Посеред найбільшої на Січі калюжі на коштовній шубі, вивернутій хутром до багнюки, сидів його вельможність полковник самарський Гнат Чмига. У самих лише спідніх і сорочці (а було зимно) «гаразд нетверезий» він повчав «молодь» про згубу пияцтва. Юний послушник із Полтави, відряджений монастирем для збору милостині, здивовано запитав пана полковника: чом він сам не дотримується того, на що наставляє інших? Відповідь його нетверезої «головельможності» перевершила курс риторики духовної семінарії: «Для того, отчусю, що моя тобою незрима тверезість не так буде тобі корисна, як моя порада, коли ти її послухаєшся».
Мине третина століття, перш ніж той послушник — Лука Яценко-Зеленський, а після постригу монах Леонтій — сяде за написання спогадів. Час для цього непрактичного заняття з’явиться в нього на чужині, у Стамбулі, де він проведе багато не надто веселих літ. Рукоположений у сан архімандрита, він стане настоятелем церкви при російському посольстві в Туреччині. У тіні платанів на берегах Босфору сумуватиме за садком вишневим коло рідної хати в селі Мачухи, що на Полтавщині. Довірятиме паперу звивисті стежки свого життя, проведеного більше в дорозі, ніж у тиші десятка православних монастирів, де йому доводилося бути в чернецтві. Та чи не найяскравішою загадкою став для нього той «чоловічий монастир», що він узрів на Січі, — безжіноче запорозьке товариство. Пробуючи осягнути його дивний «устав», чернець Леонтій то впадав у саркастичний осуд, то напускав шанобливого подиву, з іронічних кпин переходив до веселої приязні. І ніби виснаживши розумові сили в даремних спробах збагнути триб січового життя, вдавався до стилізації під запорозький гумор, наповнював ним свої тексти, писані в зажурливій самоті на схилі літ.
По смерті архімандрита Леонтія в 1807 році залишені ним папери передали до Петербурга — в Азійський департамент Міністерства закордонних справ Російської імперії. Свій автобіографічний твір він назвав «Молодшим Григоровичем», іронічно натякаючи на Василя Григоровича-Барського, знаного українського прочанина, автора популярного опису своїх мандрів до Афона, Палестини та Єгипту. Віддаючи йому право «старшинства» (хоч обидва вони ходили майже однаковими дорогами), отець Леонтій і тут не обійшовся без кпин: «Увійшов до навчання Гриценком, а вийшов з навчання Григоровичем». Висміявши нобілітаційні марення своїх колег, що по закінченні духовних академій змінювали фамільні імена на шляхетський лад (додавали -ський або -ич), він не зрадив своєму простецькому прізвищу Яценко, успадкованому від батька. Утім, погордливо доповнив його найменням Зеленський по матері, яка походила з поважної на Гетьманщині родини Яновських. Тож той, хто тримав у своєму арсеналі не лише -ко, а й -ський, мав чим відповісти тому, хто володів лише -ич.
Рукопис «Молодшого Григоровича» у 1903-му виявив Олександр Попов, протоієрей собору св. Андрія Первозванного в Кронштадті, і вперше опублікував одну його частину. Іншу, що стосувалася Запорожжя, пізніше видав Дмитро Яворницький окремою книжкою. У грудні 1926 року він надіслав її Іллі Рєпіну, доклавши записку: «В книзі цій подані такі картини з життя запорожців, які Ви не знайдете ніде […] в будь-кого з тих, хто бачив запорожців та писав про них». Тоді Ілля Юхимович працював над картиною «Гопак», що лишилася незавершеною. Хтозна, як зобразив би він сміх запорожців на своєму славетному полотні, закінченому 1891-го, якби дізнався про твір Яценка-Зеленського раніше…
«Світський той монастир»
До чернечого постригу хлопця Луку привело нещасливе кохання. У Покровському дівочому монастирі, що неподалік Полтави, він стрів «духотілесолюбезну» дівчину Теклю, вихованку тієї обителі. Грав на бандурі під вікнами її келії, а вона, відповівши взаємністю, підбивала його тікати разом за кордон, бо обіцяли її видати за бунчукового товариша «пана В.». Коли ж стався той нелюбий шлюб, Лука подався до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Наприкінці 1749 року ігумен Феофан Жовтовський наклав на юнака страхітливий послух: відрядив його з ієродияконом Йоасафом на Січ збирати милостиню для монастиря.
