Хоча у протистоянні запорізьких і донських козаків російський уряд рішуче встав на бік останніх, навіть ліквідація Запорізької Січі не зупинила колонізаційного руху українців на донські землі, тож переселення українців у Приозів’я та на береги Дону тривало і далі, набираючи з року в рік більшого розмаху.
Виявилося, що донське козацтво не було спроможним забезпечити економічний розвиток власних земель. Починаючи з кінця XVIII століття російський уряд використовує тамтешніх козаків виключно як репресивну силу. Роль донців як воєнної сили у боротьбі з зовнішніми ворогами імперії дедалі зменшується, натомість частіше козаків із Дону уряд використовує з метою придушення народних повстань як самого російського народу, так і мешканців національних околиць держави.
Для забезпечення цих жандармських функцій у свідомості донців навмисно плекається відчуття власної окремішності, неподібності та зверхності стосовно інших народів, зокрема українців. Донці перестають обробляти власні землі, віддаючи всі сили службі імперії. Козачі загони розбиті по різних куточках держави, у яких захищають правлячий режим, а тим часом на рідній землі працівників катастрофічно бракує. Для зменшення цього дисбалансу уряд дозволяє селитися на території Війська Донського та в гирлі Дону українцям, але економічне становище переселенців на нових землях не було легким. Донці не сприймали нащадків українських козаків, які за волею імперії стали кріпаками, як своїх колишніх побратимів, рівних собі. З історичного боку українське козацтво породило донських козаків, але вельми швидко діти відмовилися від власних батьків, зрадили їх на користь дармової подачки з рук московського та петербурзького чиновництва. Що ж, недаремно прислів’я про Іванів, які не пам’ятають свого роду, є таким популярним у російському середовищі.
Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі
Найбільше економічне зростання наприкінці XVIII – початку ХІХ століть спостерігалося в Донському Приозів’ї. Тут будували дві воєнні фортеці – Озів і Таганріг, неподалік від них на берегах Дону поряд із Темерницькою митницею зводять третю фортецю, яку називають на честь святого Дмитра Ростовського (українця Данила Туптала) і яка незабаром стає містом Ростовом-на-Дону. Адміністративно Ростів, Озів і Таганріг підпорядковуються українському Катеринославу саме для того, аби облегшити переселення сюди українців. Ще 1769 року найвищий керівний орган імперії – Державний совєт видає розпорядження: «26 апреля по рапортам Таганрогского коменданта Жедраса Совет признал нужным поселение около Таганрога до трехсот семей, приходящих к нему из Малой России хлебопашцев и ремесленных людей, на основании поселенных при крепости Св. Дмитрия, и приказал изготовить о том Указ в Военную коллегию». Так розпочалося масове заселення українцями Озова, Таганрога і Ростова.
Спочатку українці селилися частіше за все хуторами – невеликими поселеннями, які стояли на значній відстані один від одного. Але кількість хуторів швидко зростала. Якщо до 1775-го в басейні Міусу було всього чотири хутори, то на 1800-й їхня кількість збільшилася до 103. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. До перших поселень, які заснували тут запорожці – слобід Миколаївки, Покровської та Троїцької (остання в межах сучасного Таганрога), додався Кагальник – українське поселення біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорізької Січі. Тікаючи від закріпачення, січові козаки перебиралися на неосвоєні землі Нижнього Дону. Приміром, якщо за даними четвертої ревізії (1782 року) на Дону і в Приозів'ї проживали 26 758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 року) їх стало вже 58 500. Між 1778-м і 1796 роками поблизу Таганрога виникло понад 55 слобід і хуторів.
Водночас залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Українці поверталися на ті землі, за які боролися з російським урядом та донцями протягом XVIII століття запорізькі козаки. Те, що не змогли здобути силою зброї, було здобуто завдяки економічним умовам. Повільно більшу частину узбережжя Озівського моря заселяли українці, і це море перетворювалося на внутрішнє українське море. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, їхня колонізація закінчилася переважно в перші десятиліття ХХ сторіччя. Займаючи багате рибою морське узбережжя, українці не поспішали просуватися в глибину континенту, на землі, що належали іншим, місцевим народам.
