Засновник Saint Javelin: «Я думаю, що це третя світова війна»

Зображення святої Джавеліни (Saint Javelin) — один із символів українсько-російської війни. Можливо, його більше знають за кордоном, ніж в Україні, але в цьому й уся суть. Ініціатива Saint Javelin, яка виникла в перші дні вторгнення москалів в Україну, а нині переросла в потужну адвокаційну платформу України у світі, уже кілька років збирає кошти для наших сил оборони. Більш як 100 тисяч людей з понад 65 країн світу придбали продукцію Saint Javelin, задонативши таким чином на українську перемогу. Об’єднуючи проукраїнських іноземців навколо Saint Javelin, уже вдалося зібрати близько 2,5 мільйона доларів, які пішли на допомогу військовикам та їхнім родинам. Про те, як розвивається ініціатива тепер, хто й де донатить для України та як взагалі сприймають цю війну в інших куточках світу, Тиждень поспілкувався з Крістіаном Борисом — засновником і керівником Saint Javelin. Він вкотре приїхав до України та привіз цікаві подарунки для наших вояків.

Крістіан тісно пов’язаний з Україною. Він виріс в українсько-польській родині в Канаді, куди його батьки втекли з комуністичної Польщі, якийсь час, з 2015 по 2018 роки, працював журналістом в Україні, висвітлюючи російську війну на сході, тож добре знайомий із суттю нашої проблеми. Каже, що саме цей досвід і знання того, на що спроможна Росія, мотивували його створити за тиждень до повномасштабного вторгнення онлайн-магазин благодійного мерчу із символом святої Джавеліни й почати збирати кошти для України. У що це переросло, читайте далі.

— Коли ви жили в Україні після Революції гідності й писали про те, що відбувається на Донбасі, ви могли спрогнозувати, що тут почнеться війна такого масштабу?

— Я пам’ятаю, як бачив тоді ці новини в медіапросторі й думав, що це неможливо. Різні люди, зокрема журналісти, постійно казали, що буде нова атака на Маріуполь, казали, що почнеться війна. І ці розмови точилися щороку, тому ніхто до них серйозно не ставився й думав, що це просто неможливо. Навіть у той день, 24 лютого, коли вже Росія почала свою атаку, люди все одно не вірили. І я не вірив, хоча ми спостерігали за їхніми військами, які нарощувалися на кордоні, вже місяцями. Але я не міг повірити, що подібне може статися взагалі.

Єдиний раз, коли я думав, що почнеться щось подібне, це коли в Штатах обрали Трампа. У січні 2017 року почалися якісь заворушення в Авдіївці, я був тоді журналістом, і ми туди поїхали. І там справді було більше напруги. Тоді я задумався, що, можливо, це початок якоїсь нової атаки, операції. Але це продовжувалося всього кілька тижнів.

— Як світ сприймає цю війну? Ми, українці, думаємо, що вона є якоюсь особливою і доленосною, і тому світ мав би нас більше підтримувати й допомагати. Але як це виглядає з того боку?

— Я завжди намагаюся пояснити людям, що це не лише про Росію. Нині сформувались альянси, або осі, де ми бачимо протидію західному світу й західному способу життя з боку Росії, Китаю, Ірану, Північної Кореї. Усе, що вони хочуть зробити, — це знищити західний спосіб життя, західні цінності. І Україна — це лише початок. Якщо ми не зупинимо їх тут, в Україні, зараз, то це їм розв’яже руки й вони підуть далі. Потім ми побачимо Тайвань, інші країни, інші частини світу. Я завжди намагаюся пояснити людям, що тут і зараз відбувається вирішальна битва. І тут ми маємо вирішити, чи дозволяємо їм продовжувати йти далі на захід, чи маємо зупинити їх саме в Україні. Дуже важливо показати зараз, чи справді НАТО таке сильне й спроможне, як воно себе подавало у світі. Чи, можливо, Путін усе ж мав рацію, коли казав, що НАТО слабке і він може спокійно в нього проникнути зсередини й дестабілізувати його. Чи справді це той альянс, який може зупинити світове зло? І так, я думаю, що це третя світова війна.

