Зазвичай постелекторальні заворушення у країнах колишнього Союзу частіше за все порівнюють із українським Майданом та Помаранчевою революцією 2004 року. Поза всяким сумнівом, подібності між цими подіями та українською революцією можна віднайти. Баку 2005 року, Мінськ та Бішкек 2006 року та зараз Єреван 2008-го – у кожній із перелічених столиць опозиція намагалася реалізувати сценарій, де все мала вирішити готовність мас вийти на вулицю. Головним завданням такої мобілізації було довести втрату режимом легітимності. Але звісно, просте тупотіння ногами навряд чи могло спричинити революцію. Аби стати дієвими, громадяни потребували лідерів, політичних структур та стратегій.
Щоб зрозуміти причини, які вивели людей на єреванські вулиці у лютому 2008 року, варто повернутися на початок 1990-х років, коли Вірменія, як і інші радянські республіки, отримала незалежність. Тоді, ця південнокавказька країна майже одразу занурилася у війну з Азербайджаном за Нагірний Карабах. Вся політика Вірменії того часу була підпорядкована карабахському питанню. Тоді на політичній арені з’явилися головні фігуранти сучасної вірменської політики – теперішній і новообраний президенти: Роберт Кочарян та Серж Саркісян, які змінили свої партійно-комсомольські посади на роль провідників вірменського націоналістичного руху.
Але переможна для Вірменії війна, яка закінчилася укладання перемир’я, виявилася фатальною для розвитку демократії у цій країні. Польові командири карабахської війни стали визначними фігурами вірменської політики, а після двірського перевороту 1997 року та відставки першого президента Левона Тер-Петросяна, вони посіли найвищі посади у країні. Відтоді виникає поняття «карабаський клан», яке уособлює домінування в політиці вихідців із Карабаху та новий правлячий політичний клас, що своїми статками та кар’єрним зростанням завдячує саме карабахцям. Клієнтизмом було просякнуте все соціальне життя Вірменії. З іншого боку, правляча верхівка усвідомлювала хиткість свого положення і намагалася задовольнити економічні інтереси інших груп, передусім, єреванців, які неочікувано для себе опинилися у підпорядкованому становищі. Зростання єреванського бізнес-середовища перебувало під пильним оком «карабахців», готових до жорстких санкцій проти кожного, хто потенційно міг загрожувати їхнім інтересам. Власне цим можна пояснити феномен Артура Багдасаряна з його «Орінац Еркір» (екс-спікер парламенту й очолювана ним партія, на лютневих президентських виборах Багдасарян посів третє місце – Тиждень), який уособлює протестний потенціал частини єреванців, яких вже не задовольняє підлегле становище, але вони не готові на кардинальний розрив з карабаським кланом. Великий та середній бізнес звичайно хотів би позбутися «карабахців», але не шляхом революції із непередбачуваними результатами для свого бізнесу. На сьогодні єреванці задовольнилися шматком державного пирога у вигляді посади секретаря Ради національної безпеки при президенті Вірменії.
Отже, чи мали вірменські революціонери бодай якийсь шанс на перемогу? На мою думку, ні. Навіть враховуючи ілюзорну, а зараз вже остаточно втрачену, можливість узгодити свої позиції і виступити єдиним фронтом проти режиму Кочаряна. Відсутність позитивної програми для вірменського політичного класу, яка б окреслила привабливу для нього перспективу, а не створювала додаткові фрустрації, стала чи не головною причиною поразки.