Основною метою схваленого Верховною Радою минулого тижня у першому читанні законопроекту «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» була корекція зовнішньополітичного курсу та обраної євроатлантичної моделі гарантування безпеки України. Відтак, виконавши цю формальну мету, ініціатори законопроекту натомість не запропонували комплексного системного документа, який регулював би всі сфери внутрішньої та зовнішньої політики. У частині ж зовнішньої політики проект є досить недосконалим та слабким із погляду прямого застосування його норм.
Якщо цей законопроект буде прийнято, він тільки закріпить нинішню ситуацію невизначеності з гарантуванням національної безпеки. Україна опиниться у сірій буферній зоні, не маючи достатніх можливостей і гарантій безпеки. Пропонується позаблоковий статус, але за ним немає додаткових позицій щодо збільшення витрат на посилення обороноспроможності країни в нових умовах. У цьому документі й тих, що його розвивають, наразі не видно чітких розрахунків та експертних оцінок, які були під час підготовки моделі колективної безпеки євроатлантичної інтеграції України. Чинний бюджет та озвучені керівництвом країни цифри залишають питання щодо ресурсного забезпечення національної безпеки.
Отже, ухвалення цього закону виглядатиме суто як виконання передвиборчих обіцянок (регіоналів) щодо позаблокового статусу і не враховуватиме змін у міжнародній системі, а також поняття позаблоковості в нових умовах, що сьогодні вже втратило свій сенс. Можна констатувати, що влада не має чіткого розуміння стратегії національної безпеки та зовнішньої політики. Факт продовження реалізації спільних програм із НАТО можна було б вітати, але зрозуміло, що подальші кроки, передбачені в перехідних та прикінцевих положеннях цього законопроекту, зокрема скасування постанови 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики», внесення змін до інших нормативно-правових актів (включно з рішеннями Кабінету Міністрів), створять проблеми насамперед уже не в інтеграції, а в співпраці України на євроатлантичному напрямі. Також вони, мабуть, внесуть корективи у позитивну динаміку європейської інтеграції.
Можемо очікувати змін до чинної Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини. І буде абсолютно непродуктивно, якщо вони стосуватимуться тільки вилучення з цих документів позицій щодо євроатлантичної інтеграції. Таке механічне вилучення без подальшого розвитку відповідних норм законодавства вже призвело до того, що в законопроекті з’явилися деякі абсурдні позиції. Перша – те, що Україна поглиблюватиме європейську систему колективної безпеки. Я стверджую, що такої системи на сьогодні не існує. Нам пропонують приєднатися до того, чого немає.
Друга – механічне вилучення словосполучення Організація Північноатлантичного договору (тобто НАТО) зі статті 8 Основ національної безпеки України. Тепер виходить, що розвиток відносин та інтеграція з ЄС стають залежними від дружніх відносин із Росією, начебто це є протиріччям. Це абсолютно нелогічно. Третя нелогічна позиція – згаданий закон запропоновано як другий за значенням у державі, з яким мають узгоджуватися законодавство та всі нормативно-правові акти нижчого рівня. Конституція це забороняє – згідно з нею всі закони є рівнозначними.
Сталося це тому, що неможливо в такому кулуарному стилі, без належного проходження через профільні комітети парламенту, ігноруючи їхню позицію, приймати законопроект, який апріорі не може регулювати всі ці сфери. Саме такий висновок і зробило експертне управління парламенту. Зрозуміло, що сьогодні потрібен закон, а радше указ президента про стратегію політики та зовнішньополітичної діяльності, можна вносити зміни до Стратегії національної безпеки. Це було б логічніше. Президент України, здобувши довіру виборців як особа, що керує зовнішньою політикою, чітко визначив би для себе пріоритети на п’ять років. З погляду суспільної легітимності сумнівним є встановлення пріоритетів, напрямів на десятиліття наперед, адже це закладає міну уповільненої дії і під наші відносини зі стратегічними партнерами, і під обраний нами інтеграційний шлях.
Реалістично, що за деякий час зміняться президент, уряд, склад парламенту, і тоді наступні зміни законодавства вестимуть до повернення до європейського та євроатлантичного стратегічного напряму, об’єктивно зумовлених національними інтересами України. Це створить враження про Україну як про непередбачуваного партнера.
Такий шлях ухвалення цього закону з багатьма вадами, який, по суті, не має прямої юридичної дії, буде дуже важко реалізувати на практиці. Це зашкодить ефективному інституційному забезпеченню зовнішньої політики. Обрано хибний шлях, і він виконує суто політичні функції, а не предметні функції підвищення ефективності зовнішньої політики та національної безпеки.
Валерій Чалий, заступник генерального директора Центру Разумкова