Хто всі свої земні секунди мріяв і боровся, страждав і витримував, брав штурмом вершини й котився з них долілиць із ганьбою, все одно не осягне всього трагізму буття серед приречених від народження бути вічним «кічманавтом», тобто вихідцем із дивного, космополітичного і водночас консервативно-локальнопатріотичного пролетарського району Запоріжжя – Павло-Кічкаса. Як повнокровний представник цієї чудернацької спільноти, скажу прямо: я пишаюся тим, що є “кічманавтом”, — і глибоко сумую з цього приводу. Але де б мене не кидала доля, в які краї не завозив би потяг чи не приземляв би літак, моє втомлене забороненими допінгами і щохвилинною боротьбою з самим собою тіло, скрізь я з гордістю кажу, що народився й виріс на Кічкасі, є повноважним і делегованим амбасадором цієї таємничої галактики, і жодні амстердами, парижі чи барселони не замінять мені рідного до нестями подиху заводських димів, а той зачаєний у темряві заводський гудок, що збирає на нічну зміну трударів, і досі слугує мені найліпшим життєвим камертоном.
Звичайно, я давно вже не той абориген підпільних шалманів і вечірніх «сходок». Тепер у телевізійних титрах мене підписують «письменник, поет і музикант», але в моїй крові й досі кипить ота ні з чим незрівнянна сутність скривавленого у раптовому вуличному побоїщі, загнаного в глухий кут хлопчини, який розуміє, що зараз він протистоїть цілому світові, здатного в оточенні найлютіших ворогів до нестями кричати, притиснувши до грудей збиті об ворожі обличчя кулаки: «Хто наступний? Підходь! Ну?!!»
Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро
…Батьки мої й досі живуть тут. Інколи я, як люблячий син, навідуюсь до них, тепер уже в гості. Ми смажимо шашлик у нетрях скуйовдженої осінніми вітрами посадки, згадуємо по черзі моїх однолітків, дитинство, пригоди маленького Валі, котрий бігав тутешніми вуличками ще малим, і в цей час я відчуваю в душі велетенський сум, який огортає мене оксамитовими чорними крилами, приємно, але водночас боляче лоскоче ізсередини, роз’ятрює спогадами, бентежить єство майже фізичним відчуттям прийдешності молодості і загалом життя, настромлює на творчий шампур нові, хоча й дещо призабуті рими, образи, метафори.
Приховано, аби не побачили батьки, я жадібно набираю повні груди цього особливого, різкого й запашного повітря, в якому згустилися запахи тутешніх незнищенних поганою екологією духмяних трав, заводських димів, посьолкових випарів. Разом з цим повітрям моє тіло одразу наповнюється отим уже майже остаточно призабутим піднесенням, з яким я радісно покидав цей район, поспішаючи вирватися на волю з його цупких лабетів, і з яким я завжди не менш радісно повертався сюди після численних мандрів. Цей запах, це повітря… Є в ньому якась дика свобода, якесь відчуття повної відірваності від іншого світу, якась острівна окремішність і космічна самотність. Тільки тут дме той загадковий вітер, від якого стогне у жилах кров, паморочиться в голові й лізуть у душу дивні рими й ритми. Тільки тут і ніде-інде зі мною відбуваються чудернацькі перетворення і я знову почуваюся вдома.
Так сталося, що наші — мої та моїх друзів “по району” — батьки, тоді ще діти, заїхали жити на цей район в один і той самий час – після закінчення Великої війни. Будинки, збудовані полоненими німцями в 1946 році, прийняли у свої сховки тисячі неприкаяних душ, котрі вовтузились між повним падінням у соціальну пустку і тріумфальним поверненням з усіляких «фронтів». А «фронти» у всіх тоді були різні. Мої діди-баби з обох сторін воювали, насправді, з кров’ю, пораненнями, орденами, медалями, почестями. Але так сталося, що їхні діти змушені були переїхати на пожиттєве існування до пролетарського гетто, затисненого між трьома сотнями промислових підприємств, заводів і фабрик. І почалося життя…
Читайте також: Маріуполь. Карнавал. Колода
Стиснувши свої безумні будні у брудний, побитий, але все ще важкий кулак, тутешні жителі борсалися щоденно у гнилизні присмиреного існування, але жоден з них ніколи не дозволив би собі сказати вголос, що чимось невдоволений чи, тим більше, ображений долею. А той самий брудний кулак ставав трохи не єдиним порятунком у щоденних сутичках із тяжкою реальністю. Таким був і я, і всі мої друзі дитинства, про подальшу долю яких тепер із запалом розповідають мені батьки. Та чому ж був? Попри всі життєві колапси та прориви, я, насправді, залишився тим самим хлопчиком з «одинадцятого посьолку», бо так він нумерувався. Я пройшов тут справжню школу виживання, і ті навички й досі стають мені в пригоді, бо загартували у мені кілька вкрай необхідних у сучасному світі якостей: стійкість за будь-яких обставин, оголене відчуття справедливості, відсутність страху перед будь-якими труднощами, тверду впевненість у тому, що йду правильним шляхом. Нас, «кічманавтів», убити можна, зламати – ні.
.jpg)
І вбивали – у кривавих і лютих побоїщах «район на район», де найзапеклішими ворогами «наших» були хлопці з сусіднього села Розумовки, а непереможними вважалися бійці з елітних «русскіх дворов» у центрі міста. Вбивали у темних підворіттях за картярські борги чи несплачену дозу шмалі. Вбивали, коли п’яними верталися додому. Вбивали під час розборок у місцевих кафе, де всім заправляли «авторитети». Було.
