Уже невдовзі, у квітні 2022 року, Україна відзначатиме 140 років від дня народження В’ячеслава Липинського — видатного історика, теоретика українського консерватизму, учасника Перших визвольних змагань. Центральним місцем урочистостей мав би стати Затурцівський меморіальний музей Липинського, розташований поблизу Луцька — у стінах родинного гнізда Липинських. Але зараз цей заклад, що є структурним підрозділом Волинського краєзнавчого музею, опинився в епіцентрі скандалу. 30 листопада двоє старших наукових співробітників Затурцівського музею Віталій Кушнір та його сестра Наталя Гатальська-Кушнір отримали попередження про те, що з 1 лютого 2022 року їхні посади буде скорочено. «Інші посади, в межах наявної вакансії та відповідної кваліфікації, у Волинському краєзнавчому музеї відсутні» — йшлося в документі.
Ця подія була приречена на розголос. Почати варто з того, що Кушнір і Гатальська — особи непересічні. У колі фахових істориків, дослідників спадщини Липинського, їх добре знають, адже вони ще з 1990-х років займаються її збиранням, збереженням і впорядкуванням. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що створення Затурцівського музею стало можливим саме завдяки їхнім зусиллям. Але наразі йдеться не лише про долю двох літніх людей, відданих своїй справді, — а насамперед про майбутнє Затурцівського музею як інституції. Річ у тім, що після запланованого скорочення у штатному розкладі музею залишиться лише один (!) науковий співробітник — його теперішня завідувачка Віра Чопко. А також прибиральниця, сторож та інший технічний персонал.
Раніше низка ЗМІ озвучили версію, що скорочення працівників у Затурцях відбувається через брак фінансування. Щоб з’ясувати ситуацію, Тиждень звернувся до директорки Волинського краєзнавчого музею Оксани Важатко, адже саме її підпис стояв на попередженнях, вручених Кушніру та Гатальській. За словами Важатко, рішення про скорочення ухвалили, виходячи з низки причин. Фінансування Волинського краєзнавчого музею справді щороку урізають. З цим важко не погодитись, адже музей у Затурцях нині перебуває в критичному стані. «Якщо впродовж найближчого року нічого не зміниться, ми будемо змушені закрити його у зв’язку з тим, що він аварійний», — розповіла Важатко. Чому музей довели до такого стану — окреме питання, зокрема й до місцевої влади. Як і те, чому садиба Липинських, наприклад, не потрапила до розрекламованої президентської програми «Велика реставрація».
Основною причиною скорочення, за словами Важатко, є невідповідність Кушніра і Гатальської кваліфікаційним вимогам посад старших наукових співробітників, які вони обіймають. Як розповіла директорка, Віталій Кушнір має інженерну освіту, а Наталя Гатальська — філологічну. На цей факт вказував державний аудит Волинського краєзнавчого музею, який тривав з листопада 2018-го до березня 2019 року. «Факт порушення фіксують, а далі керівництво зобов’язане його усунути», — наголосила директорка. Але таке пояснення годі вважати вичерпним. Наприклад, істориком не є також завідувачка музею Віра Чопко, біологиня за фахом. Та й самому Віталію Кушніру ця «невідповідність» не заважала працювати в Затурцівському музеї (на посаді завідувача!) впродовж восьми років. До того ж виконання приписів аудиту мало б передбачати заміну працівників, а не скорочення самих посад. Питання викликає також хронологія подій. Адже посаду директорки Волинського краєзнавчого музею Оксана Важатко обіймає з травня 2019 року. А отже, аж 2,5 року «невідповідність» Кушніра й Гатальської не становила для неї особливої проблеми.
Ще один аргумент — потреба реорганізувати діяльність Затурцівського музею. «Ми фактично не розвиваємося, не залучаємо відвідувачів і не розповідаємо широкому загалу про постать В’ячеслава Липинського — і все це викликає питання, що треба щось змінювати», — пояснює своє рішення Важатко. Але це пояснення також не видається переконливим. Якщо Затурцівський музей справді слід «перезавантажити», то чому це, знов-таки, почалося зі скорочення посад, а не заміщення старих працівників «новими обличчями»? За словами Важатко, після скорочення Затурцівський музей буде підсилено працівниками Волинського краєзнавчого музею, зокрема з відділу давньої історії. Чи зможуть вони розповісти про Липинського широкому загалу краще, ніж фахівці з 30-річним досвідом, — питання риторичне.
Імовірно, справжня відповідь на всі ці запитання лежить зовсім в іншій площині. Поруч із садибою Липинських розташовані Затурцівські джерела, які мають статус гідрологічної пам’ятки природи місцевого значення. Навесні 2021 року там розпочали будівництво: керівництво місцевої ОТГ ініціювало «наведення порядку», зокрема реконструкцію рибальського будиночка. Віталій Кушнір був першим, хто забив на сполох і вказав на те, що жодного рибальського будиночка на тому місці ніколи не було, а результатом «благоустрою» може стати знищення пам’ятки. Історик звернувся до низки інстанцій, а також надав ситуації розголосу. У Державній екологічній інспекції Волині розвели руками: мовляв, у Держгеокадастрі хаос, межі Затурцівських джерел і водоохоронної зони не визначено, а отже, встановити факт порушення наразі не можливо.
