Правозахисники наголошують: українці, як і раніше, не довіряють судам. «Червоною ниткою через усі концепції та пояснювальні записки законопроектів проходять ті самі завдання: забезпечити незалежність судових органів, підвищити рівень довіри населення до судової влади тощо. Про що це свідчить? Про те, що, попри всі законодавчі пертурбації та нагромадження стосів документів, ці завдання так і не були вирішені», — розповіла Тижню Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.
Попри загальний песимізм, варто відзначити кілька прогресивних змін, які (принаймні в теорії) мали б допомогти українцям відстоювати свої права в суді. Наприклад, у 2017 році в нашій країні з’явився механізм конституційної скарги, згідно з яким кожен громадянин може оскаржити в Конституційному Суді певний закон. Хоча зробити це не так просто. «Через штучне звуження підстав для подання такої скарги не вдалося закріпити вповні гарантії захисту людини від сваволі парламенту», — коментує Матвійчук. Скарга має пройти всі попередні інстанції, крім того, КСУ може відмовити у відкритті провадження, якщо визнає її необґрунтованою.
Читайте також: Адвокатура: проблема монополії
Також президентські зміни до процесуальних кодексів запроваджують так зване електронне судочинство. Система включає обмін документами між сторонами процесу в електронній формі, відеотрансляцію засідань, участь у них у режимі відеоконференції. Загалом звучить сучасно й прозоро, проте поки що невідомо, що матимемо на практиці. «Ефективність нововведень залежатиме від того, наскільки якісно ті ідеї будуть імплементовані. Це складне й амбіційне завдання. Зараз у Європейському суді дуже обережно, для окремих справ і в пробному режимі вводять електронну систему документообігу, враховуючи бюджет, невелике навантаження й той факт, що це один суд. Я з жахом уявляю, на що така робота може перетворитися в Україні. Бо, наприклад, система електронних декларацій чи система подання документів у виші зависає в дні пікового навантаження. А ми говоримо про систему, для якої пікові навантаження постійні», — зазначив Тижню Михайло Тарахкало, директор Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.
Водночас в українській Конституції закріпили так звану адвокатську монополію, згідно з якою тільки адвокат може представляти іншу особу в суді. Правозахисники вважають, що якщо вже вводити монополію, то на рівні закону чи кодексу, але аж ніяк не в Конституції. «Ми стали першою країною у світі, що закріпила монополію бізнес-корпорації на рівні Основного Закону держави. Наголошую, не процесуального кодексу чи то іншого закону, а саме на рівні Конституції. І таким чином, попри конституційну заборону, влада обмежила наше право на вибір захисника в суді в обсязі, який ми мали раніше. Бо безальтернативно перетворила на обов’язок те, що до цього було однією із можливостей», — наголошує Матвійчук. Також є ризик, що такі зміни призведуть до здорожчання послуг адвокатів, що характерно для будь-якої монополії. Але водночас якість адвокатських послуг має підвищитися, як і швидкість розгляду справ: на цьому наголошували автори таких змін. Роман Куйбіда, заступник голови Центру політико-правових реформ та експерт Реанімаційного пакету реформ, розповів Тижню, що адвокатська монополія не поширюється на малозначні спори. «Є певний майновий критерій, і це великі суми: люди зазвичай сперечаються за значно менші. У цих справах не обов’язково навіть звертатися до юристів: будь-хто може бути представником у суді», — пояснює експерт. Утім, за його словами, у багатьох випадках визначення малозначності залежить від судді, тож обов'язковість участі адвоката як представника покладена на розсуд суду.
Читайте також: У стані перманентних змін
Перед Новим роком багато галасу наробив президентський указ про ліквідацію місцевих і створення окружних судів. Проголошена владою мета — оптимізація та кращий доступ до правосуддя. Правозахисники ж заговорили про ризики для проваджень, які вже тривалий час розглядають у судах. Оскільки за такої «реорганізації» їх можуть відправити на перерозподіл і, як наслідок, судовий процес, попри вже витрачені роки, почнеться спочатку. Щоб цього не сталося, президент пообіцяв ініціювати законопроекти щодо забезпечення безперервності судового розгляду справ. Поки що це тільки обіцянки, але й реорганізація — процес нешвидкий. Роман Куйбіда каже, що в найближчі півроку-рік українці навряд чи зіштовхнуться з проблемами, адже суддівські конкурси триватимуть довго: під ліквідацію чи реорганізацію підпадає понад 600 судів.
