Шкода, що московські представники Бога на землі зовсім забули Христові настанови: «Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори» (Євангеліє від Матвія, розділ 5, 13-14 вірші). Крім проповіді Царства Небесного, в Церкви є ще одна важлива функція – бути сумлінням нації і держави. Тобто священнослужителі повинні не виправдовувати незаконні дії влади або виступати рупором пропаганди. Їхнє завдання полягає у наданні моральної оцінки усім вчинкам, у тому числі й негативним.
Як можна пишатися (і заохочувати інші країни наслідувати путіно-медведівському прикладу) відсутністю прозорих, адекватних правил політичної боротьби? Як можна виправдовувати панування одного клану над усією країною? Як можна закривати очі на неприхований тиск на опозиціонерів, фальсифікацію на виборах?
Московське православ’я, таким чином, живе за «макіавеллівськими» етичними принципами: мета виправдовує засоби. Хоча християнська мораль твердить, що грішні мотиви приведуть до гріха.
Існує логічне пояснення тісної співпраці РПЦ МП та Кремля. Історія взаємовідносин за часів Патріарха Сергія (Страгородського), що обіляв радянську владу, та царського періоду (від Івана IVГрозного, що міняв голів церкви до Петра Першого, який скасував патріаршество і ввів державний орган Синод) це лише ілюстрація. Глибина причина «унісонного співу» двох структур полягає у сповідування однакової системи цінностей.
Що саме мав на увазі о. Всеволод Чаплін у своєму коментарі? Церковний функціонер пояснив непотрібність інституту конкуренції для «Русского міра». Нащо влаштовувати постійні змагання, витрачати на це кошти і час, коли можна передати владу від одного мудрого «государя» до наступного. Насправді Московський патріархат так само, як і нинішні власники Кремля боїться конкурентної боротьби.
Останнім часом медійний простір Росії потрясла низка статей авторитетних інтелектуалів про моральну кризу всередині православ’я. Найбільш яскравими публікаціями є«Толоканные лбы» письменника Дмітрія Бикова та«Духовная жизнь: Право не верить»соціолога Владіслава Іноземцева. Перший зазначає, що церква сьогоднішньої Росії – передбачувана та ревна союзниця всього найбільш темного і відсталого; церква – тінь держави, і в цій тіні їй особливо привільно. А другий пояснює до яких наслідків призводить подібний моральний конформізм: в останні десятиліття в Росії швидко росте не чисельність атеїстів, а кількість прихильників, наприклад, протестантських конфесій.
От саме тут і криється головне коріння московського православного світогляду: нездатність конкурувати на вільному «ринку», де усі учасники мають рівні права, можливості та застосування закону (у разі порушення правил гри). Так само як російська влада хоче себе убезпечити від можливої поразки та переходу «керма» в інші руки, ієрархи РПЦ прагнуть зберегти духовний контроль на «канонічних територіях».
В таких умовах ані моральний облік священства, ані прагнення до християнської святості, ані ефективна та зрозуміла місіологія не є запорукою наповнення храмів. Кулуарні домовленості з метою вибити більш привілейовані умови – головна зброя проти «експансії» інославних.
Треба віддати належне: православне лобі ефективно працює. Поступове введення курсу основ православної культури в школах (а зараз вже йде мова і про дитячі садочки), відкриття кафедр православної теології в нетипових вишах (наприклад, в Мурманському державному технічному університеті), регулярний тиск на протестантські громади (відмова в оренді приміщення та наданні земельних ділянок для побудови храмів), заборона діяльності окремих релігійних громад (Свідків Єгови), поступове просування закону «про традиційні релігії» (коли усі релігійні громади діляться на дві групи – вищого та другого сорту), монополія в медіа тощо. А за це російським попам приходиться відплачувати подібними заявами про «моральність у політиці», богообраність нинішньої верхівки та засудження будь-якої форми протесту.
Оскільки Україна входить до списку так званих «канонічних територій» Московської патріархії, поширення вищезгаданих цінностей є небезпечною річчю. Регулярні візити Патріарха Кирила (до речі, наступний запланований на початок жовтня до Чернівецької і Буковинської єпархії) мають на меті відучити українців думати, аналізувати, обирати. Їм хочуть «втюхати» безглузду ідею про міфічну сутність «руського міра» – раю на землі.
Для нашої держави ідея про «мирну передачу влади» небезпечна вірогідністю викликати бажання у «донецьких» наслідувати приклад сусідів. Українська верхівка регулярно прагне поламати механізми політичної конкуренції. Російським «колегам» це вже вдалося – і не без допомоги вчення місцевої православної церкви.