— Чи канадське суспільство, американське думає так само, як ви? Чи це радше тема для політиків?

— У Канаді було дуже багато підтримки України на початку. Але коли щось відбувається настільки далеко від тебе фізично, то простим людям дуже складно зрозуміти ту реальність, відчувати це на особистому рівні й перейматися цим кожного дня. Після ковіду в Канади є багато економічних і політичних проблем. Тому люди більше переживають про те, що їм ближче, що відбувається з ними зараз і впливає саме на них, ніж те, що їм здається далеким і є частиною якоїсь глобальної проблеми чи глобального контексту.

Щодо США, то Штати дуже розділені. Я знаю, що там дуже багато підтримки. І економічно Штатам вигідно підтримувати Україну. Але політично люди настільки розділені, що вони підриватимуть підтримку лише для того, щоб своїх політичних опонентів виставити в поганому світлі. Я не знаю, як розв’язувати цю проблему.

— Хто ці люди, які жертвують на ваш проєкт? Переважно українці чи люди, які, не бувши українцями й живучи на іншому боці планети, чомусь перейнялися долею України?

— Це люди з усього світу. Коли ми тільки починали, то продали наклейки Saint Javelin у 110 країн світу чи навіть більше. У Китай навіть. У Малі в Африці була наша наклейка. Я не знаю навіть, як вона туди потрапила. Венесуела, Колумбія, Бразилія. Тепер, мені здається, це більше Канада, Америка, Європа.

Хто ці люди? Це люди, які хотіли отримати інформацію і не були тими, хто читатиме великі аналітичні статті. Але вони хотіли швидкої інформації — мемів, відео. Вони хотіли одягати футболки, носити наклейки, щоб показувати, що вони підтримують Україну. Спочатку було дуже багато військовиків — американських, канадських, різних. Але потім усе перейшло на звичайних цивільних. Що більше ми показували, що відбувалося із цивільними в Україні, у Бучі, наприклад, або розказували про інші випадки, то більше ця інформація доходила й торкалася саме цивільних по всьому світу. Вони розуміли, що Росія робить там своїми «бомбьожками» та атаками, і їм хотілося підтримувати меншу країну, меншого гравця в цій ситуації та бути на його боці.

— Це все завдяки ефективності вашої роботи? Чи добре спрацювало багато різних каналів, зокрема офіційних?

— Раніше я був журналістом, тому мав розуміння ситуації і знав цей контекст. Але коли почав Saint Javelin, я вже не був журналістом, тож у мене було більше свободи висловлювати власні думки та власне бачення. Мені здається, що людям було очевидно, що Росія постійно бреше, постійно поширює фейки й інформація абсолютно не відповідає реальності. Мейнстримні, традиційні медіа зазвичай намагаються десь посередині висвітлювати ситуацію або залишатися нейтральними. І коли я почав публікувати різні відео, меми, які були більш різкими, прямими, чіткими, і почав звертати увагу на це все інформаційне лайно, яке поширює Росія, людям здалося, що це новий свіжий підхід. Через це їм сподобалось, і ця інформація поширювалася. Наш контент постійно поширювали.

— З часом інтерес до будь-чого падає, донати теж падають? Яка ситуація з проєктом нині і як ви підтримуєте інтерес до нього?

— Звичайно, що на початку будь-яка така ситуація привертає дуже багато уваги, багато людей за це переживають, але потім увага падає. І ти не можеш із цим нічого зробити, окрім того, щоб, коли в тебе залишається менша група людей, які все ще слідкують за цією інформацією, продовжувати подавати її. Показувати, що відбувається з такими ж звичайними людьми, як і вони самі. З механіками, лікарями, які просто жили своє життя, але Росія прийшла їх знищувати. Ми намагаємося показати, що це такі самі люди, вони просто живуть в іншій країні.

