Подібно до розв’язання проблем технічного забезпечення фронту у вирішенні медичних питань на передовій сьогодні на державу особливо покладатися не доводиться. Від забезпечення ефективної роботи військових медиків, серед яких багато волонтерів, нині безпосередньо залежить рівень смертності та ступінь інвалідності поранених у зоні АТО. Необхідно пам’ятати також і про наслідки та суспільні зусилля, необхідні для реабілітації та соціальної адаптації вчорашніх бійців у повоєнних реаліях.
Тактична медицина, яка б дозволила ефективно діяти в умовах російсько-української війни на Донбасі, зменшити кількість летальних випадків та важкої інвалідності, сьогодні створюється в умовах реальних бойових дій. Анестезіолог професор Всеволод Стеблюк, який допомагає оперувати на передовій, зазначає, що воєнно-медична доктрина в Україні лишилася незмінною з 1956 року. «Не подумайте, що вона була такою вже поганою і зовсім не цінувала життя та здоров’я окремих бійців. Просто ця доктрина була орієнтована на іншу ситуацію, ефективна в умовах відкритої війни, коли є чітка лінія фронту. Прописані нею методи евакуації, ешелонування нині не працюють. На Сході України точиться гібридна війна, відбуваються точкові військові операції, з обох боків трапляються масовані артилерійські обстріли. Чому маємо так багато ампутацій кінцівок? Тому що накладають джгут, а пораненого – особливо коли йде масований обстріл – немає можливості швидко евакуювати, щоб надати допомогу і запобігти некрозу та гангрені. Допоки обстріл не закінчиться, ніхто не приїде. Вирішують на місцях. Навіть те, про що нам розповідали наші тренери з НАТО, не завжди діє».
Автоперев’язочні, які курирує Міністерство оборони, дійсно, першими беруть на себе удар і надають першу допомогу пораненим на лінії фронту. Але через відсутність координації між армією, добровольчими батальйонами та силами МВС останні можуть не знати, де такий пункт є, аби у разі потреби отримати невідкладну допомогу. «Це ЦАХАЛ має медичні машини на основі танка, який може під’їхати практично будь-куди і прикрити евакуацію потужним вогнем. За стандартами НАТО поранений має потрапляти з передової на стіл хірурга максимум за 2 год.
В українських умовах до найближчої лікарні від лінії фронту 50–60 км. Буває так, що в окопах під обстрілами сидять по 24 год і більше. Через те що не розроблена ефективна стратегія евакуації, багато хто гине від втрати крові», – каже французький польовий хірург Крістіан Бежар, який нині оперує і займається забезпеченням медичними витратними матеріалами на передовій зони АТО. Обіцяних офіційно 16 машин швидкої допомоги так і не дочекалися. З лінії вогню поранених евакуюють транспортом, який придбали волонтери, – броньованою інкасаторською машиною, ВАЗами тощо.
Для ЦАХАЛу та армій країн НАТО запорукою порятунку поранених і зменшення важкості завданих їм травм є організованість і злагодженість дій як медиків, так і військових спільно з тими, хто займається забезпеченням і логістикою для фронту. Крістіан Бежар розповідає: «Принципи медичної тактики, які використовують в умовах конкретного воєнного конфлікту, різняться за низкою параметрів. Досвід, здобутий військовими медиками армій НАТО і США в Іраці та Афганістані, знаходить застосування найкращим чином у географічних умовах згаданих країн. Те саме стосується і досвіду військових медиків ЦАХАЛу, орієнтованих під бойові дії на Близькому Сході. Тамтешні умови абсолютно відрізняються від реалій Донбасу. Найперша засада, яку українським військовим лікарям потрібно запозичити з досвіду медслужб ізраїльської та європейських армій, – це принцип спільної координації дій як на рівні бойової одиниці, так і задіяних у військових операціях сил незалежно від того, це добровольчі батальйони, армія чи Нацгвардія. Для забезпечення належної медичної допомоги українським бійцям на передовій має бути створено щось на кшталт центральної медико-санітарної служби, як в армії Німеччини». Йдеться про практичні медичні навички, якими має володіти кожен у військовому підрозділі, аби надати першу допомогу, банально правильно зупинити кров. Часто бійці АТО не володіють такими знаннями, навіть, як зазначає пан Бежар, не знають своєї групи крові і резус-фактора. Так само не всі підрозділи, що воюють в зоні АТО, мають у своєму складі хірурга. Штатна медслужба є лише в Міністерства оборони та медичної роти при бригадах. Для загонів МВС, зокрема, у штаті передбачений один фельдшер, який за рівнем знань не відповідає навіть парамедикові. Нацгвардія має свою медичну службу, полкових лікарів і 27 хірургів. Усі вони добровольці. СБУ і прикордонники взагалі не мають у своєму штаті лікарів. А саме від кількості кваліфікованих рук медиків на полі бою залежить, чи виживе поранений. Так само нині на передовій мобільні міні-госпіталі із судинною хірургією, принаймні первинною нейрохірургією, як у арміях країн НАТО, – це радше виняток, ніж загальне правило.
Мобілізація цивільних медиків до зони проведення АТО – це окреме складне питання. Крістіан Бежар наголошує на тому, що цивільних лікарів, яких призивають на фронт, мають психологічно готувати до того, що вони там побачать і з чим їм доведеться працювати. Страх паралізує будь-кого. «Семен Семенченко нещодавно говорив, що має шість тисяч добровольців, яких не можуть взяти на фронт, а паралельно проводять мобілізацію тих, хто на фронт їхати не хоче. Те саме і з лікарями. Ніколи цілковито своїй роботі не буде віддаватися той лікар, якого відірвали від його медичної практики насильно», – зазначає Всеволод Стеблюк. Поряд із тим є частина молодих лікарів, зокрема хірургів, які хочуть поїхати працювати в зону АТО, проте якщо вони це зроблять, то банально втратять нинішнє місце роботи, бо їх не призвали. На його думку, саме такі волонтери можуть працювати у зоні АТО значно ефективніше за тих, кого туди посилають примусово. Але саме до них, через правову неузгодженість, виникають питання, на яких засадах вони перебувають у зоні бойових дій.
Відкритою лишається і проблема постачання на фронт медикаментів. Міністерство оборони відзвітувалося, що забезпечило потреби АТО в індивідуальних аптечках на 100%. Утім, у них немає навіть перекису водню, а про знеболювальні взагалі не доводиться говорити. Індивідуальними аптечками НАТО передову забезпечують волонтери. Біль від бойових поранень не глушиться простим анальгіном. Для цього потрібні серйозні протишокові препарати і опіоїдні анальгетики, якими силовики не забезпечені на всі 100%. «Поповнювати запаси такого знеболювального нині мають право лише госпіталі із ліцензією. А у мене на загін з 200 осіб є тільки 25 ампул. За один бойовий вихід буває так, що потрібно витратити дві з них. Поповнити запаси немає як, і ніхто не має права передати такі ліки», – розповідає Всеволод Стеблюк. Він також зазначає, що три місяці тому разом із колегами з центру медицини катастроф розробив і запропонував РНБО, Міністерствам оборони і охорони здоров’я та Кабміну проект цивільно-військового координаційного медичного центру, який би дозволив у разі потреби мобілізувати і використовувати потужності цивільних лікарень, транспорту та залізниць. До цього часу ту розробку не було взято до уваги, а ресурси залізниці, які є на Донбасі під рукою, для евакуації поранених досі взагалі не використовуються.