Ранок. Луцький залізничний вокзал. Люд тягне на собі пакунки з Києва, роз’їжджається на авто по домівках. Подекуди на транспортних засобах можна помітити європейські номери. Поруч — іще зачинений речовий ринок. Як кажуть місцеві, саме тут удень можна знайти товари, завезені «човниками» із сусідньої Польщі. Таксист Олег на чорному Audi погоджується проїхатися в інший кінець міста. Говоримо про життя, а заодно й про контрабанду.
«Возять люди. Здебільшого якісь продукти харчування чи одяг. Алкоголь — хіба що елітний і в дуже малій кількості. Купують у дьюті-фрі. Якщо шукаєш електроніку, простіше замовляти на онлайн-аукціонах закордонних. У нас таким навряд чи хтось займається. Дорого й зиску майже ніякого. А от якщо хочеш купити собі велосипед, — таксист уважно дивиться на мене, — то можеш заїхати на авторинок. Сьогодні четвер. Можеш знайти собі щось пристойне за $50. Мені-он хлопці нещодавно привезли два «вєліки». За $130. Я потім дивився: в Україні один такий коштує більше…»
Проїжджаємо міст, Олег продовжує монолог: «Возять здебільшого для власних потреб. Побутова хімія, їжа — вони дешевші. Буває, коли, скажімо, сусіди замовляють щось привезти. Припустимо, знають, що я їду до Польщі, то дають замовлення. Я привожу, продаю їм. Навіть не треба на ринок виходити». Розраховуємося, таксист розвертається і їде пустою вулицею назад, у центр.
Збут на ринках
Полудень, речовий ринок біля вокзалу. Зустрічаємося з місцевими активістами, які погоджуються організувати екскурсію по точках продажу контрабанди. Попереджають: великі партії нелегальних товарів не побачимо, а от середньої руки «бізнесменів» вистачить. Уже перша ятка підтверджує їхні слова. На «розвалах» лежить усе, що душі заманеться: пральні порошки та миючі засоби з Польщі, олія з Італії, кава звідти ж таки, протеїнові батончики для бодібілдерів. У масі своїй жодних українських наліпок, все іноземними мовами. Подекуди товар виставлений навіть без зазначення ціни.
Читайте також: За старими схемами. Митниця очима очевидців
«Скажімо, цю каву можна побачити лише в кав’ярнях. Спеціально для них виготовляють, імпортують. Хоча в Луцьку її знайдете й на ринку, — підходимо до полиць зі сріблястими упаковками. — Якщо купувати вроздріб у магазинах — ціна може вийти в півтора раза вищою», — активіст Віктор дістає з полиці кілька пакунків на купівлю. 70 грн за штуку. Прогулянка триває.
«Часом доходить до того, що деякі надто винахідливі контрабандисти купують квадрокоптери й перекидають дрібні товари через кордон. Польські митники швидко зорієнтувалися, почали ставити «глушилки», які забивають сигнали. А взагалі люди їздять через пропускні пункти. Бояться штрафів, але що робити, як по селах немає роботи? У Луцьку чи Ковелі ще більш-менш, а десь на периферії дуже складно. Часом контрабанда — єдиний доступний заробіток», — заходимо до магазину дитячих речей.
У просторому приміщені на кілька зал виставлені візочки й ліжечка, горщики й підгузки, іграшки й одяг. Знову ж таки, без анотацій українською. Продавець навіть не приховує походження товарів.
«Так, візочки в нас польські. Вибирайте собі, — дівчина Ірина показує товар. — Є за три, чотири, шість тисяч гривень. Якщо живете не в Луцьку, можете собі замовити, ми вам відправимо поштовим сервісом, за добу отримаєте». Переходимо до іншої зали, роздивляємося ліжечка. Добротно складені, функціональні, наддешеві. Ціни — від 700 до 2 тис. грн.
«Ліжка польсько-німецькі. Знову ж таки, можете обирати відповідно до ваших потреб. Чому такі дешеві? Бо імпортні. А українських немає. Вони дорожчі в півтора-два рази, і якість гірша. Скажімо, найдешевше вітчизняне вам обійдеться приблизно в 1,4 тис. грн. А тут краще можна купити за 740 грн», — дівчина залишає нас із Віктором наодинці.
