Президент Ради кантонів Швейцарської Конфедерації Філіппо Ломбарді належить до політиків, які потрапили у стіни парламенту завдяки успіхам у сфері медіа-бізнесу. Виходець із італомовного кантону Тічино, він стояв біля витоків приватного телебачення й радіо в країні, яка пізніше, ніж решта Заходу, почала створювати недержавний сектор ТБ. У швейцарській системі жодного народного обранця не вважають професійним політиком, тож він змушений працювати за сумісництвом, як звичайний громадянин, і підприємництво є для нього звичною справою. Яким чином його держава уникає конфлікту інтересів між бізнесом та політикою, пан Ломбарді розповів Тижню під час свого останнього візиту в Україну.
У. Т.: Від липня ви очолюєте швейцарську групу з міжпарламентських зв’язків між нашими двома державами. Яка ваша мета в налагодженні співпраці з українськими народними обранцями?
– Потрібно насамперед зазначити, що це частина парламентської дипломатії. Голос Федеральних зборів набуває дедалі більшої ваги в зовнішній політиці Швейцарії. Ми хочемо бути обізнані з тим, що діється за кордоном, і допомагати уряду в здійсненні міжнародної політики, а також установлювати партнерські відносини, які не збігаються із суто матеріальними й короткочасними інтересами. Депутати двох країн зобов’язані знайти шлях, аби трансформувати спонтанний діалог у більш постійний, що принесе користь обом сторонам. Україна – дуже молода держава, і ми не хочемо давати вам жодних уроків, адже це не найкращий спосіб установлювати дружні відносини. Однак хочемо запросити наших друзів – депутатів Верховної Ради – подивитися на те, чого вдалося досягнути Швейцарії. Може, вони запозичать деякі ідеї, що сприяли б побудові плюралістичної демократії в Україні, більш стабільної системи, ґрунтованої на повазі до верховенства права, що є базовою підставою для економічного зростання.
Читайте також: Ніколас Шмідт про швейцарський федералізм
У. Т.: У вашому парламенті довгий час діє так звана магічна формула, згідно з якою всі фракції повинні бути представлені в уряді, і поділу на більшість та меншість немає. В чому таємниця такого політичного консенсусу?
– Особливість швейцарського парламентаризму полягає в тому, що тут не існує блокованої більшості й меншості, і тільки в окремих питаннях формуються коаліції між різними політичними силами та кантонами, які можуть бути різноформатними. Лінгвістичні й релігійні кордони в країні (у Швейцарії чотири офіційні мови: німецька, французька, італійська та ретороманська. – Ред.) не збігаються з політичними, соціальними та економічними. І це одна з унікальних переваг країни. У нас немає сильного німецькомовного чи франкомовного блоку в парламенті, тобто більшості, сформованої за мовним критерієм, як, наприклад, у Бельгії. Проблема останньої – у недієвому федералізмі, адже франкомовна більшість і нідерландомовна меншість постійно між собою сваряться й дуже важко знаходять порозуміння. Надзвичайно змішана (мовна, релігійна, економічна тощо) структура Швейцарії має позитивний результат у політиці. У нас відсутня передбачувана більшість у питаннях, обговорюваних парламентом. А до того ж є певний баланс між верхньою та нижньою палатами, завдяки чому наша політична система доволі стабільна.
У. Т.: У вашій країні діє модель, згідно з якою політики поєднують виконання своїх публічних обов’язків зі звичайною громадянською професією. Чи не трапляються часом конфлікти інтересів, наприклад коли парламентарій займається бізнесом?
– Звичайно, що суперечки такого роду виникати можуть. Однак у нас є закон, за яким політик, чиї особисті інтереси може зачіпати законопроект, повинен про це публічно заявити. Окрім того, діє прозора система онлайн-реєстрації професій, за якими працюють усі депутати у вільний від сесій час. Парламент є репрезентантом різних інтересів суспільства. Тут, наприклад, присутні як лікарі, так і фармацевти, представники страхової медицини та госпіталів, кожен із яких пов’язаний зі своїм лобі. Однак усі перебувають в однакому становищі й мають право висловлювати свою думку. Я, наприклад, працюю в радіотелевізійному бізнесі й очолюю асоціацію регіональних приватних медіа у Швейцарії, і коли у профільному комітеті обговорюють якесь питання, пов’язане з радіо чи телебаченням, то всі знають, кого я представляю. Отже, гра дуже відкрита і прозора. Федеральні збори Швейцарії прислухаються до різних інтересів і сторін, ухвалюючи оптимальний варіант.
