Та вже в дорослому віці трапляється й так, що нам не надто імпонує власна подоба на фотокартці. Мовляв, це хтось інший, аж ніяк не я. Декого, навпаки, сприймають за фотогенічну особу. Власне, вдала фотографія стає підставою для того, щоб її оприлюднити, нібито відсилаючи до якогось там «справжнього мене». Але як тут не заплутатися в отих нескінченних подобах себе?
Загалом фотофіксацію можна розглядати як миттєве схоплення того, до чого настійливо повертається наша пам’ять. Адже фотографування все частіше покликане надавати значущості довколишнім подіям. І от, щоб вискочити з оманливих буднів, оснащені доступними ґаджетами люди раз по раз вдаються до зйомки свого оточення чи роблять селфі. «Фотографую(сь), отже, існую!» — так нині доводиться переінакшувати знамениту картезіанську формулу. Абстрактного знання людині тепер і не треба — цілком достатньо чуттєвих зображень. Тим паче фотообраз стає чи не найдоступнішою формою поширення інформації. Візуальне сприйняття дозволяє абикому постати в подобі суперістоти, лоскочучи й усолоджуючи уяву.
Читайте також: Чому нам не фіолетово
В останньому своєму тексті «Camera Lucida» (1980) Ролан Барт зазначає, що фото вихоплює поодинокий предмет абсолютно несподівано. Тут варто було б сказати, що фотокамера, звісно ж, знімає не самочинно. Вирішальна роль відведена вмінню оператора на чомусь зафіксуватися. Чи не тому за фотоапарат не в останню чергу беруться ті, хто воліє розкрити свою індивідуальність? Утім, як із суцільної невпорядкованості довкілля призвичаїтися щось витягати? Поза сумнівом, цього замало, бо необхідно потрапити в потрібне місце в належний час. Говорячи мовою феноменології, завдяки нашій скерованості на об’єкти ми вихоплюємо з тла реальності дещо таке, чому раптом випадає стати для нас захопливим і дивовижним. І це неймовірно, позаяк лише окремі випадки привертають нашу увагу. Безперечно, декому вони видаватимуться геть незвабливими, себто взагалі не збентежуватимуть.
З огляду на це примітною є Бартова характеристика світлини як пригоди, що з кимось неодмінно розіграється, а з кимось узагалі ні. Все ж таки пригода трапляється завдяки суміщенню, на перший погляд, непоєднуваних елементів, хоча б і в зображенні статевого акту в громадському просторі.
Щоправда, фотознімок містить неабияку владу, перетворюючи все на об’єкт, навіть усіх без винятку живих істот. Коли хтось зовсім не наділений владними повноваженнями просто знімає когось у публічному місці, чи порушується приватність впольованої об’єктивом сторонньої особи? Тобто одна справа, коли дехто з власної волі виставляє зображення на загальний огляд, і зовсім інша, коли це робиться кимось зумисно. Вочевидь, те, що фіксатор підловив на світлину, може видаватися комусь пікантним і захопливим, а декому вкрай неприйнятним. Якось мені нагодилася в мережі Facebook світлина, на якій у велелюдному середовищі молода жінка, нітрохи не знітившись, годує грудьми немовля. Багато хто коментував це осудливо: хіба ж годиться такий інтимний акт перетворювати на привселюдний. Решта зауважувала, що немає тут нічого безсоромного, існують бодай іконічні зображення матері-годувальниці.
Читайте також: Національна гра в імітацію
У кожному разі, дивлячись на фотокартку, нам іноді здається, що це наш особистий погляд. І нечасто доводиться розпізнавати, чим саме керувався автор. Прецінь його інтенція сформувала певне візуальне повідомлення. А далі, розглядаючи світлини, ми й самі здатні тлумачити деталі, на які, можливо, зовсім і не звернув уваги оператор, скорившись долі та випадку. Попри застиглість, фотографії властива якась перформативність. І не тільки якщо вона постановочна. Проте світлина зупиняє мить, убиває чи, краще сказати, заморожує час. Недарма Барт, аналізуючи фотографування, кілька разів покликається на смерть. Ось чому цілком вичерпні світлини здатні вражати, проте ненадовго. За Бартом, такими можуть бути репортажні чи порнографічні знімки. Інша справа фото, де зображення нібито щось ховають і недоговорюють, постійно відсилаючи до чогось іще поза собою.
Та що саме простягається потойбіч зафіксованого на світлині? Визнаймо, всі наявні фото навряд чи варто вважати архівом зникомих об’єктів. Натомість вони уможливлюють налагодження зв’язку з тим, що існувало й надалі покликане збуджувати переживання. У світлину не запхаєш увесь світ. Одначе в позначеному неодмінно знайдеться й таке, звертаючись до чого вдасться заново розгорнути те, з чого ладне постати дещо не менше за цілий світ. І тоді зупинений фотографією час розмикається й біжить далі.