Характер української колонізації Донського Приозів’я дещо змінився з посиленням системи кріпацтва на російській Україні. Колишніх вільних селян і козаків масово закріпачували поміщики з дозволу імперської влади. Тепер уже заселенням нових земель займалися здебільшого російські й українські пани, котрі на пільгових умовах отримували від держави наділи на вільних ґрунтах, та засновували тут населені пункти, які залюднювали своїми кріпаками. Звичайно, це було негуманно стосовно живих людей, які почувалися іграшками в руках своїх панів. Тим не менш, серед зросійщеного панства траплялися поодинокі поміщики-українці, які пишалися своїм українством, та дещо своєрідно розвивали українську справу на Дону. До таких панів-українофілів можна зарахувати братів Ковалинських, які були одним з найбагатших власників ґрунтів у Таганрозькому краї.
Їхній батько, шляхтич Іван Ковалинський був протоієреєм соборної Троїцької церкви у місті Змієві на Слобожанщині. В Івана було чотири сини, всі вони зробили блискучу кар’єру на державній службі. Син Іван став обер-крігскомісаром (воєнний чин в російській армії), Григорій – надвірним радником, Петро – дійсним статським радником (чин четвертого класу в Російській державі), Михайло – генерал-майором. Всі брати, крім Михайла, займалися заселенням ґрунтів на Донському Приозів’ї.
Іван Іванович Ковалинський мав у 1797 році земельну дачу в Ростовському повіті, на правому березі ріки Єї, на кордоні з Чорноморським, майбутнім Кубанським козачим військом (6870 десятин землі). Він же заснував і село Царедар, яке після смерті Івана 1812 року перейшло до його братів – Григорія і Петра. Помпезна назва на честь царів не прижилася в українському народі, тому село дістало іншу назву – Солодкі Колодязі.
Григорій Ковалинський після закінчення колегіуму служив у Таганрозькій портовій митниці. Першу земельну дачу від уряду він отримав на рідній Слобожанщині, в Старобільському повіті, де заснував село Щастя. В 1776-му крігскомісар Таганрозької митниці Григорій Ковалинський одержав рангову дачу в 3300 десятин землі в урочищі Рядженому, неподалік від місця своєї служби. За допомогою свого прикажчика, колишнього запорожця Івана Синявського, Григорій засновує тут слободу Ряджену і запрошує туди українських козаків і селян. У 1782-му у слободі проживали вже 162 селян – чоловіків та жінок. А всього за два роки, 1784-го, кількість мешканців у Рядженому зросла до 628 осіб. Тут була побудована церква на честь святого Юрія, сам Ковалинський мав у слободі дерев’яний будинок, два плодові сади, мукомельний млин на річці Міусі і ставок із рибою.
1780 року підполковник Таганрозької митниці Григорій Ковалинський звернувся до Озівського губернського правління з проханням надати йому землі за річкою Великою Черепаховою, у балці Ягідній. У 1796-му отримав ще одну дачу з казенної порожньої землі на річці Єї, де й заснував село Павлодар, заселивши його переселенцями з того самого Щастя, села, з якого розпочалася його переселенська діяльність. У своєму заповіті від 1824 року Григорій Ковалинський віддавав у спадок по 1000 десятин землі вздовж річки Єї своїм дочкам Марії та Софії, на яких вони заснували села Машине і Сонине. Більшу ж частину батьківських маєтків отримав син – теж надвірний радник Григорій Григорович Ковалинський. Володіли Ковалинські цими маєтками до 1850-х років, після чого розпродали різним власникам. Так, у 1853-му селами Машине і Сонине володіла статс-дама Двора Його Імператорської Величності графиня К.П. Клейнміхель.