Читайте також: Петер Шененберґер про швейцарську демократію
У. Т.: В Україні більшість приватних каналів належать олігархам, які розглядають їх переважно як інструмент особистого впливу й маніпуляції суспільною свідомістю, а не як медіа-бізнес. Яким чином у Швейцарії організовано систему ТБ і як вдається уникати його політичної інструменталізації?
– Частково це питання культури, а частково структури. Перша часом відіграє більшу роль, ніж будь-яке правове регулювання та судочинство. Швейцарці не сприймають намагань маніпулювати їхньою свідомістю й відразу реагують на такі спроби. Завдання телебачення – інформувати або розважати, а не маніпулювати. У його сфері в нас провідну роль відіграють державні канали. На федеральному рівні кожній мовній групі, за винятком ретороманської, їх відведено по два. Пізніше внаслідок компромісу німецькомовна частина дістала ще один державний канал, але він суто інформативний і практично дублює весь контент двох інших. Згідно із законом, по-перше, тут слід дотримуватися балансу між різними інтересами та політичними силами, а по-друге, має існувати незалежна журналістика.
Окремо існує приватний сектор телебачення, який постав пізніше, ніж в інших країнах, – тільки у 1990-х. Він не такий великий і потужний, як державний, і діє виключно на кантональному та муніципальному рівнях. Теоретично власники приватних каналів можуть використовувати їх для певних політичних цілей, однак це суперечить закону, за яким приватний сектор ТБ повинен гарантувати плюралізм думок та інтересів. І річ тут не тільки у праві, а й у тому, що такі спроби означатимуть смерть для цього медіа. Починаючи створювати власні засоби масової інформації (радіо, телеканали, друковані та інтернет-видання), я досягав успіху значною мірою завдяки тому, що люди знали: я не використовую цих ЗМІ задля власної політичної мети, а якщо так чинитиму, це зруйнує їхню репутацію, їм більше не довірятимуть, і рекламодавці не приноситимуть прибутків. Я не був тоді політиком і потрапив у парламент зі сфери медіа. А ставши депутатом, сказав, що не втручатимуся більше в контент журналістики моїх інформресурсів, і як підприємець опікуюся лише фінансовими справами компанії. Не можу собі дозволити того, що відбувається в сусідній Італії, де у приватному секторі телебачення домінує Сільвіо Берлусконі, зловживаючи роллю медіа з політичною метою. Навіть якби я цього хотів (а мені така система дуже не подобається), то мав би проблеми із правосуддям, рекламодавцями та споживачами – з усіма!
У. Т.: Як організовано систему фінансування телеканалів у Швейцарській Конфедерації?
– У нас існує спеціальний податок на радіо й телебачення: 96% із нього спрямовують на державні й тільки 4% на регіональні компанії. Він один із найвищих у світі й становить близько 600 швейцарських франків за рік, однак більшість громадян зазвичай його платять, оскільки розуміють, що така висока ставка пов’язана із трьохрівневою федеральною системою і чотирма офіційними мовами.
Регіональні телеканали отримують дозволи та ліцензії на мовлення. Тут є правила, яких потрібно дотримуватись, і їм надходить певна частина грошей із національного телевізійного кошика. Однак платники податків компенсують тільки незначну частину їхніх витрат (4% від податку).
Третій рівень – виключно приватний. Ці телеканали не мають ані ліцензій, ані жодних зобов’язань, не отримують грошей із бюджету й, умовно кажучи, можуть робити що захочуть. Але в них є проблеми з фінансуванням. Існує лише кілька каналів із цієї категорії, що фінансово успішні, але тільки в німецькомовній частині.