Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Засмічена територія

27 Жовтня 2016, 12:11

Ось жінка з молотком у Дніпровській опері гамселить бійця, ось тамтешня ж співачка кляне в соцмережі «укропів». Недарма, вочевидь, оперу зараховують до «імперського» мистецтва… Те, що вони є, годі дивуватись. Я далекий від думки, що «русская вєсна» робилася виключно заїжджими молодиками з Росії — були місцеві кадри, заряджені ненавистю до всього українського, які горлали «Путин, введи войска!». І то не лише на Донбасі. Хоча чому були? Вони є, вони серед нас. І що найгірше, здається, вже «перебоялися», якщо дозволяють собі такі витівки, бо відчули безкарність.

Припустімо, серед масовки, що захоплювала навесні 2014-го адмінбудівлі на південному сході, був якийсь відсоток відверто божевільної публіки: навіжені церковні бабці, червонопикі алкозалежні маргінали піддалися масовому психозу, хоча й без того потребували лікування у відповідних закладах. Але ж решта активістів «русской вєсни» — люди цілком осудні. І декого з них таки судили, когось уже обміняли на українських полонених, але наша територія залишається геть засміченою ворожою агентурою. І не завжди та агентура — бойовики й диверсанти. Це може бути респектабельний топ-менеджер телеканалу «Інтер» чи його екзотично вдягнений колега, народний депутат, що перестрибнув із Партії регіонів в Опозиційний блок чи якусь іншу перефарбовану політичну силу, демагог у стилі «за мир проти насильства», функціонер медведчуківського «Украинского выбора», який анонсує проведення своїх заходів у ­Запоріжжі.

Безкарність «маленьких» сепаратистів породжена безкарністю «великих». Партія регіонів самоліквідувалася, щоб повернути в політику своїх ключових гравців

Безкарність «маленьких» сепаратистів породжена безкарністю «великих». Партія регіо­нів, яка мала всі ознаки стійкого злочинного угруповання, діяльність якої була відверто антидержавною, самоліквідувалася, щоб повернути в політику своїх ключових гравців. Так, верхівка в московському екзилі, але «другі секретарі» тут, і хто вони, як не ворожа агентура? Партія миру? Конструктивна опозиція? Вони — приклад усім прихованим і відвертим прибічникам «русского міра», їхня надія на реванш і гарантія того, що серйозного покарання вдасться уникнути.

У країні, де немає «ні миру, ні війни», бійка двох людей — це лише дрібне хуліганство, байдуже, що стало її причиною — пляшка горілки чи відкрита підтримка ворога одним із її учасників. Так, поліцейські можуть виявити більшу лояльність до ветерана й суворіше поставитися до побутового сепаратиста, але це рівень особистий і не зовсім законний. Згідно із законом власне за сепаратизм та поплічництво ворогові покарати не так вже й просто. Та ще й до якого судді така справа потрапить, третя влада в цьому сенсі нерідко «тішить» своїми вироками.

Читайте також: (Не)тривожна валіза

Як і під час та в перші місяці після Майдану, найдієвішим залишається громадянське суспільство: якби не хакери й активісти, ми знали б про ворожі вибрики на нашій території в рази менше — така вже специфіка роботи українських правоохоронних органів. Так само як ще менше знали б імена й прізвища тих, хто веде тут підривну діяльність. Формулювання «громадянин України» чи «мешканець міста…», звісно, політкоректні й бездоганні з правового погляду, але куди менш інформативні, ніж скриншот зі сторінки в соц­мережі, прикрашеної георгіївською стрічкою та дифірамбами на адресу «героїв Новоросії». І оприлюднення ці не минають непоміченими. Співачку Дніпровської опери після відвертих «ватних» висловлювань звільнили. І нехай вона далі співатиме в донецьких ресторанах чи за політичною квотою аж у «Большому», територію зачищено й поборниця «русского міра» навряд чи зможе знайти годящу посаду в українських театрах. Приклад, звісно ж, непоодинокий — саме суспільний резонанс дав би змогу бодай трохи розворушити вороже кубло на «Інтері», а хамовитих водіїв змусив би публічно вибачатися перед бійцями АТО. Перемога, хоча й не системна.

Коли існує ворожа агентура в нас, вочевидь, має бути й наша на окупованій території. І часом вона дає знати про себе: це не те щоб якась надпотужна мережа (але хочеться вірити, що й така існує, просто добре законспірована), а окремі відчайдухи, які то вмикають на всю гучність наш гімн у Донецьку, то розповсюджують листівки, то палять сепаратистські прапори — словом, не дають окупантам остаточно повірити у свій тотальний контроль над захопленою територією. І ці сигнали з-за лінії фронту всім нам. Щоб не втрачали надії. І пильності.