Застій 2.0

Світ
10 Грудня 2019, 11:36

Владімір Путін уже встановив рекорд перебування при владі. Він у Кремлі довше, ніж Брежнєв, і впритул наближається до Сталіна, який господарював 29 років. Увесь цей час він, як талановитий актор, досить вдало грав на внутрішню публіку такого собі пересічного росіянина, «своего в доску парня». Але, на відміну від умовного сусіда по квартирі, позитивного, без надмірної пристрасті до алкоголю і з праведною (з російського погляду) боротьбою проти всього агресивного світу. Це сприяло підвищенню його рейтингів і дало шанс протриматися на Олімпі так довго.

Однак на горизонті вже показалася «проблема-2024» — рік, коли закінчиться черговий, четвертий президентський термін Путіна. Рік, коли знову доведеться щось вигадувати. Для демократичного лідера цивілізованої країни так нахабно чіплятися за владу було б неприйнятно, однак Росію вже давно не можна вважати ні цивілізованою, ні демократичною. Уже приблизно 20 років.

Для нинішнього очільника Кремля є кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший передбачає красивий жест із відходом Путіна від офіційної влади: умовна пенсія з переходом на символічну посаду «почесного самбіста» чи голови асоціації байкерів. Такий собі російський варіант Дена Сяопіна чи Назарбаєва, коли важелі впливу й фактичне керівництво країною залишаються, попри появу іншого номінального лідера. Частково цей прийом уже був відпрацьований під час рокірування з Дмітрієм Мєдвєдєвим у 2008-му. Він не потребує значних зусиль, до того ж навряд чи викличе несприйняття росіян, адже принаймні офіційно Конституцію РФ не буде порушено. Втім, дехто з російських експертів сумнівається в імовірності такого варіанта. Адже мало хто вірить, що Путін може легко офіційно зникнути з політичного Олімпу.

 

Читайте також: Фасад та інтер’єр

Незважаючи на зростання ролі соцмереж, одним із найважливіших джерел влади в сучасній Росії лишається телебачення: кого показують у прайм-тайм, той і є лідером держави. Відповідно позбавлений медіа-присутності Путін може втратити легітимність в очах оточення і конкурентів. Господар має сидіти в Кремлі, а не на дачі в Барвисі. Бо це фактично запрошення до заколоту в стилі Брежнєва, коли група змовників відсторонила тоді ще генсека Хрущова від посади «за станом здоров’я» під час його перебування на відпочинку в Піцунді. 

За такого розвитку подій конкуренти дуже швидко пригадають Путіну всі зовнішньополітичні авантюри. Не те щоб російські олігархи чи топ-чиновники дуже переймалися долею Грузії, України чи Скріпаля, але збитки від санкцій вони рахувати вміють. Крім того, це може стати чудовою нагодою повісити на Путіна повну відповідальність за непопулярні економічні та соціальні рішення. Такі як пенсійна реформа 2018 року, що, за даними російських соціологів (наскільки їм можна вірити в умовах сучасної Росії), стала причиною зростання антирейтингу російського президента: нині йому не довіряє приблизно третина громадян. Це якраз той випадок, коли гаманець переміг телевізор, адже болючими реформами було повністю нівельовано позитивний вплив «Кримнашу». Найімовірніше, він і сам це добре розуміє, тому чекати, що по-тихому піде на відпочинок, не варто. Для нинішнього російського президента визначальними в політиці, при чому не лише у внутрішній, а й у зовнішній, є поняття сили та слабкості. Показати слабкість він не має права. 

Єдине, що практично не зазнає змін і є своєрідною константою серед політичного керівництва РФ, — це ставлення до України. За будь-яких обставин, в умовах будь-яких криз чи санкцій, за будь-яких політиків у Кремлі курс на «остаточне вирішення українського питання» буде збережено

Наступний імовірний варіант — внесення змін до російської Конституції. Вони можуть стосуватися зняття обмежень на перебування на посаді президента, кількості термінів поспіль або перейменування посади на будь-який «споконвічно російський» аналог. Ризик, який випливає з цього варіанта, — певне невдоволення всередині країни, яке, звичайно, неважко буде вгамувати в звичний спосіб: кийками ОМОНу та переповненими автозаками.