«Щодо останнього вона має рацію. Доводилося купувати українське — так потім сам досвердлював дірки під гвинти, бо не збігалися. Але подивись — тут жодного слова українською чи російською. А як же висновки МОЗ, чи хто там їх має робити, щодо відповідності дитячих речей нашим стандартам?» — здивовано розглядаємо інструкції. Навіть на підгузках — лише польська мова.
Подалі від основного ринку — купа МАФ. Вони майже нічим не відрізняються від звичних київських. Хіба що товари тут без цінників і в трохи незвичній упаковці. Асортимент усе той самий: побутова хімія, кава, харчові продукти. Знову з якогось дива їжа для бодібілдерів. Враження, що Луцьк — місто культуристів. Побачити спеціалізовані товари для «качків» можна навіть у бабусь, які приторговують різним дрібним крамом.
Читайте також: Контрабанда: Схід і Захід разом
«Сьогодні четвер, тож можна ще заглянути на авторинок. Там нині продають контрабандні велосипеди. Можна за $50 купити нормальний. На аналогічні товари в Києві ціни можуть стартувати від $180–280», — прощаємося з Віктором. Але замість візиту до торгівців велосипедним щастям вирушаємо за місто, на зустріч із контрабандистом.
Контрабандні будні
Сходимося неподалік вокзалу одного із прикордонних містечок. Контрабандист Олексій запізнюється на кількадесят хвилин. Попиваючи каву, говорить півголосом про виживання на кордоні.
«У нас сутужно. Більшість людей у 30-кілометровій зоні їде до Польщі як на роботу. Тим паче в них є картка, яка дозволяє перетинати кордон без візи, у спрощеному режимі. Тож вони зранку встають, увечері повертаються. Везуть із собою здебільшого цигарки. До п’яти блоків. Більше — страшно. Дуже великі штрафи у поляків. Раніше, роки зо два тому, до 30 блоків перевозили. А от останнім часом почалися суворі перевірки. Як із нашого, так і з того боку. Ретельно оглядають транспорт», — Олексій раз по раз із підозрою дивиться на диктофон.
«З однієї пачки можна отримати до 10 грн. Із п’яти блоків, проданих у Польщі, маємо 500 грн прибутку. Фактично це справжній цикл. Людина провозить тютюн, на виручені гроші купує різного краму, приїжджає в Україну і збуває його. І так по колу. Везуть із Польщі харчі, одяг. За велику контрабанду алкоголю, риби абощо не скажу — тут кінці треба не в Луцьку шукати, а радше в Києві. А маленькі «підприємці» займаються саме дріб’язком. До того ж ці товари доволі умовна контрабанда. Одна особа може завезти в Україну до 50 кг вантажу. Це дозволено. Скажімо, в нас на привокзальному ринку бабусі продають м’ясо. У поляків воно десь у півтора раза дешевше». Повз нас проходять відвідувачі кафе, наш співбесідник на хвилину замовкає.
«Коли провозити 50 кг товару одного виду, логічно, що тебе не пропустять. А якщо із собою береш різні види м’яса, якісь солодощі, каву, побутову хімію, претензій не виникає. З одного кіло м’яса можна отримати до 8 грн. Цілі ряди, де торгують лише нелегальним товаром, знайти доволі важко. У більшості випадків це локально, точково. Так, у нас же на привокзальному ринку товар продають здебільшого жінки від 40 до 60 років. Для них це реальний спосіб заробити на хліб», — вирушаємо з Олексієм шукати на бабусь біля вокзалу.
«Білорусь? Ні, звідти нічого не возимо у більшості випадків. Немає вигоди. Переважно це білоруси приїжджають до нас, вигрібають у магазинах продукти, якісь товари китайського виробництва. Попервах доходило до порожніх полиць. У нас дешевше. Ми задоволені. Є попит на товари, є клієнти. Свого часу з Білорусі люди возили цигарки, але вони подорожчали. Ну і їздили по них одиниці. Ті, хто вже давно таким займається, мають свої точки збуту», — добираємося до стихійного ринку. Просто неба, на тротуарі, що веде від вокзалу до автобусних зупинок, розташувалися люди. Торгують виноградом і кавунами, м’ясом і миючими засобами.