Але конфлікт Віталія Кушніра з керівництвом Затурцівської ОТГ триває — і саме з цим історик пов’язує раптове скорочення. «Думаю, це пов’язано з тим, що ми маємо свою позицію, яку можемо відстоювати й висловлювати відкрито, не ховаючись. Ми стали на захист пам’ятки Затурцівські джерела, яку керівництво місцевої громади почало бездумно нищити, здійснюючи там капітальне будівництво. Коли ми виступили проти цього, звідси пішли сигнали нагору. І їхні патрони вгорі, які все це покривають, натисли на керівника Волинського краєзнавчого музею», — поділився своїми міркуваннями з Тижнем Віталій Кушнір. У фінансові причини скорочення історик також не вірить. «Вважаю, що після того, як настане 1 лютого 2022 року й ми залишимо роботу в музеї, ті посади — сподіваюся! — буде відновлено. Але хотілося б, щоб їх обійняли люди, які відповідатимуть за долю музею», — розповів Кушнір.
Ситуація в Затурцях ще потребує подальшого розслідування. А поки все скидається на те, що двоє ключових працівників меморіального музею В’ячеслава Липинського банально стали на заваді місцевим «міцним господарникам». І скорочення, обґрунтоване вельми слабкими аргументами, може бути неоковирною спробою стишити голос незручних музейників. Якщо це справді так, то виходить, що Волинський краєзнавчий музей, разом із його Затурцівським відділом, виявилися заручниками дріб’язкових інтересів і підкилимної гри, переможців у якій не може бути за визначенням. І надзвичайно прикро, що її жертвами можуть стати Віталій Кушнір і Наталя Гатальська — двоє поважних істориків, які більше за багатьох заслуговують на шану та вдячність.
Тетяна Осташко, кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ:
Варто зазначити, що коло дослідників українського консерватизму доволі нечисленне, і ми всі переважно одне одного знаємо. Саме тому надзвичайно цінуємо внесок Віталія Григоровича Кушніра у справу збирання, збереження та вивчення творчої спадщини українського вченого, громадсько-політичного діяча, ідеолога модерного українського консерватизму В’ячеслава Липинського. Віталій Кушнір особисто долучився до відновлення поховання Липинського в селі Затурці, від 1995 року очолював відділ Волинського краєзнавчого музею, який називався «Музей В’ячеслава Липинського», а після відкриття установи у 2011-му — Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського (до 2019 року). Віталій Кушнір ґрунтовно дослідив побут родини Липинських, їхню діяльність, звичаї та оточення. Окремо варто відзначити путівник «В’ячеслав Липинський і Волинь», автором якого також є Віталій Кушнір.
Наталія Григорівна Гатальська-Кушнір була учасницею першої Міжнародної наукової конференції «В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна», яка відбулась у Києві та Луцьку в 1992 році. Зібрання продемонструвало широкий спектр тематики виступів, які було опубліковано у збірнику, що вийшов у серії видань Східноєвропейського дослідного інституту імені В. К. Липинського у Філадельфії (США). Наталі Гатальській-Кушнір належить одне з перших досліджень про родину Липинських.
Упродовж кількох десятиліть Віталій Кушнір і Наталя Гатальська збирали матеріали й документи цієї родини, створювали неповторну скарбницю української консервативної думки, яким став Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського. Тоді вони мали тісні зв’язки з небожами й донькою вченого, які передали в Україну речі, що належали йому та стосувалися історії всього роду. Це єдина в Україні музейна колекція, яка висвітлює життєвий шлях і творчий доробок вченого. Я й мої колеги неодноразово зверталися до Кушнірів за консультаціями, копіями документів і світлин. Відданіших справі людей годі й шукати.
Що п’ять років у стінах музею збираються науковці, які досліджують наукову спадщину вченого, зокрема теорію еліт, розроблену В’ячеславом Липинським, державницьку концепцію української історіографії, новітню консервативну ідеологію й інші важливі для сучасного процесу державотворення питання.
І музейна експозиція, й загалом родинний затишок, який вдалося відтворити в музеї, а також збережений старий панський парк — усе це створює неповторну атмосферу, що відчувається лише в Затурцях. Були сподівання, що наступного року, коли в Україні святкуватимуть 140 років від дня народження В’ячеслава Липинського, влада нарешті знайде кошти для реставрації музею та реконструкції пам’ятника на могилі апостола української державності. Що науковці знову зберуться в оселі Липинських на міжнародну наукову конференцію. Та сподівання виявляються марними, адже місцева влада вирішила відмовитися від досвіду та знань Кушнірів.
