Не залишилося у містах, окупованих Росією, близьких та навіть добрих знайомих — вони або виїхали ще у 2014, або перестали бути такими. Але час від часу я ловлю себе на щирому здивуванні тим, наскільки люди з окупованих теренів України занурені у пропагандистський треш “а-ля совок”, що дає про себе знати на всіляких форумах, платформах та парадах. Дивишся, і наче чарівна машина часу переносить тебе у дитинство, де на центральному телеканалі у програмі “Врємя” незмінні голоси розповідають про те, як Андреаса Папандреу чи Войцеха Ярузельського зустрічали “товарищи Воротников, Слюньков, Зайков и другие официальный лица”. Воно навіть не шкрябає через ідеологічний антагонізм, а просто дивує. Ну от як за власним бажанням можна відмовитися навіть не від примарного майбутнього, а об’єктивно прогресивного сьогодення, і затягти у своє життя найгірше, що було у минулому?
У Донецьку зараз відбувається точно не індустріальний бум, яким звикли хизуватися прихильники “совка”, а відродження всього гнилого та потворного, що там було: від комендантської години, масових доносів та катування інакомислячих до пафосних “засідань політбюро” і парадів, на які масово зганяють бюджетників та безробітних. Хотіти пережити все це наново може тільки психічно нездорова людина. Попри всіляку пропагандистську мішуру, вся ця цвіль епох, котра вилазить із могили, наче зомбі, створює не дуже радісну реальність: без можливостей кар’єрного зростання у великих компаніях, мандрів по світу, банків, інтернет-шопінгу, та що там казати — навіть без повноцінних поштових служб чи лабораторної діагностики.
Читайте також: Одкровення спорідненості
І вони не можуть цього не розуміти. Сім років такого ерзац-життя розчарували навіть найбільш впевнених у тому, що “незалежний Донбас” простує світлим шляхом. Так, від безсилля щось змінити вони продовжують масово продукувати злість на Україну, котра начебто винна у тому, що у їхньому раю “русского мира” живеться кепсько. Пропаганда щосили накручує ненависть, яка має підживлюватись вбитими дітьми, зруйнованими будинками і міфічному фашизмі, який буцімто квітне на підконтрольних Україні територіях. Але ця ненависть вже давно переплавилася у іншу, але не менш сильну емоцію.
У заздрість. Якби мене спитали, що за відеосюжет зняли у так званій “ДНР” до дня журналіста, я б відповіла, це “кіно” саме про заздрість. Бо це вона рухала тими, хто вишукував у соціальних мережах десятки фотографій колишніх колег, які є успішними у різних сферах життя після виїзду з окупації. Стільки років пам’ятати, слідкувати за кар’єрою та життям, щоб підписати під кожним “зрадники Донбасу”! Саме заздрість вихлюпується назовні з Олени Блохи, яка розповідає про тренінги з провідними європейськими та американськими журналістами, які колись так подобалися їй самій, але, як виявилося, так згубно “насаджували хибні стандарти”. 2014 року Олена Блоха не просто симпатизувала бойовикам, які щодня забирали “на підвал” її колег прямо з редакцій, а стала однією з топових чиновниць “уряду ДНР”. Заздрість відчувається у кожному слові закадрової коментаторки, яка вже навчилась копіювати стиль у своїх російських менторів, називаючи тих, з ким колись разом працювала та товаришувала, “екземплярами”. Безпорадна заздрість до молодості, успішності, відкритих професійних шляхів звучить у словах колись “поважних” та “заслужених” діячів, коли вони розповідають про ментальний розрив між тими, хто поїхав, і тими, хто “не зрадив Донбас”.
Читайте також: Стриманий оптимізм
Втім, із тезою про ментальну різницю я згодна. Бо наочно бачила, як відбувався цей, навіть не розрив, а тектонічний розлом у журналістському середовищі Донеччини. І справа була не у віці чи “якісній радянській освіті”, як пихато заявляє у згаданому сюжеті один зі “старих кадрів”. А у здоровому глузді, критичному мисленні та внутрішньому патріотизмі, який для одних виявився несподіванкою, а інші пронесли його через все життя. Бо я пам’ятаю, як тоді у Торезі палала редакція місцевої газети, бо її редакція, виключно із вже не юними співробітниками, відкрито підтримувала Україну та попереджала на своїх шпальтах про невідворотність відповідальності за протизаконні референдуми та сепаратизм. Я пам’ятаю, як на блокпостах, що заважали українському війську користуватися складами зі зброєю, когось називали “нашими журналістами”, а комусь погрожували, натякаючи, що знають, де вчаться їхні діти. І як була вражена, що навіть у моєму провінційному Бахмуті, де мало хто з колег мав можливість їздити на якісь “натівські пропагандистські тренінги”, 80% колег виявилися адекватними та налаштованими підтримувати Україну.
Тому “справжні журналісти” з “ДНР” заздрять і лютують, нишпорять по соціальних мережах, плюються злобою з екранів та шпальт. Бо вони “стратили”, прогадали, випали на узбіччя життя. Бо їх у резервації “народних республік” залишилося набагато менше, ніж тих, хто вибрав на цій війні іншу сторону. І з огляду на технічний та змістовний рівень згаданого вище відеосюжету, можна впевнено стверджувати, що залишилися “вірними Донбасу” точно не найталановитіші…