19 червня 1696 року російські війська здобули турецьку фортецю Азов. Це була перша воєнна перемога царя Пєтра І, що збурила його амбітне бажання перетворити Московське царство на європейську імперію. Наближений до царя боярин Алєксєй Шеїн, який командував штурмом Азова, отримав від Пєтра І найвищий європейський військовий чин генералісимуса. У Москві влаштували «римський тріумф»: уздовж дороги, якою урочисто йшли переможці, розставили полонених. Російські солдати, одягнені в однострої на європейський лад, вивищувалися над строкато вбраними турецькими вояками, які схилилися на знак покори. Святкування перемоги над «азійськими варварами» тривало з вересня до лютого. Уперше в російській столиці привселюдно грали європейські оркестри, розігрували театралізовані дійства, запускали феєрверки та демонстрували дива механіки: двоголовий орел пускав стріли в турецький півмісяць. Московія, доти знана в Європі як деспотична азійщина, заявила про свою європейськість. Доктрина «Москва — Третій Рим» отримала новий смисл: відвоювання «Другого Риму» — Константинополя, яке турки перетворили на Стамбул, поновлення слави східного християнства, простір якого завоювали мусульмани.
Незабаром цар Пьотр І із «великим посольством» рушив до Європи демонструвати свою європейську місію на межі з Азією. Натомість у Москві тонке європейське драпірування прорвала власна азійщина: забунтували стрілецькі полки, виснажені азовськими походами й роздратовані порядкуванням іноземних офіцерів. Стрільці покликали на царство сестру Пєтра І — Софію, відставлену від регентства в 1689 році. Цар поспіхом повернувся до Москви й очолив слідство, не гребуючи навіть катуваннями. Понад тисячу стрільців було страчено (п’ятьох із них Пьотр І стратив власноруч), решту били батогами, таврували й засудили до каторги. Стрілецьких жінок і дітей позбавили майна й вигнали з Москви із забороною будь-де просити милостиню й наймитувати.
Ікона Азовської Божої Матері
Пьотр І змалку ненавидів Москву, обплутану тонким павутинням боярського всевладдя, що непомітно й у вдаваній покірності спліталося в товсту мотузку на царській шиї. А імена та мотузка мала жіночі: його старша сестра Софія та перша і єдина законна дружина Євдокія Лопухіна. Стрілецький бунт спонукав царя розправитися з обома жінками й шукати місця для нової столиці. Погляд Пєтра І зупинився на безлюдному Таганьєму Розі, що неподалік Азова. Там він наказав побудувати столичне місто й порт для майбутнього флоту. На час будівництва нової «столиці» центром щойно здобутої території був зруйнований Азов.
Читайте також: Галицький бойкот і волинська перемога
Пишне відзначення азовської перемоги породило ідеологію, якою було просякнуте правління Пєтра І аж до заснування Петербурга в 1703 році. Складне переплетіння політичних і релігійних мотивів відбила ікона Азовської Божої Матері, що стала найголовнішою під час «вікторіальних торжеств» 1696–1697 років. Однак і над нею нависала тінь царівни Софії, за вказівкою якої «черкашенину» (українцеві) Тарасевичу доручили змалювати на гравюрі Богоматір із нагоди щасливого повернення фаворита регентки Васілія Голіцина з походу на Крим 1686 року. Згодом цей образ було осмислено як «азовський». Пьотр І знищив іконографічні матеріали, створені з наказу Софії. Розробити новий образ мав чернець Києво-Печерської лаври Гедеон Одорський, згодом призначений ректором Києво-Могилянської академії за протекцією гетьмана Івана Мазепи. Концепція отця Гедеона поєднала зображення Богородиці на тлі двоголового орла з сюжетом здобуття Азова, на біблійний лад пов’язаним із падінням Вавилону. Її втілив у гравюрі Леонтій Тарасевич — можливо, той самий «черкашенин», що їздив до Москви за викликом Софії і щасливо уникнув репресій Пьотра І. Його мідьорит було розміщено на авантитулі «Києво-Печерського патерика», виданого в 1702 році. Це зображення стало зразком для серії ікон Азовської Богоматері, які відтворювали аж до ХІХ століття й переосмислювали з кожною російсько-турецькою війною. Про походження композиції ікони від прорису, створеного за царівни Софії, свідчить напис праворуч унизу: «И ты, Капернаум, до небес вознесыйся, низвержен еси. Кизикермен».