Чернець і послушник збиралися в дорогу, мов на той світ, адже про Запорожжя в ті часи чимало пліткували як про розбійницький вертеп. Заспокоївши себе тим, що «голого розбоєм не налякаєш», вони рушили в безлюдний степ на возі, запряженому парою старезних шкапин, узявши на проїзд два рублі. Перший запорозький зимівник їм трапився неподалік річки Московки (територія сучасного міста Запоріжжя). Тут Лука мусив покаятися у своєму «гріху проти запорозької людськості», підозрюваної в схильності до крадійства. Власник зимівника, угледівши, що юнак не відходить від воза з нужденним скарбом, вибухнув лайкою: «А чого ти боїшся, молодий попе, що не йдеш до куреня? Чи не думаєш […], що б чого ми не взяли з вашого воза і не поклали б на свій? Що, коли я відгадав, то ти плюнь чортові в одне око, а тому дурневі [хто наставив тебе так думати] в друге, а хоч би і в обидва тим, хто нас зове злодіями, щоб вони їм повилазили! […]. У нас на Запорожжі і москалі не крадуть». І тут, і в інших козацьких зимівниках Йоасафа та Луку щедро частували, привітно лишали на ніч, піклувалися про їхніх шкапин, не взявши ні копійки.
На Січі полтавці постукали у двері першого-ліпшого будинку. Їм відчинив колишній кошовий отаман Василь Сич; попросившись на одну ніч, вони пробули тут п’ять місяців без жодної плати. Їх прийняли до «Мінського литовського куреня», хоча не було серед них жодного «литвина» (білоруса), а двері Полтавського куреня випадково лишилися осторонь.
Запорозька Січ і Микитин перевіз. Малюнок з карти 1770 року
Схоже, Лука ходив по Січі з повсякчас роззявленим ротом. Дивиною для нього було те, що прості козаки відвідували церкву лише на великі свята, а в щоденних службах брали участь лише кошовий та старшина. Паламар січової церкви щоранку будив кошового отамана на заутреню, а підпаламар дбав про присутність на ній військового судді, писаря, осавула та курінних отаманів. Тож до священнодійств постійно долучалося тільки начальство; що далі від храму, то простішими були козаки й товстіший шар дохристиянської архаїки вкривав їхнє периферійне повсякдення. Над своєю релігійністю вони іронізували, що, мовляв, «вилазять на верби виглядати Великдень», чекаючи настання пасхальних свят. На Січі було вдосталь найціннішої риби, рікою лилася горілка, зате бракувало хліба та інших звичайних для України харчів; прості курячі яйця треба було добряче пошукати. Подейкували, що на Великдень запорожці розговляються не крашанками, а «цілуються раками вареними», поцінованими за червоний колір. На Водохреща святять воду не священики, а «дикі попи», що «свої отченаші читають над горілкою і тими ж отченашами благословляють рибу, щербу й тетерю, не кажу про галушки» — так архімандрит Леонтій переповідав базікання служителів січової церкви, як-от диякона Іоаникія Святковського. А той закликав зглянутися над дикістю цих місць, бо, мовляв, на Камчатці ще гірше: там замість хліба вживають протухле китове м’ясо.
Пізніше друзі дорікали Леонтієві за те, що не зробив малюнка Січі. Вона ж мала вигляд «неправильного трикутника, дубовими палями обнесеного, [розташованого] на низькому, невеселому і вельми нездоровому місці, дотичному до довжезного і гострезного рогу, Матнею званого, до [річки] Базавлука [лежачого] й омитого двома невеличкими річками, Павлюком і Підпільною» (тепер місце цієї Січі затоплене Каховським водосховищем, неподалік села Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області). Церква Покрови Пресвятої Богородиці здалася Луці низькою і «вкрай посередньої архітектури», із «сосновою дзвіницею», розташованою біля урвища. По обидва боки церкви вишикувалися «превеликі хати» 38 січових куренів. За межами січових стін було місце жебракам — «прямим, кривим, кульгавим і майже безногим калікам»; вони смиренно сиділи біля воріт Січі, чекаючи на подаяння. Чимало дивних блазнів, «чорних і дикого кольору», сновигало між церквою та куренями, шинками й будинками передмістя, продаючи за дрібну монету проскуру, взяту в паламарів.
