Початок літа, червень. За вікном — щонайменше 20 градусів тепла. В офісі відчинені всі вікна й балкон. Раптом з колегами чуємо незрозумілий гамір на вулиці, начебто пісня. Прислухаємося — «Пливе кача». Укотре… Укотре воїн повернувся додому на щиті. Київ прощається зі своїми героями. У повітрі напруженість, а сльози здавлюють груди… Будь-які слова зайві.
Водночас бачу, як місто живе далі: водії та пішоходи чемно дотримуються правил дорожнього руху (щоправда, не завжди) і не звертають уваги на церемонію прощання. Головне — колір світлофора.
За пів години з того самого вікна бачу вже іншу картину: повітря розриває канонада монотонних сигналів авто. Вулицею поважно тягнеться кортеж з п’яти білосніжних лімузинів, декорованих рожевими квітами. Для повноти картини не вистачає тільки пупса на капоті й заклеєних номерних знаків «Кто куда, а мы на свадьбу». Що ж тут поганого, можливо, скажете ви. Нічого поганого у весіллі чи одруженні насправді немає. Самі плюси. Для мене незрозумілим нині лишається формат святкування. Чи доречний він під час війни?
У перші місяці повномасштабного вторгнення була поширена думка, мовляв, військовики на фронті захищають наш тил, щоб ми спокійно могли жити своє звичне життя, відвідувати кафе, тренажерні зали й не паритися дрібницями. Нині дедалі більше людей (на щастя) відмовляються від таких тверджень.
Читайте також: Я пригощу їх цукерками
Ні, звісно, життя триває, і його треба жити щодень. Наші діти ростуть тут і тепер, дехто з них, на жаль, взагалі не знає, що таке жити без війни. Мусимо робити все, щоб вони повноцінно розвивалися, отримували потрібне й, попри все, відчували безпеку. Але чи обов’язково для цього публікувати в соціальних мережах сотні фото з відпусток, поїздок за кордон чи помпезних вечірок із друзями? Такі публікації можуть тригерити тих, хто нині переживає втрату рідної людини чи чекає коханого, батька, сина, доньку додому на кілька днів у так звану відпустку. Ставмося з повагою до їхніх почуттів.
Проблема й у тому, що в сучасному світі ми все менше цінуємо моменти, проведені з рідними. Натомість віддаємо перевагу позірному. Щоб не розтрачуватися на дрібниці, зателефонуйте дорогим людям, щоб потім не було пізно. Так, сьогодні — рівно місяць як у засвіти відійшов мій дідусь. Зранку 25 травня ще говорила з ним по телефону, він скаржився на хворе серце. А я заспокоювала, що все минеться. Цього разу не минулося…
Насправді я щаслива, що тієї суботи зателефонувала й поговорила з ним, як виявилося — востаннє. Бувало ж, що тижнями не телефонувала — усе не вистачало часу. За іронією долі, сьогодні маю день народження — мені тридцять. Як би я хотіла почути традиційне дідове «Маргарет (так він мене називав), вітаємо». Але ні…
Так склалося, що день народження я ціную як день, коли аналізую, чи не марно прожила ще один рік, зустрічаюся зі своїми та згадую рідних і дорогих серцю людей, які, на жаль, уже не з нами. Якщо нині читаєте це, зателефонуйте своїм і скажіть те, на що завжди не вистачало часу. Адже в нашому житті головне — набутися разом, як казала Ліна Василівна.