— Наскільки активно українці за кордоном залучені у вашу ініціативу?

— З усієї аудиторії приблизно 60–70 % — іноземці, які взагалі не мають ніякого стосунку до України, ніякого українського коріння, а інші 30–35 % — українська діаспора. Нині я бачу, що є втома від постійної підтримки. Думаю, що людям було дуже важливо показати своє коріння і вони дуже хотіли це робити на початку. Потім це почало знижуватись. На початку в Канаді можна було побачити дуже багато машин з українськими прапорами. Але поступово їх почали знімати. Тепер таке бачиш раз на день. Якщо говорити про нашу аудиторію іноземців без українського коріння, то мені здається, що їм важко, можливо, постійно підтримувати це, тому що вони фізично далеко. Але можливо також, що вони знайшли якісь інші організації, у які залучені.

— Які саме продукти ви пропонуєте людям? Що вони у вас купують?

— Спочатку це була наклейка Saint Javelin. А потім люди з різних країн почали просити про різні дизайни. От, наприклад, з Британії попросили про Saint NLAW. Вони хотіли мати конкретний символ, який представлятиме саме їхню підтримку, їхньої країни, Україні. У нас було багато таких дизайнів: Saint NLAW, Saint Stinger, Saint Panzerfaust, Saint Gustaf, Saint HIMARS. А потім ми зрозуміли, що такі трошки божевільні, неймовірні дизайни не будуть довго жити й не будуть довго популярні.

Потім ми почали виробляти наш одяг тут, в Україні. Спочатку ми тільки донатили. Але потім зрозуміли, що виробництво нашої продукції тут надасть максимальну економічну вигоду Україні. Нам важливо було це робити. Ми не хотіли нічого виробляти в Китаї. Скажімо, спочатку ми продавали на сайті горнятка, які були вироблені в Китаї. Звісно, людям це не подобалось, бо це не демонструвало наших цінностей, тому ми перестали їх продавати і через два роки знайшли виробника в Україні, який тепер робить для нас ці горнятка. Нині продукцію в Україні виробляють в п’яти містах: Києві, Харкові, Львові, Одесі та Дніпрі. Ми також почали донатити різний одяг для військовиків: фліски, шапки, балаклави, шкарпетки. Військовики нам давали зворотний зв’язок та казали, як покращити продукт, ми це переробляли й потім продавали на сайті звичайним людям, нашій аудиторії.

Моя ціль — стати таким брендом, як, наприклад Patagonia чи Fjallraven. Це бренди з великою соціальною місією. Наприклад, у Patagonia є місія зберігати природу, клімат. А Fjallraven просто дуже відомий шведський бренд, який представляє Швецію у світі. Тому я хочу створити щось подібне, але з місією допомоги й представлення України у світі. Ми не робимо чисто військові речі, тому що в нас немає технічної складової як, наприклад, у бренду M-TAC, який працює для військовиків. Але ми беремо натхнення з військової естетики й робимо продукцію, яка натхненна військовою тематикою.

— Скільки святих ви вже залучили до роботи?

— Дванадцять. Люди продовжують просити, але ми вже перестали їх робити. Цього достатньо.

— На початку війни ви хотіли продавати на аукціонах трофеї чи якісь мистецькі твори, зроблені з трофеїв. Вдалося зреалізувати цей проєкт?

— Дуже добре. Для аукціонів ми зробили статуї у формі Saint Javelin. Залужний підписав кілька. Вони були зроблені з російських танків. Ми виставили їх на аукціоні в Торонто, і три разом були продані десь за 60 тисяч канадських доларів. У Чикаго одну продали приблизно за 30 тисяч доларів. Також ми виставили на аукціон і продали ілюстрацію українського художника-ілюстратора Максима Павленка. Вона разом з продажами на аукціоні зібрала приблизно 100 тисяч доларів. Ми навіть стародавній український кептар на аукціон поставили, це було 7 тисяч доларів.