У куренях козаки перебували так довго, скільки хто забажає. За головне місце в курені привив стіл, де кожен всідався «за старшинством прибуття свого на запорозьке козацтво»; тут обідали, полуднували, підвечіркували й вечеряли. Чільне місце за столом займав курінний отаман, його заступником був кухар — він порядкував господарство куреня та розпоряджався його коштами. Кожен вносив до «спільного казана» скільки міг, або нічого, коли не міг. Козаки скрізь палили люльки (Леонтій іронізував: тютюн у «світському тому монастирю» курять замість ладану), однак у курені, як і церкві, пахтіти тютюном було зась. Вік козака важив менше за час його прибуття на Січ, навіть кошовий мусив поводитися у своєму курені як простий козак. Курінних і кошового отаманів називали «батьками», звичайних козаків — «молóдцями» або «сірóмою», а між собою — «братами». Тих, хто не часто шанував свій курінь присутністю, брали на кпини, глузливо прозиваючи за родом занять: «корівників — чоловіками, тобто мужиками, невідничих — ниткоплутами, а простих рибалок — мокрогузами […], шинкарів — брагарниками […], торговців — шепотинниками, канцелярських службовців і школярів — шенцевенцами, а всіх гуртом — людьми, під ім’ям людей розуміючи жіночу стать, тобто бабами».
Дмитро Яворницький у козацькому вбранні. Світлина кінця ХІХ століття
Отже, люди — це жінки, «мужики» (селяни), торговці, школярі, ченці тощо, а козаки не люди. Хто ж вони? Сіромахи, «вовки», «народжені від сома». Архімандрит Леонтій переповідав ці козацькі чудасії, причому так, що важко розібрати, де він іронізував, а де говорив серйозно. Як-от навів промову якогось запорожця: «Хто приїде або пішки прийде на славнеє наше Запорожжя і пробуде в ньому три роки, то […] не вимудрує способу, який би вивіз його на Русь. А […] хто помешкає з нами один рік, того чорт приб’є одним гвіздком, а коли хто поживе з нами два роки, то його той же чорт приб’є гвіздками двома. І так далі йдучи, то вниз, то вгору, а на опісля дійде до того, що всяк останеться рідним запорожцем до смерті». Запорожжя тут протиставлене «Русі», себто частині України, охопленій регулярною дією державної (гетьманської) влади й церковної ієрархії. А дія ж ця доходила до Січі мерехтливим відблиском, що ковзав місцевою поверхнею, не занурюючись в її глибину.
Сім’ї більшості козаків (як і власність, спадщина, навіть родинне ім’я) лишалися «на Русі», а на Січі сім’ю заміняв курінь, прізвище (якщо таке було) заступало прізвисько; майно померлого козака, розподіляли між братами-однокурінниками. Йоасафові й Луці випала нагода долучитися до розділу статку небіжчика Стецька, значного козака Уманського куреня. Залишену ним тисячу рублів розподілили між однокурінниками, перепало й прошакам із різних монастирів; полтавській же обителі дісталося аж сто рублів завдяки красномовству Йоасафа. Отець Леонтій губився в роздумах про те, чому на Січ не допускали жінок, а курінь був для запорожців сім’єю не метафорично, а цілком по-справжньому.
Із чим міг порівняти послушник Лука бачене тут? Лише з чоловічим монастирем, причому таким дивним, як Нехворощанський, розташований на запорозьких землях (тепер село Нехвороща Новосанжарівського району Полтавської області). Він згадав про зовнішню схожість січових куренів із нехворощанськими трапезними, як і загалом Січі з цією пустинню. Але тамтешні ченці, звісно, не чортихалися так смачно, як на Запорожжі. Які ще аналогії щодо Січі міг навести архімандрит Леонтій на схилі своїх літ, обважнілих досвідом мандрів? — Жодні, принаймні не навів. А міг, коли промандрував би «диким» євразійським степом стільки, скільки по святих місцях цивілізованого Середземномор’я. Там стрілися б йому різноманітні зібрання чоловіків, які щосезону віддалялися від своїх сімей і займалися всім тим, що й запорожці, і так само зневажали тих, хто затримувався в родинному колі, «бабився». Не було в тих гуртах місця для жінок, як і всього, із чим пов’язаний шлюб: власності, спадщини, спадкових рангів, державних приписів.