Чесно кажучи, виникають великі сумніви щодо подальшої долі музею. Адже там планують залишити єдиного наукового працівника — директора музею, який має опікуватися і господарськими справами, і науковими. Науковий працівник у музеї — це насамперед досвід і знання, набуті роками, а то й десятиліттями. Якби волинські чиновники справді дбали про музей В’ячеслава Липинського, вони забезпечили б умови для підготовки відповідних кадрів, що наслідували б досвід і знання Віталія Кушніра та Наталі Гатальської-Кушнір.
Лариса Якубова, докторка історичних наук, завідувачка відділу історії України 20 — 30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ:
Скандали за участі поважних держслужбовців, що один за одним спалахують упродовж останнього місяця, засвідчують те, що й так давно всім очевидне. А саме — катастрофічне просідання рівня управлінських компетенцій креатури, що обійняла ключові посади за результатами виборів 2019 року.
Щодалі очевидніше: нова команда, професійне становлення якої відбувалося в шоубізнесі й дотичних сферах, не відповідає викликам моменту. Дарма нагадувати, що в умовах війни та коронакризи проблеми попередньої доби вже не здаються викликами як такими.
Проте команді менеджерів середнього віку й середнього штибу, які отримують по два дипломи про вищу освіту на рік, ці проблеми навряд чи видаються серйозними. Більшість з них розв’язують шляхом економії на тих сферах, що за замовчуванням здаються їм найменш потрібними, — на науці й культурі. Виходить так, що галузі, неспроможні створювати гучний хайп при мінімальних інвестиціях, не мають права на життя.
Науку й культуру систематично не лише недофінансовують, а й фінансово придушують. Музеї, що втратили відвідувачів через COVID-19, замість державної підтримки залишилися наодинці зі своїми проблемами. Апеляції до зміни логіки їхньої роботи в умовах безгрошів’я є пустопорожніми. Мінімізація штату — як це заплановано в Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського — за кілька років перетворить їх на занедбані об’єкти інфраструктури, які почнуть розтягувати на будматеріали.
Для України, яка впродовж ХХ століття була територією критичного насилля, це означає катастрофічне потоншання й так тонкого культурного шару. Наука ледь дихає. Україна перетворюється на країну мерехтливих «шоппінг-моллів», «голодних тус» інстаграмерів і держслужбовців-приколістів, які спілкуються з підлеглими відбірним російським матом. Але чи справді країна, де місця пам’яті перетворюються на розважальні центри, рухається до Європи?
Микола Княжицький, народний депутат (фракція «ЄС»), голова підкомітету з питань культурної політики комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики:
Я читав про цю ситуацію. Знаю, що є проблеми з фінансуванням музею. Найближчим часом буде спеціальне засідання комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради, на якому ми розглядатимемо це питання та щось вирішуватимемо. Бо не фінансувати музей Липинського, та ще й у час його ювілею, — це злочин. І не тільки перед минулим, а й перед майбутнім. Тому очевидно, ми маємо все зробити, щоб цього не допустити.
Роман Лехнюк, кандидат історичних наук, викладач Національного університету «Львівська політехніка»:
Історія В’ячеслава Липинського — це історія про те, як у нас не вміють оцінити мудрих людей — тих, чиї ідеї не спрощують світ, а описують його в усій складності. Тому він не став популярним за життя, та й у сучасній Україні Липинський і його спадщина знані значно менше, ніж годилося б.
На цьому тлі відвідини Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського свого часу стали для мене зануренням в іншу реальність. Реальність, де розуміють значення вченого, де докладають усіх зусиль, щоб зберегти його спадщину. Втіленням цього для мене стали бесіди з тодішнім завідувачем музею Віталієм Кушніром, який випромінював щирий захват від власної роботи й ентузіазм. І це попри численні труднощі музею.
Водночас збережена як музей садиба родини Липинських з парком навколо — це нагадування про зниклий світ аристократії. Про те, що наше минуле — не лише історія селян та інтелігенції, а й еліти, про яку ми досі воліємо не пам’ятати. Чим обкрадаємо самих себе.
Тож новина про близьке скорочення в музеї двох посад наукових співробітників (з трьох наявних), що означає звільнення Віталія Кушніра та його сестри й колеги Наталі Гатальської-Кушнір, неприємно вразила. Фінансовий мотив, яким керівництво Волинського краєзнавчого музею пояснює свої дії, звучить смішно. Адже мізерні зарплати двох працівників установи, на яку й так байдуже місцевій і центральній владі, навряд чи мають значення.
Схоже на те, що один з небагатьох осередків, де пам’ятають і розвивають традиції українського консерватизму, банально хочуть ліквідувати на догоду чиїмось бізнес-інтересам. Це не дивує, бо в наших реаліях дріб’язкові й тимчасові вигоди стабільно беруть гору над засадничими речами.
Та від усвідомлення цього не легше, адже зникнення музею В’ячеслава Липинського (бо ж це очевидна мета) буде втратою не лише для музейної справи, історії чи певної ідеї. Це стане втратою для всього українського суспільства. Яке, схоже, готове вкотре відкинути спадщину одного з найвидатніших земляків.