Дорота (nomen omen) Гаврилюк, відома журналістка одного з найбільших телевізійних каналів Polsat, запитала в ефірі: «Чому в польському уряді є людина з українським походженням, яка представляє українські інтереси?».
Ідеться про професора політології Анджея Шептицького, нащадка польсько-українського роду Шептицьких, заступника міністра науки й вищої освіти, щодо якого розгорнулась кампанія пошуку «чужих» у польському уряді й державних інституціях.
А може, параноїдальним шукачам моментально вигаданих чужих треба нагадати записи Конституції Республіки Польща?
«Ст. 32
Усі рівні перед законом. Усі мають право на рівне ставлення з боку державної влади.
«Ст. 60.
Польським громадянам вповні доступні публічні права і вони мають право доступу до державної служби на однакових засадах».
Що ж, уся ця дискусія могла б стосуватись і мене.
Я український автохтон, родом із Холмщини, маю задокументовані коріння, що сягають XIV століття. З народження я польський громадянин, а з 1988 року також громадянин Канади. У своїх колонках я неодноразово писав про своїх предків, про свою близьку й далеку родину як у Польщі, так і за її межами, а нас розкидало по світу добряче. До кінця Другої світової війни мої предки жили біля Замостя і межували з магнатською Ординацією Замойських (заснованою в 1589 році). У XX столітті їх кілька разів виселяли. У 1915 році — росіяни углиб імперії Романових. Вони повернулися на землі предків між 1920 і 1922 роками і відбудували своє життя на знищеній війною батьківщині. У 1943 році їх цього разу виселили німці, і їм уже не було куди повертатися, бо в 1944 році в рамках обміну населенням почалися виїзди українців із Холмщини в совєтську Україну. У Польщі залишилась лише невеличка частина моєї найближчої родини, що жила в Замості, потім у Любліні і зрештою у Варшаві. Моє покоління, народжене в 50-х роках XX століття, — останнє, яке зберегло пам’ять, культурну й релігійну спадщину наших предків, хоча процес майже повної полонізації у пришвидшеному темпі відбувся протягом одного покоління. Усі мої кузени пов’язали себе шлюбними зв’язками з поляками, хоча частина з них зберегла зв’язок із православ’ям. Я єдиний із мого покоління одружився з українкою, родина якої походить із Галичини й була виселена в 1947 році в рамках операції «Вісла» на Жулави. Моя дружина народилась у Варшаві, а я в Любліні. Наша донька народилась під час воєнного стану у Варшаві. У 1987 році ми емігрували в Канаду, де могли вповні плекати наше українське коріння, але й близьку нам завдяки освіті польську культурну спадщину.
У 1997 році я почав працювати в Центрі сучасного мистецтва міжнародного фонду Open Society/Renaissance у Києві, яким керував до 2005 року. Того ж року я виграв конкурс на посаду директора Польського Інституту у Києві, вступив на польську дипломатичну службу і був призначений Першим радником посольства РП у Києві. Моя освіта, мій професійний досвід і моя віра в сенс побудови громадянського суспільства дозволяли мені розпочати «будову мостів» між громадянами близьких мені держав Польщі й України. Я робив це зі щирою вірою і ,гадаю, у найкращий можливий спосіб. Я вірив, що це єдиний шлях для створення в обох країнах відкритих громадянських суспільств, закорінених у об’єднаній Європі. У 2010 році я покинув Київ і очолив наступне дипломатичне представництво в Нью-Йорку як директор Інституту польської культури й консул РП.
Після закінчення місії в Нью-Йорку я повернувся в Торонто, де продовжував сприяти культурним зв’язкам і обміну між Польщею і Україною. З часів російського вторгнення в Україну ми з дружиною — власницею найбільшої української книгарні на північноамериканському континенті — підтримуємо нашими донатами Збройні сили України.
З початку війни ми пишалися тією допомогою, яку біженцям з України надають наші польські співгромадяни, громадські організації й польська держава. Я був переконаний, що таким чином ми будуємо тривалі фундаменти для нашого спільного добросусідського майбутнього й партнерства в об’єднаній Європі.
З якогось часу я з тривогою стежив за суспільною і політичною поляризацією в Польщі, яка зрештою мала призвести до виверження найгірших із можливих сил, інстинктів і ресентиментів. Те, що відбувається останні кілька тижнів, виглядає як прев’ю того, що може чекати нас в недалекому майбутньому в значно посиленому варіанті.
Спостерігаючи за тим, де ми перебуваємо, я почав робити своєрідний іспит сумління, замислюючись, чи не марнуються ті роки, які я присвятив на будівництво мостів між Україною і Польщею. У моєму віці дуже боляче дивитися, як моя віра в краще майбутнє між двома близькими мені народами руйнується.
Раціоналізуючи те, свідками чого ми стали, і висловлюючись мовою політологів, це можна назвати так: війни за історію у своїй суті — це суперництво за легітимізацію: кого ми пам’ятаємо як визволителя чи окупанта, захисника держави чи агента насильства.
На відміну від конвенційних політичних суперечок, їх не просто вирішити шляхом перемовин чи інституційних компромісів. Вони закорінені в національній ідентичності, системах освіти, комемораційних практиках і політичній культурі. Через це вони за своєю суттю не піддаються завершенню, навіть коли держави мають сильну мотивацію до співпраці в інших сферах.
Один із моїх варшавських знайомих підсумовуючи те, що саме відбувається в Польщі в польсько-українських відносинах, коротко написав: «Польський народ саме повертається до заводських налаштувань, починає діяти „by default”». Будьмо цього свідомі і не погоджуймося на маніпуляції і пів правди, якими нас щоденно нашпиговують.
Варшаві й Києву не потрібні ідентичні інтерпретації історії, щоб залишитись стратегічними партнерами. Але їм необхідна політична дисципліна й усвідомлення, що їхній головний виклик не один в одному. Наша історична пам’ять ще не скоро буде узгоджена, а спроби її заполітизувати лише послаблюють двостороннє партнерство. Польща і Україна сильніші разом, ніж окремо. Виклик зараз виглядає так: чи обидві сторони спроможні діяти послідовно в цьому напрямку, навіть якщо «історія» буде впливати/діяти в протилежному напрямку?
