Українець завзятіший за росіянина. Не сильно — на трохи, за моїм уже давнім геніальним визначенням, але це «трохи» іноді може мати дуже значний наслідок.
Особливо завзятим українець буває під час виконання наказів, указівок, вищих побажань і натяків, якщо вони йому подобаються й не потребують особливих витрат і зусиль. Насамперед, звичайно, молодий українець, та й українка. Українська сільська молодь показала це майже сто років тому й на тисячу вперед, коли заганяла людей у колгоспи, як називалися колективні господарства. Тих, хто не кидався туди попереду всіх, «заохочували» силою. Що це означало? Сім’ю виганяли з хати й двору на всі чотири сторони, у неї забирали все, разом із запасами харчів і худобою. Залишилося тільки те, у що вони були одягнені. Не дозволяли брати із собою ложки-миски. Деяких хазяїв відправляли за колючий дріт або на сибірське заслання. Це називалося розкуркуленням.
«Куркуль» означало відносно заможний селянин. Радянська влада, а разом з нею і ця молодь, вважала такого класовим ворогом. Хто не живе в злиднях, як останній ледар-бідняк, той не просто ворог, а класовий ворог, тобто ворог подвійний, потрійний, десятикратний.
Найбільш завзятих з молоді називали активістами. Від того, що робили, втілюючи «політику партії та уряду й особисто товариша Сталіна», вони відчували велике, невимовне задоволення. Цю політику іменували колективізацією сільського господарства, а ширше — будівництвом соціалізму.
На завершення масової колективізації в Україні, Казахстані, Поволжі та на Кубані влаштували масовий голод. У Казахстані загинула майже половина населення, за нею йшла Україна — лік жертв у ній також обчислювався мільйонами. Моя Стара Рябина зменшилася на чверть, так само як це було пізніше, під час Другої світової війни. Були навколо й цілком мертві села. Про такі моя мати казала: «відмерші села». Через багато років, записуючи спогади тих, хто вижив, я цікавився в них, серед іншого, які люди гинули першими.
«Та оці першими й здихали, ну, ті, хто нас у колгоспи заганяли», — такою була відповідь. Чому? «Тому що вони були першими ледарями в селі. У них не було нічого. Вони нічого не вміли й нічого не хотіли — тільки кричати на мітингах, на зборах і мордувати людей».
Куди я веду, згадуючи це все тепер?
Якщо в сучасній Україні затіється велика війна з корупцією, якщо верхівка дасть зрозуміти країні та світу, що налаштована справді серйозно, якщо всі переконаються, що вона затіває це не для галочки, обходячи, звичайно, себе, як нині, не на догоду легковірним американцям, то я не позаздрю жодному українському службовцю. Постраждалих, та й просто ніяк не зачеплених, не залишиться. Усенародне завзяття, а молоднече насамперед, буде таким, що вгамувати його потім буде не так просто.
Слово «корупція» перекладається як гниття, розпад, розтління. Тобто корупціонер — не просто злодій, хапуга, схематозник, урвитель, а щось гниле. Смердюча істота. Найпахучіші з них, звичайно, сидять у найбільших кабінетах, але від маленьких смороду загалом більше, адже їх, смердючих, мільйони: корупція в Україні інституційна.
Що ж означає це наукове, а в нашому випадку й політичне слово? Інституційна — це коли без смороду ніщо більш-менш суттєве в країні не рухається, не діється, ніщо не робиться, як то кажуть, просто так, за законом, за совістю, без особливого підживлення, пожвавлення, підмазки.
Це панування неформальних відносин скрізь і в усьому. Перші романи російської літератури вийшли з-під українського пера. Це було перо миргородця Василя Наріжного (1780–1825). Найкращий з них, «Бурсак», був, зрозуміло, з українського життя. На перших його сторінках дячок Переяславського полку Варух влаштовує свого сина Неона в семінарію. Для цього треба було, щоб «всечестный Паисий», келійник ректора, показав хлопчика «его высокопреподобию». Щоб він це зробив, довелося влаштувати йому «пирушку» та ще й подарувати під кінець «пару кур, утку и гуся». «Правду сказать, — зітхає Варух, — что и мы, хотя тоже всечестные люди, а даром ни для кого и рта не разинем».
Так і досі, і скрізь, і з усіма — і не тільки в особистих справах. Державні інститути — це міністерства, відомства, суди, різні установи, які мають певну владу. Керувати цими інституціями, служити в них, відповідати за щось, бути зобов’язаним ухвалювати будь-які рішення й ніяк не зловживати своїм становищем майже неможливо. Такий дивак з його порядністю, сумлінністю, буквалізмом, упертим бажанням підкорятися лише закону, інструкції, пункту-параграфу може паралізувати всю діяльність того ж Міністерства екології, або Верховного Суду, або самої Верховної Ради й так, до речі, іноді завдати реальної шкоди значній, та хоча б і незначній державній справі. Тому така людина просто не може потрапити в ті стіни, а якщо випадково опиниться там, то її викинуть за лічені години.
Інституційна корупція означає, що хабарі, відкати в тій чи іншій формі беруть і дають не просто окремі чиновники, а загалом відомства: одне від одного й одне одному, причому всі без винятку, і розмаїття таких взаємних послуг і потурань незліченне, тому що винахідливість людців воістину безмежна, а підштовхує їх до цього життєва (екзистенційна) потреба. Для того щоб жити або хоча б існувати, треба смердіти.
У найзагальнішому вигляді інституційна корупція означає, що все суттєве у відносинах між державними інституціями робиться не за законом, не за писаними правилами, а за домовленостями, через зв’язки, по блату, через ту чи іншу взаємну негласну відомчу вигоду, не виключаючи й особистих прибутків.
Відразу після перевороту в колишній Російській імперії (1917 рік) міністерства стали називати народними комісаріатами, а міністрів, відповідно, народними комісарами, або скорочено наркомами. І відразу ж народилося народне прислів’я: блат вище за наркома. Якщо хочете чогось досягти, шукайте кума-друзяку-приятеля-знайомого або того, кому можна дати хабар без зайвих слів.
Досі в Україні, якщо мова про неї, це було потрібно, оскільки було якраз так, а не інакше. Чому — окрема розмова. Тепер стає дедалі ясніше, що далі так тривати не може. Чому — теж особлива розмова. Корінна причина та сама: людська потреба жити, існувати, потреба не будь-яка, а знову ж таки екзистенційна. Але далі терпіти сморід у країні стає дедалі більш небезпечно, невигідно всім і в усіх сенсах. Корупція — всілякі підкупи, взаємне потурання, задобрювання — зробила свою справу. Тепер вона має якщо не зникнути зовсім, то відступити кудись на задвірок.
Чому? Оце й утлумачуватимуть своїм жертвам молоді українки й українці з передовіших і запопадливіших. Завзятість — вона така. Усе залежить від того, на що вона спрямована.