Затоки вранішнього сонця

«Золотий берег». Так ва­­ллійці називають своє Гламорганське узбережжя Брісто­­ль­­­ського каналу. Ця велика мор­­ська затока відмежовує Уельс від Англії. 22 км скель, рифів і пісків, щоправда, не завжди золотих, – феєрія стихій, нерукотворної краси й свободи, якої шукають поодинокі подорожні. За свою унікальність і рекреаційну привабливість це узбережжя отри­­мало статус природної па­­м’ятки. Саме в цій частині вал­­лійського краю народився журналіст Гарет Джонс, який першим у світі написав правду про Голодомор в Україні ще в березні 1933 року.

На вершини скель і пагорбів південного узбережжя Уельсу вітер приносить аромат Атлантики. Десь там, у морських глибинах, поховані кораблі, суденця й човни, що сотнями гинули від бур у кораблетрощах, не знайшовши порятунку на неприступному скелястому березі. Кладовище кораблів, легенд і привидів минулого на дні затоки – це пам’ять про колишню валлійську велич і розквіт, що обірвалися після Другої світової війни.

На фото: КОЛОНАДА ПРОМИСЛОВОЇ СЛАВИ. У долині Свонсі збереглися двохсотлітньої давності руїни цехів із виробництва заліза

Вугільна ера

У XVIII–XIX століттях Уельс славився виробництвом заліза. У середині XIX століття йому на зміну прийшли вугілля, мідь, антрацит. Заповзяті валлійські власники шахт і корабельних верфей будували швидкими темпами вантажні доки в Кардіффі, перетворюючи колишнє рибацьке селище на вугільний порт світового значення. Водночас розросталося місто Свонсі, друге за величиною в Уельсі, воно спеціалізувалося на торгівлі міддю. На початку XX століття у Свонсійську бухту заходили кораблі зі всіх океанів.

У 1880-х валлійці збудували в Кардіффі Вугільну біржу. В її будівлі у сквері Маунта Стюарта вугільні товстосуми підписували контракти на мільйони фунтів стерлінгів, колосальні гроші для тих часів. Свою першу кризу вугільна промисловість пережила в період між двома світовими війнами. Після Другої світової розпочався цілковитий занепад: індустрію чорного золота не врятували ані націоналізація, ані боротьба профспілок гірників за збереженням їхніх робочих місць. За врядування Маргарет Тетчер валлійська вугільна ера завершилася.
Проте двері Вугільної біржі сьогодні відчинені для всіх зацікавлених, як і століття тому. Тільки тепер там замість перемовин про постачання вугілля проводять художні виставки й організовують концерти. Життя триває з новою силою й сенсом.

Сірий пил і золотий пляж

Однак і донині ця земля не змила із себе сірого пилу «чорного золота»: регіон довго й напружено виходить із депресії. Терасовані житлові будинки (шеренги однотипних споруд, що мають спільні бічні стіни. – Ред.) у свонсійському передмісті Мамблс, дешеве житло, яке будували для шахтарських родин; занедбані провінційні залізничні станції, дещо схожі на українські; бідно вдягнені місцеві мешканці, які розмовляють малозрозумілим іноземцям діалектом англійської, – це люди й речі, все ще заглиблені в минулий історичний час.
Особливо непросто пристосовуватися до нової реальності мешканцям Верхніх вугільних долин Південного Уельсу. 30–40 років тому їхнє життя було від юних років до старості цілковито пов’язане з видобутком вугілля. 35-річний Ніколай Нільсон, журналіст за фахом, як соціальний працівник займався з підлітками із неблагополучних родин, нащадками цих нещасливих поколінь гірників: «Це таке клубоччя проблем, сімейних драм, нереалізованості людей. Багато дітей не уявляють життя без пиятики, скандалів і неробства. Їхні батьки або втратили роботу, або ніколи її не мали. Вони звикли жити за рахунок соціальної допомоги».

Утім, попри всі труднощі, Уельс рухається вперед, все більше уваги приділяє розвитку науки. Так, при Свонсійському університеті створили Інститут науки про життя – унікальний науково-дослідний заклад, що розробляє нові підходи до феномену хвороби як такої, шукає формули міцного здоров’я та довголіття. У супермодерній скля­­ній будівлі Інституту стоїть мегакомп’ютер Blue C – ультрапотужна обчислювальна маши­­на, яка уможливлює проведення найскладніших міждисциплінарних досліджень життя.

Цей Інститут розташований в університетському кампусі за дві хвилини ходи від розкішного Сінгелтон-парку. Повсюд­­ні паркові зони, де ростуть дивовижні рослини з усього світу, а також рукотворні озера з качечками та дзюркотливі фонтани – це ще один новочасний витвір донедавна депресивного регіону.
Сінгелтон-парк обернений прямо до Свонсійської затоки. Довгий піщаний пляж, рожева лінія обрію в морській далечі, примружені очі будинків на пагорбах Аплендс і звична малолюдність узбережжя – місце для філософів, поетів і дітей, які приходять сюди на прогулянки зі своїми вихователями. Тут гуляв у дитячі роки й валлійський поет Ділан Томас (1914–1953). Народився він саме на пагорбах Аплендс. Увечері з їхніх вершин відкривається захоплива ілюмінована панорама міста, його околиць, затоки.

Сьогодні у Свонсі діє меморіальний центр поета, що став осередком літературного життя в Південному Уельсі. Свої вірші поет писав англійською, а не валлійською. Його мати й батько, викладач англійської літерату­­ри, розмовляли з сином тільки in English. Валлійці люблять наголошувати на тому, що їхній поет писав англійською, тому що просто не мав змоги опанувати рідну мову своєї матері.

