Останнім часом українці почали масово відкривати для себе Словаччину. Однак, відвідуючи цю невеличку центральноєвропейську країну, вони часто навіть не підозрюють, що в її культурі дуже помітною є українська присутність. Тут, звичайно, не йдеться про якість окремі, хай навіть дуже промовисті, випадки, як-от: у селі Венеція, що біля Бардієва, була записана перша надрукована ще 1571 року українська пісня; легендарний засновник поп-арту Енді Ворхол має українське коріння, бо народився в родині українців-греко-католиків із села Микового біля Міжлабірців.
У Словаччині, зокрема в східній її частині, українська присутність помітна всюди: у місцевій говірці, топонімах та прізвищах, які явно виказують своє україномовне походження, вишуканому вигляді дерев’яних церков, увінчаних багатораменними хрестами, церковних наспівах, традиційній народній архітектурі, місцевій кухні… Словом, усюди уважне око помітить український слід, хоча самих українців, як свідчить офіційна статистика, напрочуд мало: у 2001 році у Словаччині їх проживало 10 814 осіб (щe 24 201 словацький громадянин записався русином).
Вражаюча невідповідність між повсюдністю української культури у Східній Словаччині та офіційно ствердженою відсутністю, точніше, нечисленністю самих носіїв цієї культури змушує прискіпливіше проаналізувати демографічну ситуацію у східних районах сучасної Словаччини. Академік Володимир Гнатюк у відомій праці «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» на підставі офіційного перепису населення 1891 року оцінює кількість українців у Східній Словаччині в 383 395 осіб. Різниця між числами 383 395 та 10 814, що відповідають кількості українців на теренах Словаччини в 1891 та 2001 роках, є такою разючою, що декому може здатися неправдоподібною.
Саме такі приголомшливі масштаби безкровної асиміляції українців Словаччини підтверджують дані про конфесійний склад місцевого населення: за результатами офіційного перепису населення 2001 року, на території Словаччини проживають 219 831 греко-католик і 50 363 православні. Оскільки ні словаки, ні представники інших національних меншин Словаччини (угорці, поляки, цигани, німці, чехи тощо) традиційно не сповідували православ’я, ніхто, окрім як українці, й не міг становити помітну кількість – 270 194 особи – словацьких греко-католиків та православних. Якщо до цієї цифри додати ніким не оцінену, проте, поза сумнівом, значну чисельність нащадків українців, які відійшли від віри предків і стали римо-католиками, протестантами або ж атеїстами, то Гнатюкові 383 тис. українців Пряшівщини виглядають цілком реально.
Упосліджена гілка України
Масову асиміляцію словацьких українців спричинили одвічні українські лиха: низький рівень національної самосвідомості місцевої української людності, украй обмежені матеріальні можливості, нечисленність та слабкість інтелігенції, представленої здебільшого духівництвом. Проте до цих проблем доклали руку й сусіди, коли на початку ХІХ століття вони довідалися, що упосліджені місцеві селяни «руської віри» є частиною більш ніж 20-мільйонного народу, який 1842 року Павел-Йозеф Шафарік на карті «Слов’янські землі» розмістив «від Кубані аж до Сяну-річки». Вочевидь, відтоді в людності, що заселяла найзахідніші українські етнічні терени, почали вбачати серйозну потенційну загрозу, а це лише загострило й без того гіпертрофовану національну нетерпимість та асиміляційний інстинкт з боку угорської, а згодом чехословацької та словацької влади.
Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть деякі чільні представники словацького національного відродження для боротьби з українством почали використовувати москвофільство. Так, Йозеф Шкультеті в листі до відомого київського українофоба Тімофєя Флорінського писав:
«…перед нами, словаками, росіяни не потребують виправдовуватися у цій справі. В усьому, що робиться в ім’я малоруської мови, ми бачимо прагнення послабити російську єдність, російську могутність…» Йозефу Шкультеті вторить ще один приятель Тімофєя Флорінського Свєтозар Гурбан-Ваянський. Він, борець за права упослідженої в Угорському Королівстві словацької мови та літератури, без будь-яких аргументів зверхньо відмовляє у праві на існування українській словесності: «Кожна «по-русинськи» видана книга – борець проти славізму […] Хто буде вивчати нескладні «мови» всіляких Франків, хто буде у великому світі читати слабкі плоди невідомих «українських» величин? Ніхто, ані душа!»
Не поліпшилося становище українців Пряшівщини й у слов’янській і, як багато хто хибно вважає, дуже ліберальній Чехословаччині. Адже саме з появою Чехословацької Республіки було завершено розчленування українського історичного Закарпаття, розпочате ще 1818-го угорськими політичними колами, коли з Мукачівської єпархії штучно виокремили понад 190 парафій, які й утворили Пряшівську єпархію. У 1919 році, незважаючи на домовленості одного з ініціаторів приєднання Закарпаття до Чехословаччини Григорія Жатковича та Томаша Масарика, за якими все Закарпаття та Пряшівщина мали отримати статус єдиної автономної частини Чехословаччини, українські етнічні терени Південної Лемківщини було все ж приєднано до словацької частини Чехословацької Республіки.
