Здається, мало не кожному знайоме відчуття, коли всередині тебе притьмом оживає дещо нестерпно метушливе, зачинаючи стиха скреготати й безупинно позбавляти спокою. Якби ж то для цього достатньо було вказати на суто зовнішні негаразди й виклики чи підпорядкувати людину грандіозним явищам та процесам. А чи ж обійдеться тут без неї самої, без її здатності бути собою?
Розмисли данського філософа Серена К’єркеґора здебільшого стосувалися персонального досвіду й оминали побудови абстрактного, адже йому вдавалося застановлятися на нерозв’язних аспектах людського буття, що наводили якусь інтимну бентегу. Усе почалося з родинної драми: лише йому та старшому братові поталанило перейти 33-літній вік, тоді як решта п’ятеро дітей їхніх батьків померли, не досягнувши цієї позначки. Тоді ж їхньому набожному батькові намарилося фатальне пояснення: трагедія нібито була відплатою за його молодечі прокльони Богові.
У першому великому творі «Або — або» для створення враження відстороненості К’єркеґор говорить від імені деякого Віктора Ереміти (переможця-відлюдника), до кого буцімто й потрапляє цей опус. З’ясовується, що першу його частину написав якийсь неодружений і безтурботний естет. У його міркуваннях порушено питання про сенс життя, коли все-все на світі знецінено (звичаї, мета, ідеали тощо). Що ж виправдано в такому разі? Властиво естетові до снаги розваги й насолоди. Щойно його напосяде смуток і нудьга, передчуття марноти, праху та жахіття самотності, як одразу ж існування видається йому порожнім і злиденним. Отже, він одразу пускається на пошуки пригод. Але нічого, крім яскравого тимчасового переживання, це не дає. Смерть усе одно невідворотна.
Другу частину написано від імені статечного судді, який є протилежністю легковажного естета, бо промовляє з етичної позиції: наставляє, наголошує на відповідальності за вибір і скеровує на майбутнє. А втім, і його духовна постать небездоганна: тому, хто заповзято напучує, недовго й самому перекинутися на філістера. Урешті-решт, у своєму житті, звільна веде К’єркеґор, людина проходить три модуси існування: естетичну, етичну й релігійну стадії. Перша пов’язана з можливістю випробовувати усталені цінності насолодами, друга — з усвідомленням обмежень.
Однак обидві легко скочуються в крайнощі: без етичної розважливості настає розгул, а без домірної естетизації панує моралізаторство. Ні естетична, ні етична стадії не самодостатні, хоч обидві важливі для становлення особистості. Тому потрібна ще релігійна стадія, щоправда, не у звичному її розумінні.
Про це читаємо в трактаті «Страх і тремтіння». Тут ідея жертовності спряжена з вірою. Остання недоступна моральному розумові. Хоч осягти її зможе зріла особистість. К’єркеґор наводить біблійну розповідь про Авраама. Ми не знаємо, чим сповнювалася його душа. Утім, Авраам не безпристрасний виконавець. Бог наказує йому принести в жертву сина Ісаака. Проте щойно ножа занесено — провидіння відводить руку. Своєю вірою Аварам здобуває Ісаака. З етичного погляду, не лише люблячий батько, а й узагалі будь-яка притомна людина не мала б удаватися до вбивства. Тому вихваляння Авраамового вчинку, скажімо пасторами із церковної кафедри, видаватиметься блюзнірством, а заклики до чогось подібного — ницими. Позаяк Авраам не цяцька в Божих руках. Його випадок недоречно порівнювати, наприклад, з історією з Агамемноном, якому заради державних інтересів довелося принести в жертву доньку Іфігенію, бо цар керувався універсальним етичним принципом своєї спільноти. Тоді як Авраам учиняє не з позиції загального, а вступає в особисті стосунки з Богом, виходячи зі свого наявного існування. З погляду здорового глузду — це нісенітниця. Попри весь абсурд ситуації, вона нагадує плигання в безодню. К’єркеґор усвідомлює ризикованість думки, що межує з нігілізмом особи, яка покладається не на засади моралі, а сокровенне Буття. Та для нього Авраам — Лицар Віри з унікальним покликанням у самозреченні, але без презирства до себе.
Читайте також: Війна як буденне явище: «Війна. Як конфлікти формували нас» Марґарет Макміллан
Одначе стрибок у невідоме супроводжується тривогою, яку варто відрізняти від моторошності чи страху, коли людина лякається чогось конкретного. Навпаки, тривога — це Ніщо, бо нагадує заглядання в безодню аж до запаморочення. Ясно, що завдання К’єркеґора полягало не в тім, щоб добряче нажахатися й викликати шпаркі емоції, як це роблять адепти гострих відчуттів. До тривожного жаху мислитель повертається під час психологічного розгляду первородного гріха в «Понятті тривоги». Згадуючи біблійного Адама, він означує його стан як: невинність = незнання. Справді перша людина не відала ні добра, ні зла. Лише після порушення заборони скуштувати забороненого плоду вона спочуває, чим є свобода, самовизначення й відповідальність за вибір.
Заглядання в майбутнє відкриває перспективу можливого формування себе, а водночас і тривогу щодо недосвідченого гріха. Це схоже на стрибок у нескінченність або в безодню віри, а не добирання раціональних аргументів. Філософія, каже К’єркеґор, віри не дає. Та вона не має і позбавляти її. Це не бравурне підкорення ще незнаного, а відчай, який шукає сили в абсурді.
Хай там як, а людині властива прихована тривога ще навіть до того, як вона спізнала гріх. Очікування на смертельне покарання за бодай і не зухвалу та насильницьку, проте самостійну дію викликає заціпеніння. До християнина збавлення приходить у прийнятті самопожертви Христа, що переживається через подолання своєї зарозумілості. Бо сам Бог сходить до рівня смертного й змиває власною кров’ю людські гріхи.
Тому ключовою для К’єркеґора стає проблема, розглянута у творі «Недуга на смерть». Уже звично він звертається до біблійного сюжету, цього разу — до Євангелія від Іоана: Ісус воскрешає Лазаря, брата Марти й Марії, не вбачаючи в його смерті висліду занепалого життя. Хоч іноді дехто буває мертвий ще за життя. Така «недуга на смерть» символізує зневолену людину, у якої з відчаю опустилися руки. Той, хто впадає у хворобливу меланхолійну тугу, зраджує себе. Мислитель вирізняє два види відчаю: небажання бути собою та здобуття себе всупереч зневірі. Отже, відчай — привід не занепадати, а прагнути зцілення через віру.
Потрапляння в абсурд існування через усвідомлення неминучості смерті спонукає до рефлексії про життя, яка надаватиме йому потрібний імпульс, адже неминуче стосується одиничного існування.
Кажучи інакше, наближення смерті може зробити життя цінним.
Звісно, дехто вдає, ніби її не існує. Але той, хто стверджує, що не боїться смерті, упадає в самооману. Проте й базікати забагато про неї не випадає. Варто хіба що зафіксувати невизначеність, яку вона вносить. Нема сенсу силкуватися заглянути потойбіч. Усі розмисли про неї все одно призведуть до апорії — нерозв’язної трудності, яка не допускає самовпевненого проповідництва й моралізаторства.