«Практикується й така річ, як «підсадка». Скажімо, їде хтось до Польщі. Везе із собою цигарки. До нього підсаджується кілька осіб. Вони розбирають блоки між собою — або й свої везуть — і таким чином долають кордон, маючи більше прибутку на виході. За допомогою «підсадки» з Польщі також вивозять шини на продаж. За нормою можна взяти по дві штуки на людину. Якщо брати із собою ще трьох осіб — виходить вісім шин. Таким чином можна спокійно перетнути кордон і здати їх десь на складі, розділивши гроші на гурт. Люди задоволені, хоч і в чергах доводиться стояти. На авто простирчиш на кордоні до дванадцяти годин. Утім, частіше це займає п’ять-шість. Дуже нечасто три». Роздивляємося бабусь, що приторговують м’ясом.
Читайте також: Зупинити неспинне
«Якщо в них поспитати, то більшість продає саме польське, — чоловік посміхається, — Горілку? Ні, спиртного не возять. Поляки не надто таке купують: бояться нарватися на підробку. А ми не возимо брендовий алкоголь. Віскі там чи джин. Певно, таким займаються «централізовано». Знову ж таки, кінці потрібно шукати не в Луцьку. Так, є магазини, які продають цей товар дешевше. Але вони купують те саме віскі в людей, які з ним перетинають кордон. Це поодинокі випадки», — розвертаємося від бабусь, які рекламують свої товари, й рушаємо до столиків із кавою.
«Ще возять будматеріали. Вони не такі дорогі, як в Україні, і кращої якості. Скажімо, кілька років тому я собі для будинку купував вікна у Польщі. На той час зекономив на 13 вікнах понад $600. Мало хто афішує, але в Польщі є фірми, які працюють лише на Україну. Ціни в них доволі низькі. Мотивують це тим, що в нас складна економічна ситуація і вони надають знижки. У який спосіб здешевлюють продукцію — запитання. Подейкують, що ті ж таки вікна не зовсім легально відвантажують на склади у прикордонні, а потім за «лівими» накладними розвозять по Україні», — Олексій знизує плечима.
«Уже як зовсім чесно, то я їжджу в Польщу по продукти. Купую для особистих потреб. Принагідно щось можу прихопити, аби відбити бензин. Поки не попадався. Утім, думаю, відкупитися від митників реально. Тільки-от щодо цін не зорієнтую. Є люди, яких ловлять. Хто попадається надто часто, того депортують в Україну. Хоча якщо говорити про «малу контрабанду», то вона легальна. 50 кг провезти начебто можна. А якщо людина бере речі для себе, така «нелегальність» доволі умовна. Інша річ, коли потім ці товари продають на ринках», — Олексій ніби виправдовується. Повз нас проходять люди, чоловік стишує голос.
«Я не торгую, тож проблем із міліцією не виникало. Хоча вона ходить, ганяє торгівців, ті пропонують їй хабарі. Із прямими пропозиціями щодо «кришування» навряд чи хтось звернеться. Місто в нас маленьке, всі одне одного знають. Тож проблеми такого роду нікому не потрібні», — Олексій знову усміхається. Купуємо квитки. Повз нас проходить жіночка з купою польських йогуртів у поліетиленовому пакеті.
«Кожен другий, хто перетинає кордон, везе щось для себе. «Бізнес» на таких поїздках ведуть приблизно 30%. Через це й черги. Ну і ще одна проблема. Купівля транспорту на польській реєстрації…» Підходить автобус, Олексій поспішає договорити.
«Вона дешевша. Навіть у першому прикордонному місті можна придбати вживане авто. Ціна, скажімо, іномарки 1998 року в Україні $10 тис., у Польщі — $3 тис. Люди купують машини, з реєстрації не знімають, власник уписує покупця як користувача. Все, угода завершена. Але є один нюанс. Кожні п’ять днів такі транспортні засоби мають перетинати кордон. Якщо затримуєшся зі строками, може дійти до конфіскації. У прикордонні кожен другий їздить на такій машині. У нашому місті — приблизно третина. Звідси й довжелезні черги. Додайте до цього, що безкоштовно кататися ніхто не хоче. Тож громадяни везуть із собою як мінімум цигарки й беруть «підсадку». Аби відбити бензин. Цю проблему треба вирішувати на державному рівні. Здебільшого так заробляти їде простий люд, який шукає способи виживання».
P. S. Імена героїв змінено.