Мине майже 100 років після смерті Луки Яценка-Зеленського, перш ніж Запорожжя порівняють із Центральною Азією. Першим це зробить Дмитро Яворницький, опинившись у Туркестані 1891 року. Під враженням пізнаного там він писав: «Як усі основи нашого політичного й соціального життя коріняться […] у Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. До цього нас приводять як філологічні міркування, так і історичні дані». У 1879-му відомий «сибірський сепаратист» Ґріґорій Потанін на північному заході Монголії вийде на слід чоловічих гуртів, де посвячували хлопців у «вовків» і тим відділяли їх від «людей». Посвячених називали «нохой ерте», що означало «чоловік-пес/вовк»; там вважали, що вигляд вовка/пса «мають тільки чоловіки, жінки ж мають справжній вигляд і гарні».
Замість писаного закону тамтешні чоловічі гурти визнавали лише неписаний звичай. Вони були відкритими для прийому різних людей, пишалися присутністю чужинців, адже що більша кількість членів, друзів і гостей гурту, то більший його авторитет. Гуртівну роль відігравала спільна трапеза, взаємні послуги, дарунки; тих, хто потайки їв чи приховував якісь речі, гнали геть, піддавши невиправній ганьбі. Цим гуртам був притаманний тонкий гумор, в’їдливі кпини, дотепні розіграші, що, однак, не переходили межу, за якою починалося цькування. У них рідко вдавалися до покарання побиттям або смертю, ослушника заганяли під лаву (так само, як на відомій картині Рєпіна) чи на кшталт того. Очільників час від часу переобирали або вони мусили постійно доводити свою дієздатність щедрими дарунками, гучними банкетами, вправною організацією набігів, полювання та інших виправ. Старшого називали на різний лад, та в єдиному значенні: батько (тюркське: ата, звідси отаман). Відповідального за порядок одноманітно — ясовул (тюркське: ясов — стрій, звідси українське осавул). Різноманітні назви тих гуртів теж сходилися до єдиного значення: неодружена чоловіча молодь, парубки. У такому значенні зафіксував слово «козак» «Тюрко-арабський словник» 1343 року.
Коли сміх не гріх
В архімандрита Леонтія козаки не сміються так, як у Рєпінових «Запорожцях», де зображено реальних людей кінця ХІХ століття, вбраних на січовий лад, однак із печаттю розкутих емоцій свого секулярного часу. У Леонтія ж ідеться про інший сміх, близький до того, про що писав Шарль Бодлер: мудрий сміється з острахом і зупиняється на межі — там, де починається гріхопадіння, зло, фізична й моральна деградація, роздягання людського єства до самого ніщо. Ця мудрість зіперта на знанні абсолютного добра, даного в релігійному одкровенні. Цьому Бодлер протиставляв немудрий сміх, коли переходять ту межу, радіють падінню іншого, аби на контрасті насолодитися своєю зверхністю. Це сміх цькування та вбивчої жорстокості. Насолода від нього примарна, адже межує вона зі страхом самому впасти й бути осміяним. Такий сміх притаманний розбійницькому лігвищу або розбещеній клієнтелі зарозумілого можновладця, але ж не Запорожжю.
Запорозький сміх проступає крізь текст Леонтія із серйозним виразом обличчя, уважним і до вад, і до чеснот. Саме таке обличчя пасує власникові зимівника біля річки Московки, котрий барвисто висміяв Луку за недовіру. Цей сміх — роздягання, скидання зайвого — всього, що шкодить безконфліктному перебуванню чоловіків в одному гурті впродовж тривалого часу. Але це «роздягання» зупиняється на межі, зауваженій Бодлером: знімають зайве, а не шкуру. Леонтій не згадав жодного випадку, коли на Запорожжі сміялися задля приниження, цькування, насолоди від чужого падіння. «Серед запорозьких дивин є звичай, за яким всяк козак курінного свого товариша поважав паче рідного брата», — твердив полтавський чернець без тіні іронії. Усі станові, статкові, освітні прикмети, нанесені на людське «єство» тим, що ми називаємо цивілізацією, цей архаїчний сміх анулює, розверстує до найпростішої «природності», а явлені тим розверстанням індивідуальні особливості козака таврує метким прізвиськом, що прилипає назавжди. Лише таке розверстання могло поєднати оте розмаїття людей, що приходило на Запорожжя. Схоже, саме таким «роздягальним» сміхом і посвячували в «сіромахи» в бутність послушника Луки на Січі.
