Тоді я відповів, що в мене немає таких наполеонівських планів і що я буду щасливий, якщо мені вдасться уберегти мою власну. Чверть століття потому, перед лицем апокаліпсису, свідками якого ми є, я знову згадав це запитання про потребу зберегти душу України. Гадаю, ми зараз спостерігаємо рідкісний симбіоз індивідуального й колективного досвіду. «Душа» кожного українця таким чином стає «душею» України. Дихотомія зникла, ми очевидці появи єдності. Це болісна метафорфоза, але це біль, що сповіщає народження.
Війна, розв’язана одержимим ненавистю до України Путіном, уже довела, що на брехні неможливо нічого збудувати. Мантра шаленця, що Україна — це штучне утворення, а українців не існує, це заперечення законів логіки, бо Щось, чого немає, не могло б так довго оборонятися від російської воєнної потуги.
Тож зараз ми — свідки екзистенційної для України війни й війни за новий лад для решти цивілізованого світу.
Ця війна має закінчитися перемогою, бо тільки так можна побороти граничне моральне зло, на якому зведена путінська Росія, що спирається на довгу традицію підлості.
Російський напад на Україну принципово змінив розрахунки щодо міжнародної політики. У Західній Європі сталося пробудження після довгого летаргічного сну, коли вважалося, що загрози, пов’язані з війною, більше її не стосуватимуться. Ця гіпотеза виявилась оманою. Напад Росії на Україну довів, що використання війська з метою досягнення політичних цілей на нашому континенті досі реальне. Це ставить перед державами Заходу нові виклики, пов’язані з необхідністю верифікувати дотеперішню політику у відносинах із Росією.
«Холодна війна» завершилася без визначення перможців і переможених. Упродовж 30 років європейський спокій будувався на прийнятті такого стану як фундаменту розвитку Європи після «холодної війни». Європейцям здавалося, що можна буде встановити відносини з Росією на загальноприйнятих на Заході принципах. 90-ті роки й правління Єльцина дали певну надію, оскільки Росія відносно тісно співпрацювала зі своїми колишніми опонентами. Усі найсильніші західні держави вели бізнес із Росією, користуючись відкриттям її ринку. У великих масштабах це почали робити Німеччина і Франція, ніби повертаючись на історичні російські ринки після довгого періоду сепарації. Інші також чемно стали в чергу до крану з нафтою й газом, фінансуючи натомість відновлення російських імперських амбіцій. Ще інші погодились на безпрецедентне надання можливості користуватися легалізацією новоздобутого російського багатства у своїх країнах. Тільки країни Центрально-Східної Європи, колишні сателіти й колонії, гучно заявляли про приховану небезпеку бездумного узалежнення від Росії, а як наслідок — відмови від своєї свободи. Їхні голоси ігнорували, їм закидали невиліковну русофобію.
Читайте також: Шкура (ще) невбитого ведмедя
Спершу ігнорування, а потім толерування путінізму, який виявився у своєму ідеологічному вимірі радикальною відмовою від заходу, спробою відірватися від світу, що ґрунтується на спільних, легко впізнаваних, універсальних цінностях. Це останній дзвіночок. Якщо Західна Європа не хоче опинитися на узбіччі історії, вона мусить здійснити болісну спробу відрефлексувати свою роль у відродженні російського ґолема, який як і біблійний Ґолем, не має духовності, бо не має людської душі. У нього є лише «тваринна душа», первісна життєва сила, що присутня в усіх живих істотах, але не має нічого вищого.
Західні європейці мусять зайнятися самокопанням у своїй власній «європейській душі», починаючи словами: «Mea Culpa, mea maxima culpa» (моя провина, моя велика провина). Потім настане час працювати над собою, час остаточно підвести риску старого часу й почати новий. Спершу варто замислитися над словами американського історика Тімоті Снайдера:
«Бо якби українці не воювали, світ був би набагато темніший, вони просто виграють для нас час. Для роздумів, для дій, для співпраці, для обговорення, для всього. Усім, що ми — американці та європейці — робимо, ми зобов’язані українцям. Можливо, ми — головний партнер, але роль морального лідера я віддав би українцям».
Уже, здається, ні в кого не повинно бути сумнівів, що українці своєю героїчною поставою визначають напрямок руху історії Європи. Кожним днем спротиву російським варварам вони доводять, що бережуть не тільки свою душу, а й душу цивілізованого світу.