 

Однак треба розуміти, що за два останні роки частка тих, хто не хоче бачити Путіна наступним президентом, зросла з 20% до 40%. Люди відчувають, що курс чинного режиму веде в нікуди, верхівка не має бачення розвитку держави на майбутні 5–10 років. Якщо для більшості старшого покоління Путін досі є символом стабільності й порядку, то для молоді, яка народилася, виросла й вступила в самостійне життя при тому самому лідеру, це не так. Вони не знають, що таке стабільність, вони не пережили «лихі 1990-ті», але бачать, що країна вже тривалий час перебуває в застої. Від того починаються незручні для Кремля розмови в стилі «так жити не можна, треба щось робити». Саме такої молоді стає дедалі більше на різних протестах, хоча вона поки що відносно неагресивна та безпечна для режиму, але все може змінитися. Вплив телебачення поступово падає, нове покоління дедалі більше вірить YouTube, а не Останкінській телевежі. Із часом противники режиму дедалі активніше виходитимуть з-під впливу офіційної пропаганди й таким чином поповнюватимуть ряди опозиції. Хоча сьогодні її в справжньому розумінні не існує («класичні» противники режиму на кшталт Алєксєя «Крим не бутерброд» Навального чи Ксєнії «Другий референдум» Собчак не рахуються), але в разі погіршення ситуації вона цілком здатна викристалізуватися. Показові протестні голосування за комуністів стануть першими ластівками. З певною часткою негативу такий крок можуть сприйняти й на Заході. Звичайно, не варто сподіватися на якісь додаткові санкції чи бойкот, але все-таки вплив на відносини не забариться.

Ще один варіант змін — офіційне перетворення Росії на парламентську республіку. Тоді, на відміну від президента, у голови правлячої партії в Держдумі теоретично з’явиться можливість керувати вічно. Принаймні доки партія матиме більшість у парламенті. Такий собі китайський варіант. Водночас це потребує стабільної перемоги на виборах «Единой России», що на тлі нещодавніх поразок правлячої партії на регіональних виборах перестає бути легким завданням. Крім того, у такому разі під загрозу потрапляє наявна жорстка ієрархічна структура, руйнується одноосібне керівництво. Навряд чи Путін зрадіє потребі шукати компроміси із сусідами по парламенту.

Є ще одна неприємна тенденція: зростання популярності губернаторів. Вони за своїми рейтингами практично наздоганяють президента. Це, очевидно, свідчить про поступову втрату контролю над регіонами й перспективу збільшення їхньої самостійності, що знов-таки вплине на результати голосування і розподіл місць у парламенті. 

 

Читайте також: Як Білорусь заробляє на російських контрсанкціях

Нестандартним виходом є створення нової держави на базі Російської Федерації. Тут відкривається ціла низка потенційних кандидатів на приєднання: Білорусь, «Республіка Абхазія» та «Південна Осетія». Можуть розглядатися й українські «ДНР/ЛНР», для них наратив у російських мас-медіа майже готовий: вони, мовляв, уже заслужили свою незалежність і кров’ю оплатили право стати частиною РФ. Такий політичний трюк дасть змогу Москві офіційно проголосити новий формат конфедерації, фактично нову державу. А Путіну — підставу розпочати все з чистого аркуша, «забувши» про минулі президентські терміни. Росія — щедра душа й цілком може собі дозволити ще кілька повністю дотаційних регіонів на кшталт Чечні, яка нині отримує з федерального бюджету близько 83% усіх своїх фінансів. Чи проковтне такий розвиток подій російське суспільство, у якого вже з’являється розуміння, що підтримка самопроголошених формувань коштує чималих грошей і ці гроші забираються у регіонів, — питання відкрите.

Невідомою залишається і реакція міжнародної спільноти, бо в такому разі цілком імовірним є щось більше, ніж просто «глибоке занепокоєння». Втім, нещодавні новини з Білорусі про посилення інтеграції в Союзній державі, зокрема про створення єдиного уряду та парламенту, натякають, що такий план у Кремлі є, принаймні як запасний. Глядачам російського реаліті-шоу потрібні красиві історії успіху, бо «Кримнаш» уже в минулому, Сирія виявилася зовсім не позитивною, населення втомилося від незрозумілих війн бозна-де. Тож нова казочка про зростання великої держави цілком може стати робочою і хоч на певний час відволікти від незручних для Кремля питань.
Ймовірність і реалістичність кожного з наведених сценаріїв різні, вони можуть коливатися залежно від зовнішніх і внутрішніх факторів. Єдине, що практично не зазнає змін і є своєрідною константою серед політичного керівництва РФ, — це ставлення до України. За будь-яких обставин, в умовах будь-яких криз чи санкцій, за будь-яких політиків у Кремлі курс на «остаточне вирішення українського питання» буде збережено. Військові плани РФ не зазнали жодних змін після зміни президента в Києві. Війська досі стоять біля нашого кордону, готові вирушити як окупанти чи «миротворці». «Гуманітарні конвої», як і раніше, незаконно вдираються до України, обстріли на Донбасі не припинилися, далі гинуть українські військові. На міжнародній арені Кремль не припиняє економічний і дипломатичний тиск на нашу країну, «Північний потік-2» наближається до свого завершення, міжнародні суди тривають, резолюції ухвалюються. І насправді неважливо, чим саме закінчаться переговори в «нормандському форматі», бо це лише короткий епізод у війні, яка триває вже не першу сотню років. Тому, розмірковуючи про те, хто залишиться чи прийде на зміну в Кремлі, не варто дозволяти собі надмірних сподівань на краще.