Військові, лікарі, волонтери — усі вони роблять те, що й мають робити антитіла: забезпечують наше виживання в цей непростий час. Тому дивно, що саме їх за будь-якої нагоди беруться звинувачувати та компрометувати. Багато хто часто ніби не усвідомлює очевидного факту, що коли вбиває такі «антитіла» своїм тотальним знецінюванням, то займається саморуйнуванням власного національного організму.
На такі міркування наштовхнула свіжа історія зі стріляниною в пасажирському вагоні потяга «Костянтинівка — Київ». Насправді вона доволі банальна: двоє працівників Держспецзв’язку під впливом алкоголю в закритому купе почали з’ясовувати стосунки за допомоги табельної зброї. Їх затримали спецпризначенці, поки вони не завдали більшої шкоди, ніж кілька дірок у стіні. Але те, що це ганебне неподобство скоїли зовсім не військовослужбовці ЗСУ, які поверталися з фронту, а представники фельд’єгерської служби, інформаційна хвиля винесла на поверхню значно пізніше. Як і те, що порушників звільнили вже наступного дня. Але ці обставини не набули такого великого розголосу, як первісне скандальне повідомлення про інцидент. Формений «піксель» на фото, гарячі заголовки у ЗМІ зі словом «військовослужбовці», уточнення напрямку руху потяга зробили своє: соціальні мережі вибухнули прихованою або відвертою ненавистю саме до армійців.
Читайте також: Очікуваний результат
Багато чого писали: від пропагандистських тез про «заробітчан» і «фашистів» в українській армії до начебто патріотичних міркувань про тотальний ПТСР та алкоголізм після перебування на передовій. Нікого не цікавило, що звичайні військові не можуть їхати в потягу зі зброєю, бо перевірка їх службовцями ВСП, інколи навіть із перебільшеною старанністю, відбувається не тільки на блокпостах на шляху до вокзалу, а й безпосередньо перед посадкою до вагонів. Не хвилювало коментаторів і те, що пасажир Укрзалізниці — хоч у «пікселі», хоч без — може серед ночі купити горілки просто у провідника. І що до агресії схильні будь-які нетверезі пасажири, незалежно від того, чи мають вони табельну зброю, чи кухонний ніж. І зрештою, що армія — це певний зріз нашого суспільства. Не обговорювали також відсутності служби, яка стежила б за безпекою під час поїздок. Після того, як у серпні 2020 року в нічному експресі «Київ — Маріуполь» жінку побив і ледь не зґвалтував пасажир із сусіднього купе, обурення поступово затихло. Зате тепер у центрі бурхливих дискусій опинилися військові, які їдуть з війни. На них, як виявилося, має зуб багато мешканців нашої країни. Нещодавно для збільшення інтернет-трафіку псевдожурналісти писали заголовки на кшталт «Автівка на донецьких номерах учинила ДТП». А зараз багато хто радо толерує негативне акцентування на приналежності до армії — навіть тоді, коли така інформація не зовсім правдива. Або, як у даному випадку, зовсім неправдива.
Звісно, я не закликаю приховувати будь-які інциденти за участі військових. Мені йдеться радше про тверезий аналіз та адекватні оцінки. Причини суїцидів чи залежностей серед ветеранів або чинних військових справді треба досліджувати. Але це слід робити професійно, а висвітлювати — зважено, інакше зусилля даватимуть зворотний результат. Якщо необачно «розганяти» в медійному просторі тему насильства в родинах військових (бо на розв’язання цієї проблеми дають гранти), то в суспільстві формуватиметься враження, наче б’ють своїх дружин і дітей лише люди у формі. І ось уже чимало співгромадян готові сприймати військового не як свого захисника, а лише як агресивного неадеквата. Але чи багато тоді знайдеться охочих захищати цих самих громадян?
Я спокійно ставлюся до обговорення гучних скандалів, до яких залучені політики, бо громадянське суспільство має бачити всі їхні нутрощі та прагнути, щоб коридори влади наповнювалися гідними людьми. Зрештою, політики приходять і йдуть, а життя триває. Але навряд чи слід застосовувати такий підхід до тих, на чиїх добровільних зусиллях наша державність справді тримається. Якщо постійно смакувати перед широкою аудиторією, як волонтери звинувачують одне одного в усіх смертних гріхах, то постраждає не лише репутація конкретного волонтера. Гасло «Та вони все крадуть!» охоче підхоплюють «реалісти», яким і на думку не спадало комусь добровільно допомогти. Потрібно замислитися, чи варте публічне викриття одного нечистого на руку діяча формування негативного ставлення до самого явища волонтерства, а зрештою — й руйнування механізмів підтримки армії, як це відбувається зараз? А головне, чи можемо ми бути певними, що всі проблеми, «непідйомні» для держави, але посильні для звичайних ентузіастів, кудись зникнуть?
Читайте також: Донецький міроклімат
Так, у нас мало ідеальних лікарів і ми давно звикли звинувачувати їх — до того ж часто цілком заслужено — у хабарництві, невігластві й нечемності. Але вони вже цілий рік, як можуть, намагаються тримати епідемічний фронт, часто ціною власного життя і здоров’я. І коли ми поливаємо брудом усіх людей у білих халатах, то не помічаємо, як самі збільшуємо кількість жертв коронавірусної хвороби. Я зараз кажу навіть не про мотивацію лікарів. Ось вам свіжа сумна історія. Чоловік, упевнений у тому, що лікарі навмисне приписують пацієнтам COVID-19 заради власного збагачення, відмовився від аналізів і лікування, хоча вже мав критичну задишку, на яку йому вказував лікар. І наступної ночі помер. Що його вбило: коронавірусна хвороба чи хвиля тотальної дискредитації лікарів і культивування недовіри до них? Може, інколи слід не тільки користуватися нашими «антитілами», а й боронити їх? Щоб наш суспільний організм вижив і мав сили боротися.