Завдання для месії

Напередодні виборів 2008 року мені було моторошно. Я мешкаю в Міссурі, одному з найчервоніших (консервативних) штатів, де за норму вважають сегрегацію та гомофобію. Його мешканці рідко подорожують навіть Сполученими Штатами, аби бути обізнаними з географією світу, аби уявити «іншого», аби порозумітися з відмінним від їхнього набором цінностей та укладом життя. Міссурі, а особливо невеличке місто Колумбія, де я живу, це справді «серце країни». Саме тут, неподалік від міста, розташовані військові бази, звідки відлітають бомбардувальники на Ірак.

 

Люди тут, однак, напрочуд милі (коли, звісно, не торкатися небезпечних тем). Усі – добрі християни, місто цілком безпечне. Мій іракський приятель з усією своєю родиною почувається тут дуже спокійно, якщо не сказати – щасливо, попри ті ж таки військові бази. Бо небезпечний «інший» для мешканця Міссурі завжди перебуває поза межами країни. Бідолахи, вони постійно мають відбиватися. Якщо не від надокучливих мексиканців, які «підривають економіку» країни, віднімаючи в «законних громадян» найбруднішу та найнижче оплачувану працю, то від невидимого, а тому й найнебезпечнішого, ворога на іншому боці земної кулі.

 

«Мені начхати, що про нас думає світ! Нам усі заздрять, до нас усі хочуть!» – сказала мені моя студент­­ка, палка прихильниця Джона МакКейна наступного дня після виборів під час незапланованих палких дебатів і… практично вся група, погоджуючись із нею, кивала головами. Взагалі, чи не найпалкішими прихильниками такого дивного поділу на «своїх» та «чужих» (з тих, із ким мені довелося спілкуватися) є американські українці. Саме представники української громади в Нью-Йорку говорили мені, що вирішенням усіх американських проблем є закриття кордонів і «нікого не пускати».

 

Багато хто думає, що парадокс «поганого» американського месіанства полягає у вірі в те, що добробут тут полягає в розсіюванні демократії та цінностей там, а також у вірі в те, що мета виправдовує засоби. Однак усе значно складніше, адже говорити варто не просто про «погане» месіанство, а про погане «месіанство», коли на очах усього світу відбувається підміна понять.

 

Перше покоління емігрантів – оті 20 тисяч пуритан, котрі прибули сюди між 1629 і 1640 роками – керувалося вірою в те, що саме їм доведеться побудувати нову благочестиву та, певна річ, фінансово успішну спільноту, оте обіцяне в Одкровенні Царство Боже на землі. Проте, закорінене в релігійній свідомості мислення, сконцентроване на розбудові Нового світу, не припиняло повертатися до світу Старого, повсякчас порівнюючи себе з ним. Засади – рівність усіх перед законом незалежно від віросповідання та національності, – за якими побудовано правову систему Сполучених Штатів, не можуть не викликати захоплення. Однак неусвідомлення того, скільки ще доведеться важко боротися за виконання цієї високої обіцянки, засліплювало очі не одному поколінню американських політиків.

 

Чи не кожен наступний президент виголошував, що «Америка має привілей урятувати світ», в’яз­­нучи при тому в риториці та подвійних стандартах. Ніколи, щоправда, вони не падали так низько, як 20 січня 2005 року, коли засобом поширення демократії та свобод у світі вустами 43-го президента Джорджа Буша було оголошено «війну з тероризмом». Продовжуючи тему в своїй промові 2 лютого 2005 року, він підкреслив, що цей «напад на свободу» лише підтвердив упевненість американського уряду в тому, що Сполучені Штати мають змінити світ і «поширити мир».

 

 

Не згадати про ганебний час перебування при владі Буша, ведучи мову про «американське месіанство», не можна. Та зупинятися на цьому довше, напевно, не варто. Хочеться подумати про те, що відбудеться, що відбулося і що відбувається за Барака Обами, і що ця країна дала, дасть і дає тепер світові.

