Олег Сенцов помирає. Я намагаюся уявити обличчя російського президента, коли йому про це повідомляють. І не можу. Намагаюся, але не можу. У нього немає обличчя. Я зосереджуюся, мружуся, вдивляюся в розмазану безбарвну пляму, але нічого не бачу. Якщо це правда, що очі — дзеркало душі, то в російського президента душі немає. Утім, у цьому ніхто не сумнівається від 2000 року, від «Курська», коли новий президент, не зробивши нічого для порятунку підводників, назвав потім їхніх удів «десятидоларовими шльондрами».
Я не знаю, чи радіє він тому, що Олег помирає. Найімовірніше, ні. Бо за це будуть нові санкції, і невідомо, скільки ще зможе робити так, що битимуть вони тільки по населенню. Знає, що недовго. А отже, доведеться йти далі у своєму агресивному божевіллі, витоптуючи на шляху, мов скажений ведмідь, зачатки й залишки здорового глузду, милосердя і всього, чим Бог заповідав людині відрізнятися від звіра.
Я дивлюся на фотографії цієї людини з пітерського підворіття, з якого він навіть не збирався виходити — просто перетягнув його цілком у Кремль. Як він живе? Про що думає? Що йому сниться?Що читає вечорами? Напевне, коли лишається на самоті, під наглядом найвірніших псів-охоронців, знімає набридлу за день маску, а під нею нічого. Порожньо. Порожні очниці. Отвір рота, повний імплантатів. І тільки клики справжні. Без них він не може, з ними почувається в безпеці. Як кожен диктатор, російський президент певен, що вони забезпечать йому вічне життя. Делікатно постукавши, до кімнати входить представник ФСБ. Президент швидко одягає маску. «Владімір Владіміровіч, що робитимемо із Сенцовим?» — «Хто такий Сенцов? Та жартую я, не сци. А що з ним?» — «Йому зовсім зле, три місяці вже голодує». — «А що я можу зробити? Ну відвези йому тушонки від мого імені. Знову жартую. А за що його посадили?» — «За тероризм». — «Тоді нехай сидить». — «А як помре?» — «Мені б твій клопіт».
Читайте також: Олег Сенцов — герой нашого часу
Мені чомусь здається, що приблизно так він і говорить із підлеглими. Йому подобається жартувати з ними й спостерігати, як ті мочаться в штани від страху. Насправді ж він шалено боїться. «Дідько, більше не можу, зіскочити б, але як? Хто відпустить? Та й куди потім діватися? Торохнуть же за милу душу. А коли ні, то що, із Сенцовим на одних нарах сидіти?» Але показати пацанам зі свого підворіття, що йому страшно, не може. Пальці віялом — це наше все, найкращий спосіб і захисту, і оброни.
Ймовірно, десь удома в нього є сімейний альбом. Колишня дружина Людміла відрізана на весільних фотографіях — на них він сам, дивиться кудись убік. А може, і залишилася — тільки обличчя вирізав і час від часу в порожнє коло вставляє лице Наомі Кемпбелл або Кейт Мосс. Колись підкладав Кабаєву, але вона швидко йому набридла: розпускала плітки про те, що він із нею спить і навіть дітей зробив. «Ееехх…» — гірко зітхнув, дивлячись на безнадійний низ своєї. Спочатку йому лестило, що гімнастка таке про нього навигадувала. Нехай хоч щось постоїть, коли пам’ятник поки що не ставлять. І плітки слухати було ну дуже приємно. Але потім Кабаєва стала натякати, що непогано б і відповідати, — довелося подарувати їй Національну медіа-групу й закрити це питання. А жарти про «старого Кабаєва» його давно виводили із себе.
У сімейному альбомі багато дитячих фотографій його доньок. Ось вони у відомчому садочку КГБ одягнуті в сніжинок, ось у школі, а ось вже зі своїми дітьми. «Уті-путі», — сюсюкає він до дітей на світлинах. А в цей час 18-річна Аня Павлікова плаче у клітці в залі суду: «Відпустіть мене до мами, я нікуди не втечу!». Дівчинка хвора, потребує термінового лікування, їй погано. Її подругу Машу Дубовик, яка сидить поруч на лаві підсудних, узагалі треба терміново оперувати по гінекології. Але дівчат тримають у СІЗО під вартою і під домашній арешт не відпускають. На них чекають слідство й суд за те, що вони разом зі ще кількома такими самими дітьми вигадали статут організації «Нова велич», яка одного дня прийде до влади й зробить Росію успішною країною. Ідея належить спеціальному провокатору, який втерся в компанію й доніс на дівчат. Тепер їх звинувачують у спробі здійснити державний переворот.
Читайте також: Адвокат Сенцова: «У нас є оптимізм, що Олега звільнять»
Цікаво, коли президент сюсюкає з фотографіями своїх чад, чи згадуються йому Аня Павлікова та Маша Дубовик? Або їхні батьки, які голосять у залі суду? Це я навіть не питаю про далеких українських дітей, які лишилися без батьків, бо ті захищали Батьківщину. Яке там, це ж ворожі діти. Про сирійських теж не питаю — нам би Пальміру відновити, вона ж Росії рідна, мов Херсонес. Не до дітей, як бачите…
Йому погано вечорами вдома. Його там ніхто не любить. На нього там ніхто не чекає. Він не може збігати в магазин по морозиво або влаштувати спонтанну вечірку для друзів. Він навіть їсть, найпевніше, тільки те, що до нього вже скуштували два капітани й три майори ФСБ. У нього немає друзів, немає родини. Навіть лабрадор Коні, на якого він розраховував як на друга, підкачав. Коні не дозволяють злучатися із сучками, бо сучка може виявитися засланою. Лабрадор ображений і більше не розмовляє з господарем.
Вечорами, знявши маску, президент дивиться стомленими порожніми очницями в темні очниці вікон, знаючи, що в кожному вікні по снайперу. Понад усе на світі — більше за Навального, більше за дурнів із Держдуми, більше за Меркель із Макроном — його злить неочікувана власна заздрість. Він відчайдушно, до шалу заздрить Сенцову. «Цур мене!» — бубонить, розуміючи, що нічого дурнішого з ним ніколи не ставалося. Але вдіяти із собою нічого не може. Дивиться на фотографії Сенцова і не бачить у його очах страху. Потім дивиться в дзеркало і навіть у порожніх очницях бачить страх. Його судомить лише від думки про те, що худий, на межі життя і смерті український режисер і не думає йти до нього на уклін. «Ну ж бо, попроси сам — пробачу, обміняю, відпущу». А той не просить. «Ти здохнеш, дурень», — бубонить до невидимого супротивника керівник великої ядерної держави. А той посміхається.
Читайте також: Повернути заручників
Президент іде спати, і йому сниться Сенцов, який посміхається президентові в обличчя й говорить словами Ієшуа: «Боягузтво, поза сумнівом, одна з найстрашніших вад»…