Потім ми почали виставляти на продаж речі, зроблені з перероблених гільз артилерійських снарядів. Наприклад, ось ця монета. Вони також дуже добре продавалися. Дармовиси для ключів, маленькі статуї Saint Javelin. Людям це дуже подобається, бо вони не можуть це ніде більше купити, адже це унікально насправді. Хлопці, що роблять нам це в Україні, — ветерани.

— Куди йдуть зароблені кошти? Це закупівля чогось нагального для солдатів на фронті чи фінансування якихось програм?

— Світовий Конгрес Українців і їхня програма Unite with Ukraine — найбільший партнер, якому ми донатимо. Ми підтримували їхні різні програми — від дронів та FPV до тактичної медицини й різних закупівель нелетальної зброї. Також ми долучалися до їхніх зборів на закупівлю бронетехніки. Ми також донатили на фонд родин захисників «Азовсталі» і співпрацюємо з фондом 2402, який підтримує журналістів, які працюють в Україні. Крім того, закупили близько десяти машин для різних потреб.

Тобто ми можемо допомагати, продаючи продукцію на нашому сайті й донатячи якусь частину звідти, але також у нас дуже-дуже велика аудиторія в різних соцмережах (близько 10 мільйонів користувачів), і ми використовуємо наші соцмережі й нашу аудиторію, щоб підсилювати інші збори, інші ініціативи та програми. Як, наприклад ініціативи «Птахи Санти», де ми збирали на FPV-дрони. Ми робили її на Різдво разом зі Світовим Конгресом Українців. Завтра ми веземо військовикам у Миколаїв ці дрони вартістю приблизно 250 тисяч доларів. Це результат нашої спільної роботи.

— Які труднощі доводиться долати з українською бюрократією?

— Я не можу сказати, що в нас були якісь неординарні бюрократичні колізії чи ще щось. У роботі все зазвичай досить гладко. Єдине, що не гладко, це наші проблеми з митницею — імпортом, експортом. Але це повністю моя провина, тому що це від нестачі досвіду й нерозуміння, як працює ця система в цій країні. Усе інше — звичайні труднощі, з якими стикається будь-який міжнародний бізнес, що працює.

— Що буде із Saint Javelin після війни? Як ви це бачите?

— Коли я почав це все робити, основною моєю думкою було те, що люди зазвичай не бачать того, що приходить після війни. Вони звертають увагу на атаки, обстріли, на всі ці страшні події, які відбуваються, і рідше думають про те, що приходить після. Адже війна залишається із цими людьми. Вона не просто кудись зникає. І я це розумів. Для мене стало дуже важливою ціллю зробити щось таке, щоб люди не забували про наслідки війни. Щоб я був долучений до того, що допомагає цим людям упоратись із наслідками. Тому це для мене буде також місія продовжувати.

— А що вас особисто спонукає це робити?

— Завжди, коли я бачив, як сильніша людина ображає когось меншого й слабшого, у мене було дуже багато емпатії, співчуття й бажання допомогти саме цій меншій, слабшій людині. Я просто так бачу світ. Що стосується саме Saint Javelin, то я ніколи не думав, що це буде так масштабно. Коли почав, думав, що назбираю кілька сотень доларів і на цьому допомога закінчиться. Але коли воно вибухнуло і стало таким великим, я відчув неймовірну відповідальність. І для мене це насамперед про відповідальність. Про те, що ми можемо робити, як ми можемо робити краще, щоб допомагати Україні. Наприклад, я приїхав в Україну і зустрічаюся цього тижня з різними виробниками, різними партнерами, організаціями, бізнесами й намагаюся зрозуміти, як покращити нашу роботу. Саме про це моє відчуття відповідальності. І також відчуття, що я став частиною чогось, що набагато більше за мене самого.