Якщо в період угорського панування денаціоналізація українців відбувалася тоталітарними методами (заборона кирилиці, запровадження угорської мови в богослужінні тощо), то за часів Чехословаччини або профашистської Словацької держави 1939–1944-го її намагалися прибрати в «демократичні» шати. У цей період місцева словацька влада докладала максимум зусиль, щоб на переписах населення 1930 і 1940 років місцеві українці записувалися словаками. Для забезпечення потрібного результату здійснювали безпрецедентний тиск на учительство та священиків. Чимало учителів Пряшівщини, які відмовлялися переконувати місцевих селян-греко-католиків у належності до словацького народу, втратили роботу.
Пряшівський єпископ Павло Ґойдич навіть подав прохання Папі Римському звільнити його від обов’язків адміністратора Пряшівської єпархії з політичних причин. Коли Ватикан відхилив прохання і надалі висловив йому свою довіру та підтримку, Йозеф Тісо, президент профашистської Словаччини та католицький священик, під час візиту до Пряшева демонстративно не подав руки єпископу Павлові Ґойдичу за його антисловацьку політику, якою кваліфікувався захист найелементарніших прав місцевого автохтонного українського населення Пряшівщини. Тогочасний міністр пропаганди Шаньо Мах публічно називав Ґойдича «зрадником і ворогом словацької держави, негідним єпископського достоїнства». У контексті такого нетерпимого ставлення до українства з боку керівництва Словацької держави немає нічого дивного в тому, що деякі члени її уряду, як писали тогочасні газети, у квітні 1939 року дозволяли собі глузувати з трагедії Карпатської України: «Тепер Волошин може понести свою Україну в наплічнику».
У соціалістичному заповіднику
За часів соціалістичної Чехословаччини доля словацьких українців також не стала щасливішою. Заборона та переслідування українства у міжвоєнний і воєнний періоди були на руку місцевим москвофілам, які майстерно маніпулювали подібністю традиційної самоназви місцевої людності «руський» (український) та етнонімом «русский» (російський). У повоєнний період пряшівські москвофіли були такими впливовими, що місцевих українців ще навіть на початку 1950-х часто офіційно вважали «русскими» й аж до 1954 року вони навчалися здебільшого не в українсько-, а в російськомовних школах та гімназіях. Сучасні представники старшої та середньої генерації українців Пряшівщини, виховані у школах, де панували москвофільський дух, російська мова або язичіє, і стали соціальною базою сучасного українофобського неорусинства.
У другій половині 1950-х – на початку 1960-х років москвофільство в середовищі українців Пряшівщини маргіналізується, натомість усе вагомішими стають здобутки місцевої української культури: відкрито Музей української культури у Свиднику, понад сотню шкіл з українською мовою викладання, відділ української мови та літератури при філософському факультеті у Пряшеві, український театр, українське видавництво, засновано авторитетний Науковий збірник Музею української культури, кілька газет і журналів, україномовну редакцію радіо та телебачення тощо. Протягом нетривалої «празької весни» словацькі українці намагалися сповна використати цензурні послаблення комуністичного режиму. Так, невтомний Михайло Мольнар наважився підготувати та опублікувати книжку оповідань Володимира Винниченка, поетичні збірки «націоналістів» Василя Ґренджі-Донського, Марка Бараболі, звернення Тараса Волі та ін. Сучасні неорусини часто наголошують, що, мовляв, українізація Пряшівщини відбулася за диктату місцевої Компартії, через українізацію ліквідовано греко-католицьку церкву, однак при цьому забувають, що саме за своє українство поневірялися тюрмами соціалістичної Чехословаччини єпископи Павло Ґойдич та Василь Гопко, отець Мар’ян Поташ та ін., а академіка Миколу Мушинку вигнали з роботи в університеті, тому він був змушений спочатку пасти худобу в рідному селі, а потім працювати кочегаром у Пряшеві.
Черв русинства
У посттоталітарний період у незалежній Словаччині відчутно активізувалося антиукраїнське політичне лобі, яке під личиною неорусинства оголосило себе виразником і захисником прав місцевого русинського населен-
ня. Деукраїнізація культурного життя української меншини в Словаччині стала основним напрямом діяльності місцевих неорусинів. На початку 1990-х років за потурання та навіть підтримки певних словацьких політичних кіл неорусини докладали максимум зусиль, щоб табуювати все українське. Так, Український національний театр було перейменовано на Театр імені Александра Духновича, відбулася низка рейдерських атак на Музей української культури у Свиднику та Руський дім у центрі Пряшева.