Черговий раунд. Облога Азова росіянами в 1736 році тривала з 19 травня до 30 червня й закінчилася капітуляцією турецького гарнізону та взяттям фортеці
Українські гетьманські й запорозькі козаки мусили воювати проти Османської імперії та Кримського ханства. Не всі вони поділяли ідеологію боротьби хреста з півмісяцем, яку культивувало київське духовенство і яка прийшлася до смаку московським царям. Козацтво зазнало болісного розколу: частина орієнтувалася на Варшаву, частина — на Москву. Лихоманило й Запорожжя, де з’явилася третя «партія», що прагнула союзу з Кримом, — її речником став Петро Іваненко (Петрик). Боротьба між гетьманами Іваном Мазепою й Петром Іваненком негативно позначилася на запорожцях, які переважно традиційно проводили літо за порогами Дніпра, а зиму — «на волості», у містах і селах Гетьманщини. Давалося взнаки виснаження України від війн, що тривали пів століття. Як свідчив самовидець про запорожців: «між ними трапляється таке товариство, що нагим і босим є, через ту свою наготу нікуди зі становища йти не може»; вони готові прийняти царську платню, однак на неї зможуть купити тільки одяг собі, а тому воліють і далі лишатися «на волості», якщо гетьман Мазепа їх силоміць не вижене на Січ для участі у війні на боці Москви. Чи не кожні вибори в Січі були позначені сутичками між прибічниками протилежних орієнтацій.
Читайте також: Наріжний камінь української державності
У 1697 році запорожці з Таванського городка (біля сучасного міста Берислав Херсонської області) самовільно пішли на Січ, скинули кошового отамана й обрали нового. Навесні того року до польських володінь подалися понад сотня запорожців. Інші шукали щастя в підросійському Азові, приставши на агітацію козаків, які брали участь у штурмі цієї фортеці.
У пам’яті українського козацтва Азов закарбувався як потужний осередок ворожої сили й центр работоргівлі, де пропало чимало українського люду. Цю пам’ять відтворено в «Думі про втечу трьох братів з Азова», один із яких загинув на Савур-могилі. Тут поклав своє життя й «козак Морозенко», оспіваний в іншій думі:
Замучили молодого вороги прокляті!
Вони ж його не стріляли і на чверті
не рубали,
Тільки з його, молодого,
живцем серце взяли.
Взяли його, поставили
на Савур-могилу:
«Дивись тепер, Морозенку,
на свою Вкраїну!».
Складний образ Азова зафіксували перекази про заволодіння донськими й запорозькими козаками цією твердинею в 1637 році. Як свідчили донські козаки, раніше мешканці Азова були християнами, які «відцуралися нашої істинної православної віри й за море батьків, і братів, і сестер наших продавали на каторги й кораблі, і тим руським полоном Турецьку землю постачали. І нам […] шкоду велику ті погані азовці чинили в наших юртах (угіддях), і на річках, і в очеретах, і на переходах нас […] хапали, і за море […] нашу братію на каторги продавали, і […] кримських і ногайських людей ті азовські люди під наші юрти козачі підводили». Коли козаки здобули Азов, то побачили там багато «грецьких» церков, які азовці перетворили на мечеті. Убитих відступників відвозили каюками на Монастирський Яр для відспівування «за правилами святих отців». Сталися тоді й конфлікти між запорозькими та донськими козаками, адже чисельність запорожців, як на це звернув увагу сучасний історик Віктор Брехуненко, сягала 10 тисяч осіб: вони «почувалися настільки впевнено, що наважилися на бунт із метою «володіти й жити в місті осібно», […] замахнулися на закріплення за собою певної частини захопленого міста». У 1642 році козаки залишили Азов і турки збудували тут нове місто. Тож пам’ять про Азов як колишній запорозький простір, так само, як і про Україну до самого Дону, наприкінці ХVІІ століття була живою.
Перші 60 запорожців прийшли до Азова восени 1696 року, а наступного року там з’явилося ще 84 прибульці із Січі. Цар наказав із 50 козаків, які мали коней і зброю, створити кінний загін із платнею по п’ять рублів кожному на рік, а решту записати до «пішої служби» з видачею трьох рублів річної платні. Харчі ж запорожцям надавали в тій кількості, що й людям, яких «відсилали в Азов на вічне прожиття», примусовим поселенцям. Такі умови не прийняли донські калмики улусу Дигілея, які брали участь у боях під Азовом. Не надто привабливими вони були і для донських козаків, яких теж запрошували на службу до азовських кінних полків.
