На цій темі постійно піаряться ті, хто зі своєї опозиції швидко та впевнено рвуться до влади, а ображені “неповагою до минулого” радісно плескають в долоні. Десь на свої постаменти вже повернулися одіозні фігури, а у нас в Бахмуті вони нещодавно перевезені зі смітника в більш людне місце та виглядають через паркан місцевого тролейбусного депо, очікуючи наказу, щоб знов показувати на центральній площі правильний курс своїм товаришам. У Костянтинівці вожді пролетаріату доживають свої дні в лікарні, а в Торецьку — в кущах на задвірках складів комунального підприємства. Але в кожному місті вони залишились та існують, як неодмінне нагадування, що все ще можливо. І, хто знає, чи не чекають на нас ще багато чудернацьких змін, проти яких знов і знов прийдеться боротися, особливо в східних та північних краях.
Задля гарантії неповернення порожнечі не повинно бути в жодній сфері життя: ані в подіях теперішніх, ані в пам’яті про справжнє минуле. І це інстинктивно відчувають більшість активних мешканців Донеччини та Луганщини — майже в кожному населеному пункті вже з’явились якщо не повноцінні музейні кімнати, то обов’язково меморіали, присвячені запеклим боям та героям, які там загинули. Добре б, щоб в кожному селі чи місті знали й своїх воїнів-земляків. Хоча, виявляється, з цим не завжди все просто. Ідея зібрати інформацію про воїнів-земляків, що загинули в цій війні, виникла при трагічних обставинах. Займаючись допомогою родині бахмутянина Олександра Мілютіна, який загинув під час обстрілу позицій разом з Яною Червоною, волонтери з’ясували, що в місті та в районі ніхто достеменно не знає, скільки ж земляків поклали своє життя заради свободи. Частина інформації є у військкоматі, щось- в активістів громадських об’єднань, про декілька могил знають у виконкомі, бо проводять там урочисті церемонії під час пам’ятних днів.
Але найсумніше навіть не це. Родини місцевих військових досі відчувають тут себе чужими, багато хто навіть не зізнається в тому, що їхній син, брат чи батько воює або воював за Україну. Їх не запрошують на урочистості, про їхній подвиг, в більшості випадків, не розповідають дітям в школах, де вони вчились. Таких “таємних” історій, на жаль, дуже багато по містах та селищах східної України. Наприклад, активісти Бахмута зібрали історії 16 земляків, життя яких перервалось через російську агресію. Є серед них й десантник, що загинув у літаку над Луганським аеропортом, і професійний військовий-миротворець, який не вийшов з Іловайська і похований на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі, і депутат Соледарської міської Ради, якого за проукраїнську позицію закатували у 2014, і активіст з села Званівка, який не задовольнився виключно волонтерством та пішов воювати, і ще багато порядних людей, які мали честь та сміливість стати на захист своєї Батьківщини. Про одних пам’ять зберігається, хоча б на рівні громадянського активу, про інших не знають навіть найближчі сусіди. Так, зараз вже не йдеться про страх, скоріш про небажання бути відкинутим суспільством, де досі невпевнено кажуть про “те, що відбулось о 2014”, “громадянську війну” та бажання єднатися з Росією. Але якщо зараз не заповнити це місце іменами справжніх героїв, через деякий час можна не дивуватися, якщо там з’являться зовсім інші фігури- в кращому випадку, ті, що “примазались” до героїзму, у гіршому- взагалі ті, хто воював і по інший бік фронту.
А ще дуже важливо, щоб на місці знятих пам’ятників катам з’являлись не просто нові пам’ятники, а простори, спрямовані на справжній розвиток громади. Бо це теж найпотужніша зброя проти бажання повернутися в часи, коли творчість чи самостійність мислення вважались злочином. І тому цим процесам відчувається неймовірний спротив. Наприклад, на тлі агітаційних хвиль, у Добропіллі був підпалений та майже вщент згорів креативний простір “Сквер ХХІ”, побудований волонтерами для проведення різноманітних заходів. Але показово, що ця порожнеча не стала фатальною: вже наступного дня зібрались десятки містян, щоб відновити споруду. Тому так важливо не зупинятися, постійно наповнювати український простір, що складається з різноманітних ідей, перетворень, змін та прагнень, не залишаючи порожніх місць для розмноження плісняви тоталітаризму.