«Цьому запобігти якось можна, але потрібні зміни до закону: якщо розгляд справи розпочався, то навіть у разі зміни судді він продовжується з того самого місця. Зараз судді можуть прослухати записи попередніх засідань, але це все-таки не ідеальний варіант, тому що суддя має сам відчувати справу від початку, щоб нормально її вирішити. Є принцип безпосереднього розгляду: суддя має сам сприйняти всю інформацію й тоді ухвалювати рішення. Тому не знаю, чи такий варіант вирішення цієї проблеми підійде, але невідомо, чи хтось запропонує щось краще», — каже Куйбіда. За його словами, плюси реорганізації в тому, що можна буде швидше розглядати справи на територіях, де мало суддів, також зменшаться видатки на утримання судової системи. Утім, системні проблеми судів зберігаються.
За словами Матвійчук, це згадана політична залежність, затягування справ, корупція, брак механізмів перегляду вироків, порушення принципу безперервності розгляду, невиконання судових рішень тощо. Тому немає довіри до цих органів: дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова у 2017 році продемонструвало, що цей показник становить –75%. Це свідчить про те, що судова реформа не в змозі задовольнити запит суспільства на справедливість, розповідає Матвійчук. «В умовах, коли суспільство поляризоване й рівень толерантності до насилля зростає у зв’язку зі збройним конфліктом, що триває, зволікання влади із задоволенням цього запиту матиме фатальні наслідки. Запит на справедливість із легкістю може перетворитися на запит на помсту», — зазначає правозахисниця. Підвищити довіру до судів міг би громадський контроль за призначенням суддів. Елементом такого контролю мала б стати Громадська рада доброчесності, яка перевіряла кандидатів до нового Верховного Суду. Утім, ГРД дістала суто рекомендаційні функції й Вища кваліфікаційна комісія та Вища рада правосуддя часто ігнорували її висновки.
Читайте також: Антикорупційний суд. Питання смаку
Роман Куйбіда, який є членом ГРД, припускає, що цю Раду створили не для справжнього громадського контролю, а для його видимості. «Не вийшло взаємодії між суспільством і суддівськими органами. Сталося так, що ВРП своїм завданням, мабуть, поставила не оновлення суддівського корпусу, а максимальне його збереження», — каже він. Втім, за його словами, без Громадської ради доброчесності результати конкурсу у Верховний Суд були б набагато гіршими. Своєю чергою, Михайло Тарахкало переконаний, що призначення суддів мають відбуватися всередині системи, а не з подачі громадськості. «Контроль справді потрібен, і ті люди, які себе дискредитували, не повинні проходити на певні посади. Але, як мені здається, хороший механізм для уникнення цього — суспільний резонанс», — зазначає він. На його думку, немає гарантій, що люди, які представляють громадськість, виберуть найкращих суддів. «Є інша крайність: коли правосуддя підмінюють суспільною необхідністю, це велика небезпека. Може виникнути ситуація, коли виняткове право на призначення суддів буде надане представникам громадськості — тоді ці судді не дотримуватимуть балансу», — застерігає правозахисник.
Кожна реформа — це системний підхід, але часто його замінюють набором популярних косметичних мікрорішень. «Проблема всіх реформаторських зусиль у вузькому підході до судової реформи. Навіть сукупні зусилля громадських інституцій у цьому напрямі були зведені до того, що «нам потрібні чесні судді». Але ідеальними вони просто не можуть бути за природою. Наше завдання в рази складніше. Потрібно створити таку систему, де кожен суддя стоїть перед простим вибором: або дотримувати норми права, або йти геть», — каже Матвійчук. До системних дій, за її словами, належить створення справжнього суду присяжних за зразком англосаксонської моделі, у якому є чіткий розподіл обов’язків «суддів права» (професійних юристів) та «суддів факту» (колегії присяжних).
Читайте також: Віктор Шишкін: «Спочатку треба навчитися виконувати Конституцію, яка є»
В Україні ж зараз під назвою «суд присяжних» діє суд народних засідателів. Крім того, треба почати спочатку процеси оновлення й очищення суддівського складу, вважає Куйбіда, і для цього варто змінити процедури конкурсу, щоб убезпечити його від маніпуляцій. Схоже на те, що реформи триватимуть, поки буде невдоволення роботою судів. Оновлення суддівського корпусу людьми не із системи, безперечно, великий плюс і надія на зміни, проте сама система зміниться ще не скоро. Правозахисники й активісти не раз наголошували: має з’явитися самоорганізація суддів і відповідальність цієї системи за своїх представників, щоб право на справедливий суд було не просто назвою чергового реформаторського закону, а реальністю без сюрпризів.