Одне з перших питань на черговій співбесіді – у яких соціальних мережах я зареєстрована. «У ваші обов’язки буде входити також розкрутка наших проектів через Facebook, маєте поширювати інформацію у своєму профілі», – пояснила працедавець.
На попередній роботі начальство так само вимагало від працівників в обов’язковому порядку вступати в численні групи, присвячені різним проектам телеканалу, і піарити на своїх особистих сторінках новини цих проектів. Я єдина, хто категорично відмовився від подібної політики, чим, безперечно, викликала праведний гнів. Контент більшості проектів був мені не цікавий, і ділитися ним у своєму приватному віртуальному просторі жодного бажання не виникало.
Сторінки у соціальних мережах, від початку задумані як засіб віртуального спілкування, перестають бути приватним простором і дедалі більше потрапляють у зону корпоративної політики працедавця. Так, у багатьох приватних медичних закладах Європи та США, а віднедавна в деяких найбільш прогресивних наших закладів спілкування лікаря з пацієнтом через Facebook стало додатковою послугою, такою собі креативною «фішкою». Медперсонал добровільно-примусово навчають спілкуванню з клієнтом через соцмережі, на аватарках лікарі неодмінно мають бути у спецодязі. І подібна тенденція стосується не лише медицини й ЗМІ.
Коли я створювала собі профіль, мала на меті одне: не втратити контакт із новими друзями-іноземцями після чергового міжнародного заходу. Принципово не вказую особистих даних: ані місця роботи, ані рідного міста, ані сімейного стану або ж захоплень. Адже віртуальний простір на те й віртуальний, щоб ділитися в ньому саме тим, чим вважаєш за потрібне. Бути там тим, ким хочеться, хай навіть створений образ не відповідає реальному. Наприклад, я хочу презентувати себе у Facebook як майстра з вишивки хрестиком. Або як кіномана, і постити тільки відгуки на переглянуті артхаусні картини. Чом би й ні? Однак працедавець забирає це просте людське право. Відтепер я не можу бути інкогніто, а мої кілька сотень друзів (які цікавляться вишивкою або ж альтернативним кіно) мусять дізнаватися не потрібні їм новини в галузі стоматології або ж глянцевої преси (або чим там я заробляю собі на хліб?).
Проте просто зруйнувати твій приватний простір для сучасного працедавця замало. «Обов’язкова умова співпраці – завжди бути доступним у скайпі!» – повідомила замовник рекламних текстів. Ішлося навіть не про стабільну співпрацю, а про фріланс-підробіток, який приносив би від сили тисячу гривень на місяць. Ось це «завжди» лунає від працедавця дедалі частіше, знов-таки втручаючись у зону особистого. Можливо, людину й не потурбують терміновим завданням під час сімейного дозвілля або романтичного побачення. Однак саме усвідомлення такої імовірності неабияк тисне. Завдяки «світовому павутинню» корпорація зазіхає на найдорожче – особистий час. Широко розрекламована свобода спілкування в мережі через новітні гаджети та наявністю вай-фаю на кожному кроці насправді підживлює тенденцію корпоративного рабства. На людей тихо і непомітно вдягають електронні ошийники. Засоби спілкування перетворюються на черговий інструмент піару тієї чи іншої кампанії. Особистість стирається, на арену виходить фахівець.
З острахом думаю про той день, коли вмре мій старий, простий, як двері, телефон, і мені добровільно-примусово подарують новий IPad чи смартфон, і тоді я вже не матиму офіційних причин не бути постійно на зв’язку.