Парламентські вибори, що відбулися влітку 2019 року, вперше показали конфлікт двох політичних поколінь та двох принципово різних підходів. Політики старого формату, чия кар’єра стартувала ще в 1990-х (Порошенко, Тимошенко, Бойко та Медведчук), зробили ставку на традиційні методи агітації: телебачення, рекламні борди, газети, намети, тоді як політики нового покоління (передусім партії Володимира Зеленського та Анатолія Шарія) продемонстрували іншу тактику та скористалися принципово новими інструментами. Водночас саме останнім удалося здивувати й показати сенсаційні результати.
Тут важливо зазначити, що під новими інструментами мається на увазі не тільки інтернет та соціальні мережі. Наприклад, Володимир Зеленський прославився насамперед завдяки телевізору, де він вів різні розважальні шоу та грав у популярному телесеріалі. На цьому полі в нього не було конкурентів. Поки інші політики платили величезні гроші, щоб з’явитися в ефірі на популярному телеканалі в прайм-тайм, Зеленський з прайм-тайму не вилазив, та ще й сам заробляв на цьому. Поки ветерани політичної сцени поливали одне одного брудом, у такий спосіб взаємно знищуючи рейтинги, Зеленський створив для себе абсолютно комфортну віртуальну політичну реальність серіалу «Слуга народу», де він був супергероєм, який бив своїх політичних ворогів однією лівою.
Саме це нестандартне використання телебачення, а зовсім не сам факт присутності Зеленського в телевізорі, і допомогло чинному президентові спочатку стати найрейтинговішим політиком, а потім виграти передвиборчу гонку. А ось Святослав Вакарчук, — інше нове обличчя української політики, — попри свою медійність і впізнаваність, правильно розпорядитися цим капіталом так і не зміг. Лідер гурту «Океан Ельзи» чомусь вирішив зіграти на полі досвідчених політиків старої формації і почав брати участь у ток-шоу, де мав вигляд часом безпорадний та комічний на тлі професійних колег.
Читайте також: Півстолітній кодекс
Анатолій Шарій — ще один новий політик, чия політична сила показала на парламентських виборах несподівано високий результат, — хоч і не пройшов зі своєю партією до парламенту й набрав лише 2,2% голосів, може похвалитися іншим досягненням. Його кампанія виявилася дешевою, а витрати в перерахунку на один голос — мінімальними. Шарій узагалі не був присутній у телевізорі й не розміщував рекламних бордів, а голоси зібрав переважно завдяки власним підписникам у соціальних мережах. По суті, саме він показав на практиці, скільки може отримати на виборах політична сила, якщо агітуватиме тільки в мережі й не стане витрачатися на традиційні технології. І хоча отриманого результату партії Шарія не вистачило, щоб здобути місця в парламенті, цей спосіб також показав свою ефективність і перспективність. З кожним роком охоплення інтернету й соціальних мереж збільшується, а кількість голосів, необхідних партіям для подолання п’ятивідсоткового бар’єру, дедалі зменшується. Можливо, Анатолієві Шарію вдалося б набрати ці голоси вже на парламентських виборах 2019 року, якби не відверто антиукраїнські висловлювання самого блогера та деяких кандидатів його партії, які зробили Шарія токсичним для виборців націонал-демократичних переконань. Нагадаємо, що блогер 2014-го називав мешканців Західної України неповноцінними українцями та полукровками, а третій номер у списку партії Шарія Антоніна Бєлоглазова взагалі ще кілька років тому раділа анексії Криму та підтримувала російську агресію проти України.
Застосування нових підходів і нових технологій у політиці допомогло Шарію та Зеленському вирішити й ще одну проблему, з якою останнім часом зіткнулися ветерани політичної сцени, — зацікавити молодий електорат. Якщо традиційні «нафталінові» методи агітації відверто відлякували молоду аудиторію, то технології, які використовували Зеленський і Шарій, дали змогу обійти цю стіну скепсису і, як сказали б програмісти, хакнути молодь.
Тривалий час Володимир Зеленський та Анатолій Шарій робили все, щоб не асоціюватися з традиційною політикою і позиціонували себе в ролі таких собі «антиполітиків» — борців із системою та викривачів старих корумпованих еліт. У цю гру боязко спробував грати й Святослав Вакарчук (спочатку вдавалося — його рейтинг зростав), але він досить швидко зірвався і став поводитися подібно до старих політиків. А ось Зеленський і Шарій переконливо дограли цю роль до самих виборів (Шарію вдається грати й дотепер).
Читайте також: Реванш близько
Уміння до останнього прикинутися «неполітиком» та огорнути виборця димовою завісою розважального контенту допомогло кандидатам уникнути традиційного набору критики та претензій, які зазвичай висуваються до політиків. Найкраще це, безумовно, вийшло в Зеленського, який завдяки ролям у серіалах, фільмах та сценках «Кварталу 95» став відомим на всю країну й водночас сприймався як «свій хлопець з народу». Гумористичний контент загалом стабільно популярний у кожній країні й особливо популярний в молодіжної аудиторії. Виробництво такого контенту є надзвичайно вигідним бізнесом у цілому світі (у всякому разі в тих країнах, де можна публічно жартувати), тому немає нічого дивного, що коміків як в Україні, так і за кордоном зазвичай любить увесь народ. Серіали та комедійні шоу однаково охоче дивляться як по телевізору, так і в інтернеті. Тому навіть та молодь, яка відмовилася від телевізора і вважає за краще дивитися відео на YouTube, добре знайома з творчістю Володимира Зеленського. А ось деякі політики, які вперто не користуються соцмережами й виступають у політичних ефірах на ТБ, цій аудиторії майже не відомі.
За допомогою YouTube знайшов своїх виборців і Анатолій Шарій, хіба що працював він в іншому амплуа — викривача. Шарій, на відміну від Зеленського, раніше майже не з’являвся в телевізорі й набув популярності лише завдяки активній роботі в соціальних мережах. Тому за охопленням аудиторії та рівнем популярності він не міг змагатися з популярним телеведучим. Проте щоразу вища популярність на YouTube дала Шарію змогу набрати чималу аудиторію. Своїм підписникам блогер у різні часи пропонував різний контент. Спочатку «викривав» українських журналістів — розповідав про фейки у ЗМІ, водночас додаючи до своїх роликів конспірологію та політику. Банальні помилки, яких припускалися журналісти через неуважність або непрофесіоналізм, Шарій часто пояснював злим умислом та глобальною цензурою. Пізніше блогер став просувати й інші конспірологічні теорії. Зокрема, всіляко натякав своїй аудиторії, що знищення Boeing рейсу МН17 над Донбасом не було вигідно Росії, а було вигідно Україні та США.
Читайте також: Президент десь посередині
А також регулярно намагався спростовувати факти російської військової присутності на Донбасі: заперечував, що збиті російські безпілотники та підбиті танки насправді є російськими. Така риторика набрала Шарію певну аудиторію, одна частина якої любить його за погано приховану антиукраїнську спрямованість, а інша через недосвідченість приймає його за неупередженого правдоруба й борця за справедливість. Зазвичай до другої категорії і належить молодь, яка мало розбирається в політиці та формує свою думку про події в країні з роликів відеоблогера.
Якби інші українські політики та політичні оглядачі були активніші в соціальних мережах й особливо у створенні відеоконтенту, Анатолій Шарій, можливо, і не мав би такої популярності. Однак ветерани політичної сцени виявилися занадто консервативними й не змогли вчасно вловити тренд. Тепер їм нічого не залишається, окрім як робити висновки зі своїх помилок та наздоганяти згаяний час.