Читайте також: Атрибути незалежності
У лютому 1697 року команда зі 124 запорожців на чолі з отаманом Матвієм Степановичем перебувала на сторожовій і караульній службі в Азові. За два місяці човном припливли ще 23 запорожці з отаманом Гаврилом Михайловичем. Вони повідомили, що чотири тижні тому із Запорожжя на Азов попрямували 400 козаків для найму на царську службу, однак біля річки Берда на них напали кримські татари, забрали коней і полонили трьох запорожців. Улітку того року із запорозьких і донських козаків сформували два кінні полки по 250 осіб у кожному з видачею річної платні по 10 рублів і казенного провіанту нарівно з астраханськими кінними стрільцями. Для купівлі коней козакам видали ще по 10 рублів. За два роки здійснили огляд обох кінних полків і з’ясували, що в запорозькому придатних до служби є 246 козаків, а в донському — лише 82. Деяких відрахували через відсутність коней, бо, як виявилося, видані гроші вони спустили на горілку. Кількість козаків в обох полках вирішили довести до 500 осіб і щороку доукомплектовувати з новоприбулих запорожців і донців, але за умови, що вони матимуть власних коней і зарекомендують себе доброю поведінкою.
Матч-реванш. Перший похід Пьотра І на Азов у 1695 був невдалим, але вже в 1696-му цареві вдалося взяти фортецю
Запорожці краще адаптувалися до життя в підросійському Азові, ніж донські козаки, станиці яких були неподалік. У далекий і важкий для життя край українців спонукала йти аж ніяк не «Азовська Богоматір», а гнітюча безвихідь. Кінні козаки вишукували у степу татарські сакми (слід, що його залишають коні) та відбивали напади кримських татар і ногайців. Проте не завжди успішно. Зокрема, у березні 1698 року запорозький полковник Матвій Степанович відпустив 15 своїх козаків за сіном до річки Кутюрма (дельта Дону), де на них напали якісь невідомі, одного козака взяли в полон і відібрали два десятки коней. Козацького полковника за наказом азовського воєводи покарали за хибу: на цілий день прикували ланцюгом до гармати. У червні того самого року Матвій Степанович загинув у бою з кубанськими ногайцями біля річки Кагальник, тоді ж потрапив у полон полковник донського кінного полку Афанасій Колошинов, загинула і пропала без вісти більшість козаків обох полків. Запорозький кінний полк відтоді очолював Микола Васильович, який раніше був осавулом. Завдяки новим прибульцям з України особовий склад запорозького полку було поновлено. Згідно зі штатним розписом 1699 року, у складі кожного кінного полку мали бути полковник, писар, осавул, чотири капітани, три п’ятидесятники, 13 десятників, 266 козаків і два слобідчики (відповідальні за постачання). Із 1700 року капітанів і осавулів почали називати ротмістрами.
Азовська каторга
Із руїн турецького Азова цар Пьотр І доручив французькому інженеру Антонію де Лавалю «зробити знову го́род земляний і всякі фортеці». Інженер керував роботами з перебудови турецьких фортифікацій і спорудження великого земляного валу з частоколом. Більшість житлових будинків становили землянки й курені. Адміністрацію міста очолив окольничий і воєвода, князь Пьотр Львов, у підпорядкуванні якого перебував гарнізон у складі чотирьох стрілецьких полків та п’яти полків городових солдатів, загальною кількістю 8306 осіб. У місті й околицях розгорнули грандіозне будівництво. Основну робочу силу становили військовополонені, колодники і примусові переселенці.
Станом на вересень 1699 року в азовському «тюремному дворі» утримували 131 полоненого: турків, кримських татар і ногайців, а також 269 «малолітніх стрільців»: дітей тих, хто брав участь у бунті московських стрілецьких полків. До 1701 року в Азов відправили 603 колодників. Їх використовували як гребців на галерах і чорноробів на різноманітних будівельних роботах. За кілька років постали нові міста: Петровське, Троїцьке, Таганрог. Більшість їхніх мешканців опинилася там не з власної волі. Зокрема російські казенні та кріпосні селяни, відряджені за рознарядкою, а також люди, засуджені на примусове поселення й каторжні роботи. Із початком війни зі Швецією почали з’являтися шведські полонені, яких «посадовили на оранку […] за Таганрогом у новому валу». Добровільні поселенці не були численними, попри різноманітні пільги: спорудження будинку з казенної деревини під зобов’язання вносити плату впродовж двох років на покриття вартості будівництва. Строкатості цьому «вавилону» додали західноєвропейські офіцери й інженери, а також донські й запорозькі козаки, які служили за вільним наймом.