 

Після того, як ейфорія від перемоги Обами минула, стало зрозуміло, що навіть ця подія викриває низку серйозних проблем у суспільстві. Наприклад, багато хто тепер критично відгукується про те, що релігійність (читай: християнство) залишається чи не найважливішою вимогою до кандидатури президента. Релігієзнавець Ренделл Белмер у своєму минулорічному бестселері «Бог у Білому Домі» наго­лошує, що практично кожний кан­­дидат у президенти (за винятком, мабуть, Клінтона) ніс християнство на щиті своїх виборчих кампаній. Парадокс полягає в тому, що країна, по суті, очікує, що президент мусить волати про свою релігійність, одночасно підтримуючи поділ церкви та держави. Спостерігаючи за кампанією Обами, мені здавалося, що перенаголошення на релігійності (знову ж таки, читай: християнстві) Обами якимось дивним чином пов’язане саме з тим, що риторичні кліше Буша були прямо запозичені зі Святого Письма. А якщо так, чи зуміє новий президент витиснути це очікування зі свідомості американців, які мали би сповідувати лише оте право на рівність незалежно від віросповідання? В промовах Обами було чути, що він ще не готовий до цього, адже замість нагадати співвітчизникам про те право, він повторював, нібито виправдовуючись, що він не мусульманин.

 

 

Деякі критики відзначили ще складніші проблеми. П’ятого листопада минулого року в своєму відгукові на перемогу Обами одразу після оголошення результатів відома амери­­канська феміністка Джудіт Батлер наголосила, що ця перемога не є перемогою чорношкірого президента над білим, а перемога одної економічної програми над іншою. Анекдотичні випадки супроводжували всю виборчу кампанію, коли деякі виборці були готові «пробачити» Обамі і «його мусульманство», і «тероризм», голосуючи за нього тому, що він здавався їм «кращим для економіки». Тим більше, стверджує Батлер, перемога Обами не є перемогою «меншини» над «більшістю», і це стосується як кольору шкіри чи віросповідання, так і сексуальної орієнтації.

 

Каліфорнія віддала 60% голосів за Обаму та чимало коштів на його президентську кампанію, і, водночас, цей штат майже тоді ж проголосував проти легалізації одностатевих шлюбів! Найцікавіше і найпроблематичніше виявляється, коли йдеть­­ся саме про колір шкіри. Під час кампанії можна було почути різноманітні висловлювання, що свідчили про невикорінюваний расизм: Обама чи то «надто чорний» як для американського президента, чи то «недостатньо чорний», аби репрезентувати чорношкіре населення. Зійшлися на баченні Обами як фігури «об’єднання», пише Батлер. Інакше кажучи, зберігаючи всі свої расистські погляди, багато виборців голосували за добробут, який був і залишається на першому місці в шкалі інтересів виборців.

 

І все ж таки. Три місяці тому писати про «американське месіанство» мало би сенс, напевно, лише з погляду «історії хвороби», розгортаючи поняття, заглиблюючись у минуле країни, відстежуючи «симптоми». Але тепер, коли відбувається (сподіваємося, таки відбувається!) обіцяна Бараком Обамою зміна, не просто хочеться, а дуже важливо говорити про майбутнє. Адже Оба­­ма – це той президент, якому (нарешті!) не начхати на те, яке ставлення до його країни у світі. Замість того, аби «відбиватися від ворогів», він спробує заспокоїти страх, створений адміністрацією Буша, вгамувати хворі фантазії про зовнішнього ворога. Адже Америка потребує світу, так само, як і світ потребує Америки. Вона залишається найпотужнішою державою з усією величезною покладеною на нею відповідальністю, яку, за бажання, можна назвати «новим месіанством». Хочеться, аби новий президент усвідомлював усю проблематичність своєї перемоги й доклав усіх зусиль, щоб ілюзія обраності не засліпила очей ані йому, ані «його» країні.