Євген Кирилович Марчук багато знає. Принаймні такий висновок можна зробити зі стилю його поведінки. Він полюбляє тримати паузи і «раптом» з’являтися на публіці, обдаровуючи мудрістю й сміливістю суджень. Дивно тільки, що такі прозріння трапляються аж надто «вчасно» і звучать украй запопадливо.
Так, у 1999 році, йдучи на вибори президента, Марчук публікує і поширює як агітаційний матеріал книжку «П’ять років української трагедії», у якій таврує гріхи української влади середини 1990-х, ніби й не обіймав у ній посад від керівника СБУ до прем’єр-міністра. Однак знання ані про ці гріхи, ані про «злочини режиму Кучми» не зашкодили йому прийняти з рук Леоніда Даниловича посаду секретаря РНБОУ і перетворитися на рупор критики уряду Ющенка (точніше, енергетичного віце-прем’єра Тимошенко).
Після зміни влади у 2005-му, однак, він зближується з новим керівництвом держави і в 2008 році стає радником президента Ющенка. Аж ось вкотре влада змінилася – і Євген Кирилович поспішає бути потрібним. Коли стало очевидно, що за Кучму взялися всерйоз, Марчук і собі приєднався до його шельмування, адже він так багато знає!
«Колишніх» працівників радянського КДБ таки не буває – надто міцно вбивалися у свідомість і підсвідомість чекістські звички: не відступати від лінії партії і викривати призначених на сьогодні ворогів.