Царська мрія. Здобуття Азова у 1696 році спонукало Пєтра І до амбітних намірів щодо будівництва імперії за європейським зразком
До Азова часто приходили втікачі з Криму й Кубані: раби (ясир), які втекли від турків, кримських татар і ногайців. Лише з 8 до 24 вересня 1696 року в Азові з’явилося 15 таких людей і тільки двоє з них походили з російських земель, один був із Молдови й 12 — з України (семеро з Наддніпрянщини, решта з Галичини, Поділля й Буковини). Таке співвідношення свідчить про наслідки війн, які впродовж другої половини ХVII століття точилися на українських землях. Вихідці з України частіше за інших були серед полонених, які втікали до російського війська напередодні й під час штурму Азова, але також серед них були серби й німці. Хто сподівався повернутися на батьківщину — міг вільно йти, а кому йти було нікуди — той залишався в Азові.
Кримське ханство й Османська імперія продовжували блокаду загарбаного Азова навіть після укладення мирного договору з Московським царством у 1700 році. Для протидії цьому Пьотр I видав указ про запровадження в Азові ярмарку, будівництво гостинного двору й розташування митниці. Йому довелося закрити великий Свенський ярмарок біля Брянська, щоб спонукати торговців з України, Криму й Туреччини везти товари до Азова. Однак іноземні купці везли туди речі «непотрібні: напої, овочі, кумачі». А найпотрібніше до погано влаштованого міста сплавляли Доном. На великих плотах доставляли провіант, залізні вироби й людей, яких одразу розташовували в порожньому степу, а плоти розбирали на будівельну деревину. На корабельнях у Воронежі будували військові кораблі, що мали стати основою для російського морського флоту: їх Доном доправляли до Азова й Таганрога. Для європейських спеціалістів, яких запросив Пьотр І, Вороніж і Азов теж стали каторгою — їх не відпускали після закінчення контракту: воронезькі корабельні оточили заставами, а місцевим мешканцям заборонили давати коней, щоб без особливого дозволу підвозити корабельних майстрів і робітників. Рідко який сплав плотів обходився без утеч, переслідування й покарання тих, кого ловили. Багатьом утікачам удавалося зникнути серед донських козаків. На Дону зріло потужне повстання, що спалахнуло 1707 року під проводом Кондратія Булавіна.
На відміну від російського підневільного люду, полонені турки, кримські татари й ногайці тікали рідко, бо чекали на законне повернення на батьківщину, передбачене в російсько-турецькому мирному договорі. Однак із наказу царя певну їх кількість відправили до карельського міста Олонець для роботи на корабельні. На той час Пьотр І відмовився від наміру створити столицю імперії в Таганрозі й намислив її на березі Фінської затоки неподалік шведської фортеці Нієншанц, здобутої 1703 року. Азов перетворився на центр нової губернії, що вже не привертала особливої уваги царя. Тут виникла величезна, безцільна й безглузда каторга без жодної перспективи перетворитися на щось інше. З появою Санкт-Петербурга і «прорубуванням» нового виходу до моря зосереджену в Азові масу людей стало важко зайняти якоюсь економічно доцільною роботою.
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Становище полонених турків, кримських татар і ногайців у підросійському Азові мало відрізнялося від рабів у Османській імперії. Звісно, їх не продавали на ринку, проте обмін полоненими іноді був схожим на цинічний торг. Важливу роль у врегулюванні російсько-турецьких відносин відігравав гетьман Іван Мазепа. Через нього відбувалося листування з кримськими татарами, які дбали про визволення своїх родичів. Гетьман ставив умову: звільнення українських полоняників — особу за особу. Пьотр І притримувався іншого погляду: одиницю на одиницю, але спершу обмінювати людей із низьким соціальним статусом і поганим здоров’ям, а знатних і дужих берегти на майбутнє. Однак утримувати їх казенним коштом, як і решту колодників, у напів голодному місті стало проблемою. Погані за якістю харчі стали предметом чудернацької спекуляції, в яку втягувалися й мешканці «тюремного двору». Так, 10 полонених турків на чолі з Федта Мегметом продали отримане житнє борошно й сухарі на весь рік фундаторові монастиря
Іоанна Предтечі Андрєю Іванову за чотири рублі, сподіваючись купити кращий харч у меншій кількості й одяг. Утім, коли той заволодів провіантом, то відмовився платити. Турки написали скаргу цареві, прохаючи конфіскувати курінь свого кривдника в Азові. Однак цар не задовольнив їхнього прохання.
