Коли 1991 року розпався Радянський Союз і Єльцину була потрібна підтримка країн Балтії для боротьби за владу в Москві проти Міхаіла Ґорбачова, він пообіцяв вивести російські війська з країн Балтії. Три роки потому президент РФ опинився за це під шквалом критики опозиції, яка нарікала на «вільне падіння впливу Росії».
Підтримка з боку США дала змогу Латвії та Литві, а також Східній Німеччині позбутися російських військ до узгодженої дати – 31 серпня 1994 року. У випадку з Естонією ситуація залишалася критичною, оскільки лідер Білокам’яної вимагав гарантій для своїх військових пенсіонерів. Питання було все ж відкритим, і остаточне рішення мали прийняти президент Леннарт Мері та Єльцин у Москві.
26 липня 1994 року очільник Естонії вийшов із літака в аеропорту «Внуково» й вирушив до Кремля. Деякі росіяни були вкрай упевнені, що лідери двох країн ні про що не домовляться. Однак за п’ять годин (за які, окрім іншого, глави держав устигли й випити) угоду було укладено. Зрештою, самому Єльцину вже настільки не терпілося, що він підписав документ із накресленими рукою поправками.
Москва погодилась вивести 7 тис. вояків, які залишалися тоді на території сусіда, а Таллінн надав соціальні гарантії для близько 9 тис. військових РФ у відставці. Липневі угоди, як їх назвали в Естонії, були причиною постійного головного болю для президента Мері та його уряду, оскільки їх часто звинувачували в тому, що вони продали Естонію і продовжили російську окупацію.
Домовленості символізували остаточне закінчення Другої світової війни в країнах Балтії. Радянські (російські) війська, які вступили в тамтешні країни 1940 року, нарешті покинули ці території.
Однак значення того документа було куди важливішим для майбутнього. Естонський дипломат і тодішній міністр закордонних справ Юрі Луйк, що супроводжував президента Мері до Москви, того ж таки 1994 року відзначив:
«…якби в Естонії залишився навіть мінімальний російський військовий контингент, країна ніяк не змогла б приєднатися до НАТО».
У 1990-х, звичайно, важко уявити країн Балтії в складі НАТО. Проте варто пам’ятати, що Мадридський саміт 1997-го дав змогу Литві, Латвії та Естонії стати членами Альянсу. 2002-го вони отримали запрошення на вступ, а 2004-го поповнили собою північноатлантичні лави.
Усе це означало, що країни Балтії мали постійно доводити Заходу свою готовність вступити до Альянсу. Російські війська на їхній землі виявилися б напрочуд зручним інструментом для тих, хто не бажав вступу до НАТО й боявся провокувати Кремль. Крім того, Росія дістала б перевагу перед Заходом у вигляді «Балтійської карти».
Дальші події показали, що, незважаючи на соціальні гарантії для відставників – громадян РФ, відсутність армії східного сусіда на території країни провела чітку лінію поділу між Естонією і тими колишніми республіками СРСР, де ще перебували військові бази Москви. Молдова і Грузія роками боролись за виведення російських військ, адже, спираючись на свій контингент за кордоном, Білокам’яна успішно створила квазідержавні утворення всередині їхніх територій.
1993-го Кремль спробував використати таку саму стратегію і в Північно-Східній Естонії, де компактно проживала російська меншина, але завдяки рішучим діям Таллінна й підтримці Заходу намагання створити вогнище сепаратизму в країні зазнали провалу. Однак тривала присутність її бойових підрозділів дала б РФ чимало інших можливостей для обігрування карти «лояльного» регіону на території Естонії.
Відтак липневі угоди 1994-го все ще мають велике значення для зовнішньої політики Таллінна. На відміну від багатьох інших держав – учасниць Другої світової війни, Естонія, як і Литва та Латвія, спромоглася позбутися чужих військ за допомогою переговорів. Хоча й дорого заплатила за це, адже іноземні солдати покинули її територію не 1944 чи 1945 року, а 1994-го.