І справді, ще 100 років тому мову корінного населення не вивчали у школах. До середини XX століття в регіоні не було валлійськомовних шкіл. Сьогодні в Уельсі відбувається відродження мови й культури, принаймні кількість валлійськомовного населення за останні десятиліття зросла: у деяких районах Свонсі та навколишніх селах до 30–40% населення послуговується рідною мовою в побуті.

Іноді можна спостерігати навіть, як у кафе, магазинах, автобусах за присутності англійців місцеві мешканці, що до того розмовляли англійською, переходять на валлійську. «Я не маю жодних упереджень щодо когось, але іноді сама так чиню. Це питання ідентичності, самоповаги, нагадування, що ми маємо свою мову й історію», – розповідає студентка Свонсійського університету Джесі.

Отже, валлійці відроджують власну ідентичність і утверджують новий напрям своєї діяльності – туризм. Золоті пляжі, зелені парки й бризово-свіжий серфінг мають рано чи пізно розвіяти сірий пил депресії над шахтарськими долинами Південного Уельсу.

На фото: ЗАМКИ-СВІДКИ. Валлійські фортеці – нагадування про завоювання й перемоги, поразки й загибель епох

Усі дороги – до замку   

А ось у столиці Уельсу Кардіффі від цього пилу вже немає й сліду. Це модерне місто, університетський і культурний центр. Тут постають усе нові атракції, як-от Валлійський Мілленіум Центр, нещодавно відкритий на популярній у місті вулиці Армаділло. Він став спільним домом для валлійської національної опери й різних театрів.

Якщо ви вирушаєте до Кардіффа вперше, то на запитання про оптимальний туристичний маршрут містом можете почути: «Не хвилюйся, у Кардіффі неможливо загубитися. Там усі дороги ведуть до замку». Життєвий досвід це справді підтверджує: незалежно від того, плануєте ви заздалегідь відвідати Кардіффський замок чи ні, широкі й вузькі вулички валлійської столиці вас туди приведуть.

Ця споруда складається з двох частин: середньовічної норманської фортеці й палацу початку ХІХ століття. Першу збудував Роберт Фітцхамон, лорд Глаусестера й завойовник навколишніх земель, близько 1091 року. Палац же зводили за вказівкою Джона Крічтона-Стюар­­та, одного з наступних господарів тих земель. Цю людину вважають одним із фундаторів сучасного Кардіффа. Крім палацу, шотландський аристократ долучився до будівництва знаменитих у часи вугільного буму вантажних доків порту. А вже інший Джон Патрік Крічтон-Стюарт у 1860–1870 роках реконструював палац, перетворивши його на дещо еклектичний архітектурний феномен, який має водночас риси середньовіччя, вікторіанської готики, а в інтер’єрі навіть арабської архітектури. 

Вийшовши на свіже повітря з цього царства розкоші й фантазії британських аристократів, для контрасту варто одразу попрямувати до фортечної башти. Середньовічні грубо тесані схо­­ди, аскетичний камінний коридор ведуть на верхівку фортифікацій, із яких кельти визирали кораблі ворогів. Звідси відкривається широка панорама сучас­­ного міста. Розгледіти можна не все, чим славиться столиця, але її спокій і гідність із цієї висоти видно дуже добре.   

Сонні ферми

«Якщо хочете пізнати Уельс уповні, то обов’язково з’їздіть далеко від гамірних міст, на схід у гори», – каже своїм іноземним студентам викладач університету Свонсі Герант Еванс. І попереджає: «Ви побачите іншу зем­­лю». І справді, дві-три години їзди автобусом від Кардіффа та Свонсі крученими гірськими дорогами – і відкри­­вається пасторальний світ, меш­­канці якого, здається, гадки не мають про якісь депресії, сірий пил чи золоті береги.

На розлогих пагорбах пасуться великі отари овець. Рано-вранці вони блукають у туманах і голосно мекають. У цих місцинах багато де навіть немає мобільного зв’язку. Так, в універ­­-
ситетському конференц-центрі, ошатному аристократичному па­­лаці, подарованому університету Свонсі міс Маргарет Девіс, зв’язку немає. Зате в сусідньому лісі є. Гості палацу, з-поміж яких багато іноземців, курсують у лісові хащі – і летять із валлійських лісів есемески у різні країни й на різні континенти. Відрізаний від зовнішнього світу палац – це ще й сховок від суєти для науковців і письменників, які мають змогу, отримавши грант, місяцями працювати в будиночках, розкиданих навколо нього, над своїми дослідженнями й книжками. А тим часом сонні ферми, такі самі сон­­ні вівці, гірські озера й затуманені долини немов ілюструють поезію Ділана Томаса.

Схід сонця у Західній Європі

Програючи поки що за соціальними та економічними показниками іншим регіонам Об’єд­­на­­ного Королівства, Уельс усла­­ви­в­­ся наймальовничішими пляжами, затоками й бухтами. Журнал Country Living 2005-го визнав бухту Оксвіч на півострові Говер найкращим місцем для зустрічі сходу сонця у Великій Британії. А пляж Россілі на тому самому Говері щороку потрапляє у верхівки рейтингів найкращих пляжів світу. На вершині скелі, що здіймається над ним, дмуть все ті самі холодні атлантичні вітри й вчуваються призабуті кельтські мелодії.

На фото: СТОЛИЧНИЙ ПРОМЕНАД. Колись на набережній затоки Кардіффа кипіла робота докерів, сьогодні – вирує туристичне життя

[1763]