Я стою на запорізькому вокзалі. Його побудували на місці першого в місті вокзалу «Південний», що постав 1873 року і проіснував до Другої світової. Оновлений простір із квадратними масивними колонами здається мені крихким: скляні двері ніби щосекунди можуть узятися тріщинами, навіть напис «Запоріжжя І» тримається на позір не досить надійно — хоча я розумію, що це лише ілюзія. Телефон перелаштовується на іншу локацію, аби сповіщати мене вже про місцеві тривоги. Сервіс таксі перепитує: «Ви точно у Запоріжжі?». Так, точно.
Ми приїхали у місто з видавництвом на Читай Форум. В одному з чатів я розповіла, що буду в Запоріжжі, і кілька знайомих, що там мешкають, зраділи: мовляв, нарешті і в них буде книжковий ярмарок. Коли я думаю про такі міста, як Суми, Запоріжжя, Чернігів, перша асоціація — солідарність. Добре їздити у Львів чи гуляти Івано-Франківськом, але тут, у Запоріжжі, я відчуваватиму не лише близькість із читачами, а й потрібність того, що ми робимо. Ми часто буваємо у комфортних для себе містах, що звикли до постійних презентацій і публічних розмов. Може, час глянути й на інші точки на карті? Їхати туди — на схід, на південь, на північ, — де так чекають і так бракує.
Дорогою проминаємо ТЦ «Аврора», де колись був кінотеатр «Мультиплекс». Був, бо ще навесні 2022-го в «Аврору» влучила російська ракета, і з того часу ТЦ так і не відбудували. Їдемо Соборним проспектом (колишня назва — звісно, Леніна), довгим і прямим, як стріла. Майже 11 км прямоти — це щось про запорізький характер. У Запоріжжі погляд сягає далеко: в центрі майже немає висоток, вулиці утворюють на мапі сітку, бульвари широкі й довгі. На кожному кроці — кав’ярні, кафе і паби. Ось одна з кав’ярень — у декораціях з анімації Міядзакі. А в пабі поблизу все завішано прапорами міста і подяками від бригад ЗСУ. Майже всюди можна випити кавуновий фреш і з’їсти салат із баклажанами чи просто запечені овочі. Все промовляє: ви на півдні, тут найкращі помідори, найсвіжіші дині, тут люди засмаглі й щирі. В парках рано жовтіє й опадає листя. Осінь вже вступила у права, та на вулиці досі спекотно, тож ми шукаємо тінь.
Наступного дня йдемо містом, іще трохи сонні. Ближче до центру «Орбіта», де відбувається ярмарок, упізнаю кількох знайомих. У цьому культурному кластері функціонує «Незламний хаб» і резиденція «Голоси міста». П’ятеро митців мають шанс місяць пожити у Запоріжжі, а потім влаштувати виставку у Центрі сучасного мистецтва. Геннадій Козуб, куратор проєкту, на сторінці резиденції пише: «Мистецтво, особливо в умовах війни, є не лише способом вираження, а й засобом для зцілення та відновлення». Зцілення і відновлення — можливо, найважливіші місії мистецтва сьогодні.
На форумі у нас стенд і три події. Говоримо про місто у текстах, воєнну літературу і видавничу стратегію у ці часи. Зали невеликі, але повні, люди стоять позаду і в проходах. Ловлю себе на думці, що переповідаю «Орієнталізм» Едварда Саїда в часи великої війни. Чи повірила б я у можливість цього епізоду 15 років тому, коли вперше читала цю книжку? Чи не надто кінематографічна ця сцена? Чи не варто зменшити градус пафосу? Особливість нашої сучасної літератури — у тому, що чорно-білого більше, ніж відтінків сірого, а червоні лінії надто помітні. Одна з розмов, які провадимо у рамках форуму, — як ми змінилися у часи війни, якими бачимо себе, ким ми є у дзеркалі Іншого. Ця дискусія — про (не)розуміння і пошук спільних точок, про стіни та мости, а головне — про те, чому так важливо формувати спільноти всередині України, коли загроза нашому існуванню більш як реальна.
Увечері першого дня прямуємо на Хортицю — найбільший річковий острів у Європі, як розповідає одна з наших авторок. Вона із Запоріжжя, і для неї гребля ДніпроГЕС — зовсім не те саме, що для мене. Я захоплююся масштабом і силою течії, Уляна ж бачить, що вода спала, оголивши каміння кристалічного щита і жовтий пісок. «Запорізькі Мальдіви», — каже таксист. Гербертова Дюна, — думаю я. Пейзажі інопланетні, але я не відчуваю загрози, принаймні з-під землі, як у «Дюні». Все найстрашніше тут падає з неба.
Раніше греблю підсвічували у кольори прапора, але тепер вона просто височіє сірою брилою, подзьобаною ракетами. Десь удалині мартенівські печі переходять на тихий хід, і на горизонті спалахують вогні. Вздовж Тарасової стежки, якою прямуємо на пагорб, тягнуться дроти. Місцеві легенди стверджують, що саме тут Шевченко почав писати «Гайдамаків». «Сини мої, гайдамаки! / Світ широкий, воля, — / Ідіть, сини, погуляйте, / Пошукайте долі». Тут справді здається, що світ дуже широкий.
Земляний пагорб на Хортиці штучний — це земля з котловану, виритого задля спорудження будівлі музею. Підйом дуже повільний, стежка обплітає узвишшя, ніби спокійна жовта змія. Нагорі — найбільший у Запоріжжі прапор і артоб’єкт «Коло єдності», чудова рамка для світлин. Наша провідниця Оксана показує будівлі вдалечині: з цього місця видно на десятки кілометрів навколо. Коли спускаємося донизу, помічаю, що ЛЕП тихо дзижчить. Прислухавшись, розумію, що це сюрчать коники. Природне та людське переплелися тут так міцно, що й не розрізниш. Але щойно людина відступає, природа забирає своє.
