Підбито автобус із мирними людьми… На трасі, яка була для нас коридором «в Україну», куди ми їздимо по свої пенсії, зарплати, до родичів та у справах. Що тепер? У ньому їхали такі самі прості люди – загинули… Хто за це відповість? Де українська влада, на яку ми так сподівалися? Чому мовчить? Чому не голосить на весь світ? Ми не Charlie Hebdo? Ми лише Донбас?
Так, усі ми тут застигли в очікуванні, чи оголосить наш український президент загальнонаціональну жалобу? Після того як повернувся з Парижа, вшанувавши пам’ять загиблих від рук тамтешніх терористів?
Маю виїхати з Донецька до родичів під Маріуполь, отже, зареєструватися і кілька днів чекати на перепустку. Їду. Полями вільно також рухаються колони російських військових. Чому їм ніхто не перешкоджає? Чому з боку Сніжного в глиб області знову пропустили черговий «гумконвой»? Хтось намагався його зупинити? Ні? Що було в тих вантажівках? Ніхто не знає. Хто стане черговою жертвою цих «гумконвоїв»? Ніхто не вгадає. Де наша влада? Де наша армія? Де прикордонники? Тисячі запитань простої цивільної людини в Донецьку.
Так, тут, на Донбасі, нас не полишає огидне відчуття непотрібності. Нас «кинули», «злили», «продали»… Біль породжує тисячі думок. Хто з ким воює? Що це за війна, коли в нас стріляють, а ми маємо тихо сидіти у відповідь? Коли на наших солдатів ідуть танки, а вони дістають наказ «спостерігати»? Коли руйнують наші будинки, а ми маємо лише ховатися в підвалах та розбігатися по всіх кутках світу, бо хочеться жити?
Читайте також: Армія або смерть
Коли у владних київських кабінетах зрозуміють, що поки вони «домовляються», нас вбивають? Коли світ, так емоційно перейнятий трагедією в Парижі, побачить наші жертви – і не лише під Волновахою! – й виведе на європейські вулиці протестувальників? А може, хтось зі світових лідерів таки не злякається Росії і заявить, що «деенерівці» – «еленерівці» − терористи і потребують ставлення до них як до злочинців? Може, хтось напише звернення до українського народу з відвертим засудженням щоденного тероризму на Донбасі? Скільки ще нас повинно загинути, аби світ визнав Росію агресором, якого треба негайно зупинити – разом, спільними зусиллями, заради майбутнього всіх?
Моя маленька донька не хоче покидати Донецьк – свою затишну кімнату, колись дружній клас і подружок. Як сказати дитині, що, можливо, ми поїдемо звідси назавжди і вже ніколи не повернемося?!
Хто відчує наш біль? Хто відчує, як у серці відгукується кожен постріл, гуркіт кожного будинку, який злітає в повітря?
Колись у нас було чудове місто. З трояндами, парками, дітьми на майданчиках, бабусями на лавочках під під’їздами. У нас були друзі, сусіди, приятелі. Що тепер? Руїни аеропорту, палаючий мікрорайон Магістральний, розбиті вікна на Київському проспекті… У школах навчання немає, хоча календарні плани ретельно складають російською, а в кабінетах складують підручники з Росії… Друзі тепер хто де: одні виїхали до Києва, другі ще далі – до Львова, треті дивляться вовком, може, вже й донесли куди «положено», а четверті вже поспішили на роздачу посад від нової влади.
Учора зустрілася з колишньою однокурсницею. Її родина виїхала з міста, а вона регулярно відвідує батьків, привозить гроші та ліки. Щось у ній змінилося. Вона вже не може страждати і відчувати той біль, який досі сидить у мені. Вони з чоловіком вирішили заради дітей покинути Донбас назавжди. Може, це й правильно. Може, і я вже скоро прийму таке саме рішення. Але ще не зараз… Мені важко уявити, що треба назавжди кинути рідний дім, уже ніколи тут не буде роботи, яка приносить радість, щорічного відпочинку на Азовському морі, який став традицією з дитинства, або в селі, де зранку пили свіже молоко від своєї корови. Моя подруга вже «відрізала» всі ці відчуття і спогади. Я ще ні. Поки що.
Читайте також: Чи такий безнадійний Донбас?
Інша подруга розповідала, як рятувала себе та свій скарб: книжки, конспекти та котів, пробираючись через блокпости, аби назавжди покинути свою рідну Ясинувату. Вона вже теж «відрізала» і прийняла для себе рішення не повертатися туди, де залишилися посічені осколками вікна її будинку, переламані снарядами берези під під’їздом, засохлі квіти на підвіконнях її робочого кабінету.
Багато хто вже «відрізав». Але я не повірю, що їм стало легше. Мені здається, вони лише заборонили собі відчувати той внутрішній біль, який є – і нікуди не подінеться – в кожному з нас.
Наскільки мене ще вистачить? Чи буде в нас завтра? Скільки я ще зможу себе переконувати, що українська влада нарешті згадає і про нас? Не знаю.
Пане президенте, ми наш український Донбас, трагічний і досі незламаний! Правда? Не забудьте про нас, бо ми про вас пам’ятаємо…