“Кічманавтами” ми вчилися бути з самого дитинства. Ми потроху зростали, міцніли, інтереси й проблеми ставали глибшими, серйознішими. І ось уже підліткові «стрілки», бійки, сутички. У цей час кримінальна складова жителів нашого району відкривалася нам у повній красі – ми вже розуміли злодійський жаргон, іграшкові шаблі і пістолети змінилися на саморобні ножі з кровостоками і самопали, а замість захопленого переповідання свіжо засмоктаних гедеерівських фільмів з Гайком Ключичем, як любовно трударі називали актора Гойка Мітіча, ми тихцем переповідали одне одному нові пригоди старших хлопців, які брали участь у кривавих побоїщах між районами, або «братів-богатирів» – відомих на все місто кримінальних авторитетів Богатиренків, котрі жили у моєму під’їзді на першому поверсі.
Читайте також: Ужгород: місто неузаконеної любові
Спершу ніхто з нас не задумувався над тим, куди може завести крива стежка криміналу й нічим не обмеженого жонглювання власною свободою. Перші порції шмалі, по які доводилося їздити на «ДД» — циганський і найбільш криміналізований район міста, – тоді ще не викликали залежності. Це пізніше на зміну траві прийшла ширка – і почалися довгі, кошмарні, жаскі будні у пошуках шприців, димедролу й розкумару. За чергову дозу ширіва хлопці віддавали останні гроші, потім їх доводилося красти у батьків, потім – красти деінде, виносити й продавати за безцінь речі з квартири, залазити в борги до авторитетів, «петляти», «зістрибувати» і «кидати». Потім надходила черга ці борги повертати. А ця схема була напрацьована вже багатьма роками – якщо не можеш повернути боргу, іди або в шістки до авторитетів, виконуй найбрудніші завдання, або розплачуйся кров’ю. Ті, хто вмів пристосовуватися, дуже швидко знайшли собі місце в «кодлах» і «конторах». У цей перехідний період, коли стара могутня країна впала, а нова тільки-тільки почала поставати, у цих «бригад» було багацько роботи – вибивання боргів з інших «терпіл», розборки між конкуруючими «конторами», “шмон” бізнесменів-початківців. За такого вибору теж були різні варіанти розвитку «кар’єри»: швидка загибель від кулі, ножика чи металевої арматури, в’язниця — або ж стрімке «професійне» зростання, яке все одно рано чи пізно закінчувалося одним з двох попередніх варіантів.
У ці «контори» пішла майже половина моїх дитячих друзів. Ті ж, хто пристосовуватися під вимоги часу не вмів, отримали свою парадигму безвиході: порожня квартира, звідки все винесено за рахунок наркоти, такі самі «друзі», що заледве повзають по брудній підлозі у пошуках розкиданих ізвечора пігулок тазепаму — і ворожий, нестерпний, гарячковий світ за переплетеним темним павутинням вікном. Чверть моїх однолітків закінчила саме так. Або, в ліпшому випадку, в алкогольному забутті, що затягувало їхні рано зачерствілі душі все далі углиб розпачливої невідомості. Лише одиницям вдалося видряпатися з цупких обіймів переходу з нічого у ніщо. Та чи стали вони відтоді вільними?
…Я знаю тут кожен камінчик, кожну тріщинку в землі, кожне деревце, якщо воно ще живе. Напевно, я зможу проводити екскурсії цими затишними, ветхими двориками, що влітку розніжено дрімають, ховаючи свої давно нефарбовані вікна під зеленою вуаллю рослинності й ліниво позіхаючи у спекотному мареві. Восени вони вкриті м’якою жовто-червоною ковдрою, яка привітно шурхотить під ногами і пахне вічністю, перегукуються пронизливими криками галок, а довколишнє повітря наповнює душу таємничим свербінням, наче перед переходом у незвідані світи. Взимку ці дворики, завалені білим, аж прозорим снігом, мінливо поблискують у сяйві поодиноких ліхтарів, що дивом вижили серед суцільної занедбаності, шепочуть перехожим свої хуртовинні перекази з минулого, коли сніжна зима ще не вважалася дивом, а була звичайною порою року. А навесні ці дворики розквітають – палахкотять буйним цвітом диких абрикос і вишень, які за давньою, незнищенною традицією регулярно обносять замурзані дітлахи, наповнюють свій простір просвітленим, подекуди то прохолодним, то несподівано спекотним подихом, радіють життю, як і весь Божий світ довкола. Я найбільше у житті люблю ці дворики! І ненавиджу теж…
Я їду додому, до свого чергового нового дому, де намагаюся сховатися не лише від отруйних стріл теперішньої брудної реальності, а й від цих солодких і водночас гірких спогадів про далеке дитинство. Десь там, за осяяним заводськими вогнями і мартенівськими спалахами обрієм, залишається інший мій дім – найперший, найдорожчий.
Не можу точно виокремити з водоспаду думок і переживань ті почуття, які супроводжують мене під час нечастих візитів на «малу» батьківщину. Вони навалюються на мене стрімким потоком, обпалюють, заморожують, загортають у міцний саван спогадів і рефлексій. Цей вогонь і цей лід порівну існують у мені, і від чого я найбільше страждаю, а від чого найбільше радію, не може, напевно, розібратись і Той, хто відправив мене у це божевільне відрядження.
Фото: Яків Ляшенко
Але одне я можу сказати зі стовідсотковою впевненістю: допоки в моїх жилах тектиме кров, я не зраджу свого внутрішнього «кічманавта», отого, з ким постійно борюся, кого інколи жену геть, якого іноді всіляко трую і цькую, але якого завжди поважаю і навіть подеколи люблю. Він теж достойний жити тут, серед інших посланців невідомо куди і задля чого. Він іще живий, бо його не можна зламати, лише…