм РПЦвУ в Харкові та подібну споруду десь у Самарі, нам буде важко розрізнити архітектурні особливості, адже церква одна.
Унікальність українського дерев’яного храмобудування полягала в деяких архітектурних аспектах. По-перше, це особлива техніка зрубу дерева, за допомогою якого зводили більшість дерев’яних споруд, коли всі частини будівлі складали з покладених горизонтально круглих колод. По-друге, перекриття нави — головного церковного приміщення, а інколи і дотичних приміщень не пласкою стелею, а баштоподібним зрубом великої висоти. По-третє, в більшості регіонів України плани храмів вимальовують хрест — ця традиція не прижилася у наших західних сусідів. Всі ці особливості, малопомітні прихожанам чи місцевим мешканцям, можуть стати доброю підказкою архітекторам, мистецтвознавцям, а пізніше — археологам та історикам для ідентифікації культури, що побутувала на цій землі.
Бажання вивчати пам’ятки, коли за свою працю ти можеш бути покараний, бо твої наукові розвідки суперечать ідеології, відпадає миттєво. Проте Стефанові Таранушенку вдалося не тільки вивчати українське мистецтво загалом і архітектуру зокрема, а й видати свої праці (хай і не без значних редагувань, коректур та цензури). Він народився на початку ХХ століття в родині дрібного торговця. Маючи хист та гроші, почав навчання (а пізніше і викладав) у Харківському університеті. Викладачами Стефана були відомі на той час українські історики та етнографи, серед яких Дмитро Багалій та Микола Сумцов. У 1920–1930-ті роки Стефан Андрійович разом із кількома своїми учнями-однодумцями вирішив здійснити розвідки Лівобережною Україною. Він їздив селами й описував, обмірював, фотографував та вивчав унікальні дерев’яні пам’ятки сакральної архітектури. Йому надзвичайно пощастило, бо він встиг закінчити свою працю перед тотальним знищенням сакральної архітектури совєтами. Таранушенко вирішив взятися за вивчення цих споруд, бо вони були свідченнями унікальної автохтонної будівничої традиції.
Результатом його етнографічних мандрівок стала монографія «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України». Вона побачила світ у буремні для подібної літератури часи завдяки Григорію Логвину та Миколі Бажану. Проте навіть їм не вдалося врятувати монографію від редагувань і правок. Більшість відомостей про 181 об’єкт було вилучено, до друку допустили описи лише третини — 64. Монографія була видана у 1967 році, себто після активного руйнування сакральної архітектури. За підрахунками науковця Віктора Вечерського, наразі збережено менш ніж 10% церков, описаних Таранушенком, його колегами та учнями. Одну з церков відновили. Також існувала програма з відтворення інших об’єктів, наприклад, зруйнованої Троїцької церкви у селі Пакулі (Чернігівська область). Програма під назвою «Відтворення видатних пам’яток історії та культури України», затверджена Кабінетом Міністрів у 1999 році, скасована 2007-го Віктором Януковичем.
Устигнути зафіксувати. Стефан Таранушенко зумів зібрати інформацію про сакральну архітектуру Лівобережжя до часу її масового знищення
Завдяки Стефанові Таранушенку та його послідовникам ми змогли побачити на фотографіях, як виглядали архітектурні об’єкти, що були сакральними для наших пращурів. Тож повністю стерти цю частину пам’яті ані Російській імперії, ані СРСР не вдалося.
Реставрація пам’яток архітектури — це делікатне мистецтво, а якщо робити це недобросовісно, то ще й вигідне не тільки економічно, але й політично. Наприклад, якщо ти хочеш зробити вигляд, що турбуєшся про спадщину, можна «відреставрувати» будівлю так, щоб знищити в ній все історично цінне. Так, «реставрація» Ханського палацу в тимчасово окупованому Криму російською владою вже зашкодила розпису XVIII століття Великої Ханської мечеті, а також пошкодила Фонтан сліз і фасад. Також можна заробити гроші, пофарбувавши стіни найдешевшою яскравою фарбою, що швидко втратить свій вигляд, і за рік-два можна наново «реставрувати» будівлю, відмиваючи гроші, як це увійшло в традицію багатьох міських рад.
Читайте також: Таємниця великого льоху
Проте не завжди треба реставрувати пам’ятку. Набагато ефективніше та правильніше суто з точки зору історичної пам’яті буде залишити (і намагатися зберегти) будівлю/об’єкт у тому вигляді, який він має зараз, після руйнівного впливу історії чи ідеологій. До прикладу, регулярно постають дискусії про відновлення початкового вигляду римського Колізею, але історики, політики та архітектори сходяться в думці, що правильно залишити Колізей у спокої та без тенту.
Першочергово важливо зберегти не так стіни чи фасад будівлі, як пам’ять. Для цього нині можуть непогано прислужитися сучасні технології. Оскільки церкви, що їх описував Таранушенко, не збереглися, а місцеві вже й забули, якими вони колись були, то 3D-моделювання за описами дослідника може допомогти нам уявити й побачити, як виглядали зруйновані пам’ятки. На початку цього року такий проєкт із «віртуального відновлення» знищених шедеврів української архітектури вдалося реалізувати за підтримки Українського культурного фонду видавцеві Олександру Савчуку. Він видав книжку з описами та фотографіями самого Таранушенка, доповнивши QR-кодами з 3D-моделями. Все це створює ілюзію присутності «тут і зараз», попри багатовікові спроби знищення сакральних шедеврів на нашій території.