Чим же запам’яталися для української історії брати Ковалинські? Не лише тим, що поширювали українську етнічну територію на береги Дону. Григорій Ковалинський був близьким другом видатного українського філософа Григорія Сковороди. Високі державні посади та багатство не заважали Ковалинському шанувати та поважати бідного українського мудреця. На запрошення Григорія Ковалинського 1781 року Григорій Сковорода відвідав і слободу Ряджену і Таганріг, де на нього чекала урочиста зустріч місцевого українства. Молодший же з Ковалинських, Михайло, не лише вважав себе учнем Григорія Сковороди. Саме йому довірив мислитель рукописи своїх творів перед смертю, і саме Михайло Ковалинський популяризував їх для майбутніх поколінь. Він є автором першої біографії Сковороди «Житія Григорія Сковороди, написаного в 1794-му році у давнішнім стилі». І звання генерал-майора, і перебування на посаді губернатора Рязанської губернії у 1796–1800 роках, не завадило Михайлу Ковалинському зберегти історію великого життя українського філософа для нащадків.
Не забувають про братів Ковалинських і сучасні дослідники Таганрозького краю. 2002-го року в місцевому виданні «Віхи Таганрога» була надрукована розвідка П. Богомаза «Нащадки сподвижників Григорія Сковороди», у якій згадані добрим словом українські поміщики і меценати, завдяки зусиллям яких заселялися українцями землі Таганрожчини та Донського Приозів’я. А ще раніше, у 1987-му, в газеті «Зірка», що виходила в селищі Матвіїв Курган під Таганрогом, було розміщено дослідження Л. Дегтярьової «Два століття села Рядженого», у якому йшлося про історію виникнення цього українського поселення. На жаль, ці дослідження є яскравими, та водночас поодинокими розвідками з української минувшини Донського Приозів’я.
Більш повільними темпами, ніж заселення українцями Таганрозького краю, відбувалося переселення наших земляків на козачі землі Донського Війська. Як вже згадувалося, донські козаки майже не займалися хліборобством та іншою економічною діяльністю, і місцевому чиновництву треба було знайти робочі руки, які б забезпечили Донське Військо та їхні родини продовольством та іншими потрібними предметами споживання. Спочатку українці освоювали малозаселені землі в басейні рік Білої Калитви та Міусу, неподалік від української етнічної території, в межах Міуського та Донецького округів Донського війська. Автори «Статистичного опису землі донських козаків», яке створювалося у 1822–1833 роках, із подивом зазначали: «В течение немногих лет, до 1795 года, сии два округа – Миусский и Донецкий вдруг наполнились жителями: малороссияне, заходившие тогда в пределы войска, были поселяемы тут самовольно Донскими чиновниками. Две причины заставили основать оные поселения преимущественно здесь, а не в других местах: 1) что Миусский и Донецкий округа сопредельны с губерниями, откуда наиболее выходили люди сии; следовательно, с первым появлением их, чиновники старались только найти согласие выходцев и водворяли их на ближайшем месте; 2) что сами чиновники опасались встретить препятствие в заселении таких мест, кои близки к станичным юртам; здешние же места были пусты, и удалены от станиц. Причины сии относились более к округу Миусскому, нежели к Донецкому, оттого в первом и водворено крестьян почти вдвое более, нежели во втором».
Заселялися ці землі переважно вихідцями зі Слобожанщини та Гетьманщини. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи, найбільшими з-поміж яких були Криворізька та Мальчівсько-Повненська (що нині в Міллерівському районі Ростовської області).
У 1796 році російський уряд видав указ, згідно з яким українським селянам заборонялося самовільно покидати місця своїх поселень. Метою цього документа було посилення кріпацтва в Україні. Але склалося навпаки – селяни великими гуртами перетинали кордон з Донським Військом та оселялися на козачих землях. Поселенці сподівалися в такий спосіб покозачитися і здобути свободу. Цього разу донські козаки відразу зрозуміли, яку економічну вигоду мають для них ці переселення українців на їхню територію. Українцям тепер віддавали для освоєння найродючіші ґрунти, військові отамани, старшини та інші чини військового управління Донського Війська докладали всіх зусиль, аби залишити українських селян назавжди на своїй землі. Волі та козацьких привілеїв українці не дістали, але добробут Донської області покращили неабияк. За ХІХ сторіччя чисельність українців на Дону та Приозів'ї зросла в кілька разів (1795-го українців чоловічої статі тут було 61 322 осіб, а 1897-го українське населення Донської області становило вже 719 655 чоловіків та жінок).