«Козацька рада на Січі». Гравюра за малюнком невідомого художника, кінець ХVIII століття
Серйозний вираз постає і в описі нетверезого роздягання полковника Чмиги, чия логіка виявилася «не по зубах» гостроязикому полтавському хлопцеві. Утім, голос архімандрита Леонтія, обважнілий многолітніми роздумами, пояснив: «коли таким чином вони блазнюють в Січі, то […] з умислу, мета якого викрити недбання уряду про спільне благо», доказом чого була величезна калюжа в центрі Січі. Можливо, Чмига й справді сигналізував запорозьким урядовцям у такий спосіб про негаразди із січовим благоустроєм або своїм самарським полковництвом. Однак зображення Леонтієм вигортання Чмигиної шуби хутром до багна та інших випадків купання в тому «столичному болоті» п’яних козаків, одягнених у «парадне плаття», натякають на інше. Таке демонстративне псування коштовних речей якщо й мало якийсь політичний сенс, то вельми архаїчний. Це дуже схоже на індіанський потлач, до якого вдавалися шанолюбці задля показу своєї спроможності добувати багатства й нехтувати ними. Таку поведінку слід розуміти радше як заявку на лідерство, ніж соціальний протест. Нею сигналізували про себе ті, хто прагнув зібрати власну ватагу задля гайдамацького, рибальського чи іншого промислу. Після поділу здобичі ватага розпадалася, і все починалося знову.
Ситуативні ватажки на Січі почувалися вільнішими у своїх діях, ніж офіційно обраний кошовий отаман і старшина. Послушник Лука став свідком виборів запорозького керівництва на початку 1750 року. Це дійство він чомусь назвав «оперою», хоча описав його радше як карнавал із масничними бійками навкулачки (звісно, про календар тут не йдеться). Павло Козелецький, «спільним дядьком прозваний [козаками] за старість» і тепер висунутий у кошові отамани, здавалося, не хотів такої честі. Однак його витовкли у снігу й бруді, напівживого поставили на ноги й привітали з обранням. «Щоб тобі, поганський сину собачий, хотілося так дихати, як мені панувати при старості!» — озвався він на привітання. Під час тої «опери» запорозький сміх, перемежований із лайкою, наблизився до вбивчого краю, але не перетнув його. Бійка, хоч і дійшла до крові, та не була зганьблена смертю.
Із серйозним подивуванням послушник Лука споглядав, із якою легкістю запорожці перетворюють гроші на горілку й частують нею кожного стрічного. Йому бракувало досвіду пояснити це марнотратство й збагнути, що той, хто марнотратить, принижує того, хто користається з того марнотратства. Запорозький сміх урівнював людей, запорозька ж щедрість робила їх нерівними — не за статками, а за суттю. Схоже, це лишилося поза розумінням послушника Луки навіть після перетворення його на архімандрита Леонтія. Йоасаф і Лука радісно набирали на Січі всякого добра, що траплялося під руку. «Ми, котрі приїхали на одних пустих глабцях з парою коней, виїхали з Січі караваном, при якому гнали звідти ж 16 верхових коней, стільки вивезли матерії, скільки й галуну, сап’яну […], та понад тим, взявши з [січової] школи чотирьох молодців», — хвалився Лука. І не залишив без збиткування настоятеля Феофана, здивованого обсягами «милостині»: «Духовний вітчим наш […] ледве не викотився з ридвану, бо сам був таким же товстим, як ридван широким, і таким круглим, як та баба, що нею вбивають палі».
Леонтій не пояснив, чим завинив йому Феофан. Хай там як, але плебейське осміяння архімандритом зовнішності ігумена не має нічого спільного з тим панським сміхом, що лунав на Запорожжі. Отже, не став Лука козаком, на все життя лишившись всього-на-всього людиною. Друге перебування на Січі, із червня по грудень 1751-го, уже не мало яскравості першого враження; він захворів на чуму й ледь одужав. Третій же приїзд у 1763 році скидався на ганебну втечу зі свого монастиря. Потому були багаторічні блукання монастирями Афона, Леванту, Палестини та Єгипту й врешті-решт нерадісна служба в церкві російського посольства. Здається, на схилі літ його пекла думка про те, що в юні літа він пройшов повз щось дуже важливе, але не поціноване вчасно й даремно втрачене.