Коли одного дня правоохоронці звітують, що затримали в Хмельницькому керівницю обласного центру медико-соціальної експертизи та знайшли в неї лише готівкою майже 6 мільйонів доларів США, — це випадковість чи вимушена акція? А коли депутату з колаборантськими нахилами оголошують підозру вже після того, як він успішно втік з України, — це також випадковість чи прикре непорозуміння? А відмивання значних сум грошей на будівництві оборонних укріплень чи зривання постачання озброєння до війська — це така національна традиція чи, може, теж випадковість? А призначення неефективних керівників на важливі посади, причому систематичне й тотальне, це такий мазохізм владної верхівки чи, можливо, тупість? Усе глибше.
Багато років в Україні процвітає політична корупція, а українські політики почуваються безкарними. Вони майже ніколи не несуть відповідальності за свої проступки, бо наближення до влади гарантує фактичну недоторканність. Є лише поодинокі випадки переслідувань злочинців від влади, проте все це радше «розборки» між своїми, ніж невідворотність дії закону заради справедливості й торжества правосуддя.
Закони, до слова, також часто пишуть задля задоволення інтересів певних ФПГ чи політичних угруповань, які обслуговують ці групи. Такі явища, як-от «відкати», завищені прайси на виконання робіт за бюджетні гроші, купівля голосів у парламенті й торгівля місцями в партійних списках на виборах, суспільство давно сприймає як норму. Як необхідний елемент існування чиновника чи політика в системі, адже саме суспільство фактично не здатне вплинути на цю ситуацію.
На жаль, навіть часткове змінення політичних еліт, яку ми спостерігали 2019 року, та усунення старих впливових гравців на маргінес, виявилася не здатною виправити ситуацію. Коли так звані нові обличчя дориваються до корита, то поводяться так само, як попередники, бо розуміють, що їм це дозволено й завжди буде можливість «порішати». Зрештою, у політику в Україні багато хто йде саме задля можливості легкого збагачення, адже це єдиний гарантований спосіб безбідного існування. Жодна інша сфера діяльності не відкриває таких можливостей і перспектив.
Приналежність до політичної тусовки, особливо вищого щабля, фактично означає приналежність до особливої касти, яка є недоторканою і має ексклюзивну можливість і право, затверджене законом, на свій розсуд і у своїх інтересах розпоряджатися всіма ресурсами країни. Фактично йдеться про привласнення країни окремим прошарком громадян, які, скориставшись становищем, делегували собі такі можливості. І не лише через ухвалення певних законодавчих норм, а й завдяки створенню відповідної системи відносин.
Більш ніж очевидно, що така система співіснування не сприяє розвитку країни та її поступу. Країна якось існує, кудись іде, якось розвивається, проте це точно не так, як могло б бути. Про якусь хоч мінімальну ефективність не доводиться навіть говорити. Переважна більшість населення не задоволена рівнем життя, його перспективи невтішні, і це сприяє відтоку працездатного населення з країни. Політичні паразити та їхній персонал, навпаки, нестримно збагачуються і, звісно, не бажають якось кардинально змінювати ситуацію.
Особливо гостро ненормальність ситуації стала відчутною в умовах війни. Поки звичайні громадяни піднялися на захист своєї землі й у різний спосіб намагаються протистояти ворогу, допомагати силам оборони й наближати перемогу, представники політичних еліт, як чинні, так і відставні, дуже часто поводяться мов відверті мародери й навіть посібники ворога. Чи сприяє це посиленню країни та додає нам спроможностей перемогти ворога на полі бою? Навряд чи.
Можна, звісно, стверджувати, що такі розмови сьогодні зовсім не на часі. Нам би країни не втратити. Проте все якраз навпаки. Від того, що відбувається в тилу, дуже сильно залежить ситуація на фронті. Міцний тил і його ефективна підтримка сил оборони є запорукою стійкості вояка на лінії зіткнення. Це аксіома, яка не потребує доведення. Бардак у тилу щонайменше демотивує. Фронт усе ще тримається лише тому, що рівень відповідальності й відданості військовиків набагато вищий від рівня відповідальності середньостатистичного представника влади. Зрештою, відбившись від зовнішнього ворога, ми не маємо права дозволити ворогу внутрішньому добити те, що вдалося відстояти такою важкою ціною.
Рано чи пізно війна закінчиться, ми візьмемося відбудовувати країну, і успішність цього процесу залежатиме найперше від усвідомлення суспільством причин, які призвели до багатьох негативних наслідків і поворотів. Історія має значення. Її треба вчити, аналізувати й робити правильні висновки. Війна України з Московією була невідворотною. Але в нас точно був шанс підготуватися до неї набагато краще, ніж ми це зробили.
Єдиний легітимний інструмент, який дає змогу суспільству впливати на управління своєю країною, — це вибори. Через волевиявлення громадяни можуть усувати політиків, яким не довіряють, і обирати тих, яким хочуть дати можливість проявити себе. І це, власне, називається демократія — влада народу. Вибори під час війни неможливі, і це логічно. Але після перемоги обов’язково постане питання перезавантаження влади, і тоді в радісному екстазі важливо не забути про те, що виключне право на управління країною мають не ті, хто тікав, ховався чи продовжував її обкрадати, а хто віддано захищав її ціною власного життя на полі бою.