У руслі оголошеної політики деукраїнізації було проведено перепис населення 1991 року, під час якого реалізовано штучний поділ автохтонної східнослов’янської людності на дві окремі національності: українців та русинів. Понад те, за серйозної підтримки словацького уряду, Словацької академії наук у 1994 році було кодифіковано так звану русинську мову, а згодом і видано низку підручників та словників із цієї мови. Однак апологети місцевого неорусинства (можливо, за попередніми угодами з певними словацькими політичними колами) не поспішають засновувати русинські школи, вони цілком задовольняються тим, що місцеві національні українські школи перетворюються на словацькі, в яких лише як окремий предмет вивчається русинська мова. Через таку безвідповідальну ренегатську діяльність апологетів неорусинства кількість національних українських і ще тоді російських шкіл зменшилася з 373 у 1948 році (наприкінці 1980-х було 282 українські школи) до 20 українських та русинських на початку 1998-го. Прикметно, що очільники русинського руху в Словаччині не втомлюються наголошувати, що «культура русинів є складовою частиною словацької культури і не має нічого спільного з українською»: лексичні та граматичні норми пряшівського варіанта так званої русинської літературної мови зорієнтовані на словацьку. Неорусини дискримінують кирилицю, видаючи книжки частково латинкою (приміром, Євангеліє). Не визнають загальноукраїнського або західноукраїнського походження багатьох виявів місцевої духовної та матеріальної культури.
Вельми дієвим асиміляційним інструментом словацьких українців стала місцева греко-католицька церква. Ні тисячолітні українські християнські традиції, ні високі зразки офірного служіння рідному народові блаженних священномучеників єпископів пряшівських Павла Ґойдича та Василя Гопка, які, попри переслідування комуністичного режиму, вчили вірних бути добрими християнами й пам’ятати про своє русько-українське походження, не стали на заваді запровадження в богослужінні словацької мови, тоді як українську, навіть у формі місцевого діалекту, не використовують, зокрема й у проповідях. Жертвою асиміляційної політики стали і церковнослов’янські тексти, які почали масово транслітерувати латинською графікою. Кирилиця через своє явно несловацьке походження практично витіснена з ужитку як у богослужбовій літературі, так і в церковній періодиці. Словакізаційний потенціал проводу місцевих греко-католиків зріс, коли 2008 року Пряшівській греко-католицькій єпархії було надано статус митрополії, а також засновано дві нові єпархії: Кошицьку та Братиславську.
Дуже прикро, але в певних сучасних словацьких наукових колах стало правилом не лише замовчувати факт належності місцевої східнослов’янської людності до українського народу, а й не визнавати українськими визначні пам’ятки місцевої матеріальної та духовної культури. Так, традиційні українські дерев’яні церкви, ікони, писанки вперто називають не українськими, а карпатськими, словацькими, східнословацькими, східнослов’янськими або візантійськими, слов’яно-візантійськими, східними тощо. Крім того, деякі наукові співробітники Словацької академії наук видали об’ємні монографії, в яких численні кириличні рукописні пам’ятки ХVII–XVIII століть, зокрема конфесійного жанру, беззастережно зараховують до словацької культури, хоча всім добре відомо, що словаки ніколи кирилиці не використовували. Дивує, але Братислава залишається чи не єдиною слов’янською столицею, де в місцевому університеті не викладають україністики, тоді як словацьку літературу та мову, якою розмовляє близько 4,5 млн осіб, вивчають у двох університетах Києва, а також у Львові, Ужгороді, Дніпропетровську.
Назва блоку
«І ця земля не перестає бути рідною, твоєю. Незалежно від того, якій державі належить, які люди нею ходять, якою мовою говорять, у якій культурі купаються і якій історії моляться. На цих українських ландшафтах навіть лишайники на мертвому дереві чи розколеному камені залишаються вірними нашим міфам…»
Тарас Прохасько (про Пряшівщину)
ІКОНОСТАС У С. ПРИКРА. Народна культура українців Прящівщини збережена у 18-ти дерев’яних храмах лемківського і бойківського стилю
Павло Ґойдич (1888–1960). Пряшівський греко-католицький єпископ. У 1950 р. арештований
з метою змусити до переходу церкви в православ’я, помер у в’язниці. Беатифікова-
ний у 2001 р.
Єпископський герб Павла ҐойдичаРізниця між числами 383 395 та 10 814, що відповідають кількості українців на теренах Словаччини в 1891 та 2001 роках, є такою разючою, що декому може здатися неправдоподібною
САМОТНІСТЬ ЗА КАРПАТАМИ
У центрі Пряшівщини, по дорозі зі Стропкова до Вранова, є штучне озеро Домаша, на березі якого самотньо височіє розкішна барокова будівля української церкви. Мало хто з подорожніх знає, що на дні цього озера спочивають українські села. Саме так і виглядає життя українців Словаччини: села, затоплені тихою водою асиміляції, над якою стоїть тільки церква, але й та вже безлюдна.