Біля велодоріжок — великі бетонні скульптури з м’якими лініями. Вони скидаються на втомлених тварин. Притуляюся і відчуваю, що поверхня досі тепла — сонце сіло лише 10 хвилин тому. У Києві воно світитиме ще цілих 12, а тут уже спускається темрява. У ці моменти розумієш, яка велика у нас країна. «Найбільше у місті мені бракує Чумацького Шляху — я його завжди бачила в селі, де зростала», — каже Уляна. Мені ж мало не в кожному місті бракує великої ріки — однак тут вона є. Навіть більша, ніж у Києві.
Ярмарок триває всі вихідні. Він невеликий, але досить затишний. У бібліотеці неподалік, дуже сучасній, можна послухати поетичні читання та книжкові презентації. Час від часу до нашого стенда підходять відвідувачі. Українську прозу беруть краще, ніж перекладну, а найбільше хочуть придбати книжки авторів, що приїхали на ярмарок — аби одразу й підписати.
Виходжу подихати. У фоє сидять чотири жінки старшого віку і чоловік. Одна представляє присутніх подрузі, яка щойно підійшла: «Людочка, Насточка, Олег», — всім киває. Одна з жінок, здається, Людочка, каже: «Оце ми збираємося співати, бо треба ж кудись ту енергію дівать. Неможливо ж так жить з цими всіма вибухами». Вночі росіяни знову запускали дрони на Запоріжжя.
У готелі зустрічаю літературознавицю і викладачку Настю Євдокимову. Настя сповнена ентузіазму: сьогодні вона розповідає про читацькі звички та улюблених персонажів, а ще презентує власну книжку про українську літературу. Одна із моїх нових читацьких звичок — читати у телефоні під час тривог, якщо аж так гучно, що я навіть вийшла у коридор. Як правило, вдається подолати лише кілька сторінок, але це більше, ніж нічого. Ці сторінки теж цінні.
У суботу — подія видавництва «Академія» про затишну фантастику. Так дивно у часи війни читати про затишні тексти і комфортні романи. Нині я сприймаю як комфортну літературу горор: приємно злякатися клоуна чи привидів, коли над головою щоденно гудуть шахеди. А ще приємно пожити у світі, де правила можна вивчити, а небезпек — уникнути останньої миті.
Увечері київський Малий театр, також запрошений на Читай Форум, дає «Холодну м’яту» — виставу за оповіданнями Тютюнника. Встигають показати майже чотири оповідання з п’яти. Тексти Тютюнника побудовані на напівтонах, натяках, тонких рухах, але все це делікатне літературне мереживо розриває однозначне й настирливе вібрування тривоги в телефоні. Виставу переривають. Повідомлення стандартне: якщо тривога триватиме менш як 40 хвилин, подію поновлять. Але такі короткі тривоги — рідкість.
У запорізький паб ми йдемо під гудіння шахедів і вибухи, що наближаються. Наша провідниця Оксана постійно заглядає у телефон і час від часу кидає репліки: «Ще передмістя», «Летять через Хортицю», «То на Кічкасі, далеко», «За пів кілометра, це ще не близько». Люди стоять в арці великого будинку — тут багато масивної сталінської забудови, тепер вкритої пухирцями пластикових балконів. Ми всі знаємо: у випадку реальної загрози арка не допоможе. Біля барбершопу красива молодь не звертає на вибухи жодної уваги. Прямуємо далі за компанією підлітків, які навіть не обертаються, коли стає гучніше. Все закінчується так само швидко, як почалося: «Всього чотири лишилося», — підсумовує Оксана. Всього чотири шахеди на величезне місто — це небагато у наші часи.
У неділю за сніданком бачу письменниць Ірену Карпу та Катю Міхаліцину, а біля «Орбіти» помічаю психолога Володимира Станчишина. На зустрічі з останнім місцева читачка питає, навіщо той пише книжки: заробити, втілити амбіції, реалізуватися? Станчишин обирає не обирати, а потім додає: якщо сумарно продалося понад 200 000 примірників, отже, це потрібно: «Я розповідаю те, що сказав би вам у кабінеті. Завдяки книжкам ми можемо дуже простою мовою говорити про психічне здоров’я». Далі розповідає про каральну функцію психіатрії у часи СРСР та імідж, який досі віднаджує людей у біді звертатися по допомогу. «Ми просто говоримо про те, що турбує. Про дуже прості, приземлені речі, не про щось абстрактне», — каже Володимир.
7 вересня, в останній день ярмарку, співає Nazva — галицько-донбаський гурт, створений Павлом Гоцом та Ярославом Яровенком. Павло служить, тож побачити їх тепер разом і почути наживо «Тихо-тихо» — велика удача. Втім, нам цього разу не пощастило: потяг на Київ іде раніше.
Росіяни атакують Запоріжжя майже щодня. Місто оговтується, гасить пожежі, перегруповується, наїжачується. Нещодавно знайшли шматки шахеда на правому березі Дніпра, навпроти острова Хортиця — ніби саме місце зупинило цинічну атаку. У Запоріжжі є все: крафтові броварні, кав’ярні будь-якої хвилі, парки, дитячі майданчики, фонтани з підсвіткою і без. Є книгарні і центри культури, кінотеатри, музеї, вузькі вулиці і широкі проспекти. А тепер у Запоріжжя є ще й ми. А воно — у нас.