Учора вранці перша повітряна тривога застала нас із донькою на пероні київського вокзалу. У Закарпатті, де ми провели минулий тиждень на пластовому таборі, про тривоги нагадували невимкнені сповіщення від Києва Цифрового, але у місці, оточеному зусібіч горами, це відчувалось інакше.
Удома очікувано не було світла — теж призабуте за цей тиждень відчуття, бо в Усть-Чорній світла не вимикали жодного разу.
У цьому мальовничому місці в мене час від часу з’являлося відчуття, ніби ми перебуваємо в заповіднику довоєнного стану. Краєвид із вікна — величні верхи, які нам заступала будівля з написом російською «Баня. Тенис. Бильярд». Підкреслено російськомовні прибиральниця та охоронець буквально не розуміли деяких українських слів. Так само як і провідниця солотвинського потяга, і наша сусідка по купе. Вони навіть не намагалися перейти на українську, натомість перепитували, як у іноземців: що-що ми сказали? Написи шістьма мовами у вагоні теж починалися з російської.
Після нас на базу заїхали віряни московського патріархату в хустках святкувати Різдво Івана Хрестителя за старим стилем.
У водія буса, що віз нас до вокзалу, грала російська попса. Після прохання вимкнути залунала якась байрактарщина.
Ми планували їхати через Воловець і Синевир — гугл-карта показувала від потяга до бази трохи більше двох годин і трохи менше ста кілометрів. Однак місцеві експерти підказали, що цієї дороги просто не існує — там нема асфальту, а ґрунтівку розмило дощами. Тому шлях довелося прокладати через Тячів і Мукачево — понад двісті кілометрів і більше чотирьох годин. Ця дорога складалася з хороших заасфальтованих ділянок у громадах, де голова не краде, і кілометрів вибоїн і ям по десять сантиметрів глибиною. Проїжджаючи Добрянське, Біловарці, Бедевлю, водій коментував: де який голова, видно за наявністю дорожнього покриття.
Читайте також: Ремонт життя
Колись між Усть-Чорною й Тересвою була вузькоколійка, побудована ще 1903 року. Але після повені 1999 року знесені потоком мости не стали відбудовувати, а 2003 року вже й не було що відбудовувати, все розібрали.
Від початку повномасштабного вторгнення Закарпаття має статус найбезпечнішого регіону України. Це позначилося на цінах за оренду житла, на жартах про переселенців і мемах про Тису. Але не на кількості потягів — до деяких районів ходить один-єдиний потяг, квитки на який придбати просто неможливо: за 20 днів о 8:00 відкривається продаж квитків, о 8:01 сайт і додаток Укрзалізниці вже лежать від перенавантаження, о 8:20 квитків уже немає.
Наш потяг трюхикав неподалік кордону, і Київстар прислав повідомлення про румунський роумінг. Я подивилася геолокацію, де їдемо, і око почало сіпатися: поруч село Пушкіно. Воно досі є на карті. Офіційно перейменоване лише 4 квітня 2024 року рішенням Верховної Ради, після чималого опору місцевих мешканців. І ні, його не назвали так радянські комуністи. Закарпаття стало частиною СРСР 1945 року, а село назване Пушкіно 1937 року. Тутешні москвофіли хотіли ще раніше. Власне, це історія про російську культурну експансію сторічної давності. У 1920-х закарпатський русин Іван Сідей поїхав на заробітки до Америки, дізнався там про Пушкіна, повернувся додому й запропонував перейменувати їхній хутір Новий Вербовець на честь російського поета. 1937 року почалася нова хвиля росієфілії з нагоди святкування 100-ліття смерті Пушкіна, і чехословацька влада дала згоду на перейменування. 2022 року пушкінці нарешті знесли його пам’ятник, але позбавитися монумента «радянським визволителям» категорично відмовилися, за що стали героями московської пропаганди.
Можливо, закарпатському пейзажу бракує білбордів із цитатами Романа Ратушного, загиблого під Ізюмом у червні 2022 року. У свої 24 він встиг зрозуміти багато. «Шукайте далі хороших росіян, може нарешті знайдете свій комплекс меншовартості». «Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства пов’язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас». «Поки ЗСУ вбивають русню на фронті, ви не здатні вбити русню в собі».
Учора ми повернулися додому, щоб знову бути зі своїм містом. Донька була у стоматологічному кріслі, коли за сім кілометрів від нас російська ракета летіла в напрямку найбільшої в Україні дитячої лікарні. Ми перейшли в укриття, і після відбою, перших жахливих новин і обдзвону рідних наш лікар знайшов лагідні слова для майже чотирирічки і продовжив свою роботу, доки у восьми з десяти київських районів гасили пожежі й діставали тіла загиблих.
А хтось і досі обстоює своє право жити в заповіднику довоєнного стану.