Азовська «січ»
Щоб уникнути голодних смертей серед полонених, азовський губернатор мусив відпускати їх із «тюремного двору» в місто за милостинею. Полонений турок Арслан промишляв тим, що коли виходив у супроводі солдата Пєтра Алєксєєва, то продавав сальні свічки. Якось він дійшов до слободи запорозького кінного полку на протилежному березі Дону. Наслідком того стало не лише приязне спілкування турка з тамтешніми запорожцями, а і його входження в мережу незаконного збуту тютюну тими козаками. Контрабандні походеньки турка в супроводі конвойного солдата, який, схоже, отримував свою частку, припинилися 17 травня 1702 року. Біля яруги поблизу запорозької слободи Арслана схопив якийсь «тесля» й виявив у нього п’ять папуш (в’язанок) тютюну та відвів його до цілувальника тютюнового збору Якова Антонова, а той здав «контрабандиста» тютюновому голові Ніколаю Німалту. Так полонений турок порушив іменний царський указ від 1 лютого 1697 року, згідно з яким тютюн могли продавати тільки в кабаках у спеціальних світлицях. Було створено служби для контролю перевезення тютюну через кордон, насамперед з України. Але легальна торгівля тютюном відбувалася вкрай кволо. Відчайдушну боротьбу з контрабандою здійснювали центральні відомства Російської держави: прикази Большой казни, Большая таможня і Преображенский пріказ. Вони керували заставами й таємними агентами, яких розсилали для виявлення контрабандистів і нелегальних торговців. Тож отой «тесля» і був таємним агентом. Отже, полонений турок, змушений піклуватися про власне життя, зв’язався із запорожцями й часто бував «у багатьох куренях їхніх».
Європейський шик. Взяття Азова у 1696 році відзначали бучними торжествами на західний манер: парадом, тріумфальною аркою та феєрверком
Запорозький кінний полк залишався серед небагатьох боєздатних утворень у підросійському Азові. У 1708 році азовські запорожці взяли участь у придушенні Булавінського повстання й не були помічені у зв’язках із гетьманом Іваном Мазепою після його антиросійського виступу. Із поверненням Азова Османській імперії в 1711 році їхній полк розмістили неподалік Черкаська, столиці Війська Донського. Микола Васильович став родоначальником дворянської донської фамілії Васільєвих. Тобто це було елітне військове формування, службу якого високо цінувала російська адміністрація Азова, а його лояльність забезпечувало особливе становище. Азовським запорожцям дозволяли більше вольностей, аніж нижчим і середнім армійським чинам.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
Спершу запорозькою командою керували носії традиційних запорозьких рангів: отаман Матвій Степанович, осавул Микола Васильович і писар Лесько. Ці ранги лишилися в неофіційній силі й після введення в запорозькому полку офіційних чинів (капітан, ротмістр). Особливості служби зумовили відведення окремого місця для поселення запорожців. Спочатку їх розмістили на правому березі Дону, в редуті, спорудженому під час першої облоги Азова в 1695 році. Тут вони побудували чотири хати й комору, а за два роки — шість куренів для 250 козаків, по 40 у кожному. Запорожці зберегли січові порядки, жили спільно та не допускали жінок і появи сімейних хат, мали загальне майно. Коли ж це місце відвели під будівництво міста Петровського й розмістили в ньому два солдатські полки, запорожці подали скаргу азовському воєводі на «великі утиски» й отримали дозвіл оселитися окремою слободою біля річкової пристані, куди перенесли шість «військових куренів». У 1711 році в цій слободі було 20 домів офіцерів і сімейних козаків, а неодружені, згідно із запорозьким звичаєм, жили в тих самих шести куренях.
Свідчення турка Арслана й солдата Пєтра Алєксєєва, записані 17 червня 1702 року, не зашкодили Миколі Васильовичу. Він відповідав на запитання слідчого неохоче і з посмішкою. Обшук у коморі куреня нічого не дав: зник і тютюн, і козак, на якого вивело слідство. Микола Васильович говорив, що той волоцюга поїхав кудись на полювання. А за два дні запорозький полковник неохоче і з глузуванням написав пояснення на вимогу азовського воєводи: ні про що і для годиться. Мережа запорозької контрабанди залишилася невикритою. Як у тому українському прислів’ї: «Гетьте з богами, станем з тютюном!».