Розголосу катастрофа ніяк не могла набути у часи цензури, не може й в нинішні, відносно вільні.
У шістдесятих писали небагато про селеві зсуви та затоплення Куренівки у 1961-му. Те, що болото за лічені хвилини знищило цілий житловий район й дотепер знають далеко не всі навіть корінні кияни. І тим більше досі майже ніхто не знає, що причина трагедії з тисячами жертв була не в природі зі своїми катаклізмами, а в абсурдних рішеннях радянської влади і халатному їх виконанні. Дослідники стверджують, що сама історія тягнеться від розстрілів у Бабиному Ярі.
Мій дідусь бачив хвилю на власні очі, саме від нього я вперше і почув про це. Він казав, що в газетах було написано про те, що загинуло близько ста осіб, але не вірив у це. Мій дід був київським шофером і столяром, він працював за Союзу дуже багато, а на пенсію пішов у 90-х, що автоматично позбавило його ентузіазму з приводу незалежності, яка унеможливила його спокійну старість через надзвичайно мізерну пенсію. Він був прихильником радянського ладу і всіляко відстоював його в дискусіях.
У випадку з куренівською трагедією — дід бачив її і не міг повірити, що загинула усього одна сотня. Він не вірив і в той самий час вважав замовчування справжньої цифри — нормальним явищем. Навіть позитивним, адже інакше б подія набула розголосу — це могло посіяти паніку і довіра б до влади зменшилась.
Рівно 25 років потому сталася й Чорнобильська катастрофа. Ми й досі називаємо Чорнобильську катастрофу — аварією, а Куренівську — трагедією. Хоча в цих двох історіях є багато спільного. Найголовніше — це халатність у будівництві. ЧАЕС, як і Куренівська дамба, була збудована з сотнями порушень міжнародних стандартів. Про те, як будувалась дамба, ми знаємо досить мало.
До проекту підійшли по-радянськи: розробники в Москві навіть не виїхали на місце. Вирішено було дамбу збудували земляну замість бетонної і значно меншої висоти та ширини, ніж було необхідно. Тоді київські підрядники трубили московським розробникам, що це абсурд, але ті вдало виконували наказ самого Микити Хрущова. Крім того, ігнорували водозбірну систему – не чистили водоскидний "колодязь", який пізніше взагалі демонтували, а водозбірних трубопроводів поставили втричі менше за необхідну кількість. Ну й десять років гнали пульпу з цегельних заводів у Яр, причому гнали її в три зміни замість передбаченої одної, гнали не тільки влітку, а й взимку – і в результаті нагорі Яру утворилося величезне озеро із обсягом намитого ґрунту понад 4 мільйонів кубометрів. Це все викликає подив — як дамба проіснувала так довго?
Кияни, які розумілись, в чому справа, були обурені такою ситуацією і писали листи в приймальні московські, київські. Й отримували відписки. Особливо таких листів побільшало, коли на дамбі з'явилась тріщина й крізь неї вже просочувалась вода впродовж кількох місяців. Відомо навіть про арешти та судові процеси проти тих, хто стверджував, що дамба дає тріщини.
Опівночі 14 березня 1961 року радіостанція "Голос Америки" повідомила, що в Києві прорвало дамбу в Бабиному Яру, що призвело до численних людських жертв. Радянські засоби масової інформації мовчали зовсім, що 13-го о 9.20 дамба, яка утримувала в яру-відстійнику виробничі відходи із сусідніх цегельних заводів, не витримала тиску і тріснула. Вал із землі, глини й води заввишки з чотириповерховий будинок за численні хвилини затопив розташований на 70 м нижче житловий район Куренівку.
Згодом в газеті “Київ вечірній” надрукували статтю, в якій було вказано про те, що в районі аварії загинуло 145 чоловік. Насправді ж число жертв коливається від 1500 до 3000 загиблих на Куренівці.
Але для чого ця дамба взагалі існувала? Чи була реальна необхідність її будівництва? Є різні версії, але швидше за все саме їх сукупність і є найповнішою правдою про злощасну дамбу.
Перша версія — виробнича необхідність
Виробничою необхідністю, як “крайньою необхідністю” в правовому полі, радянська влада вдало прикривала більшість своїх злочинів. Про необхідність споруди для відходів із Петровських цегельних заводів не йшлося аж доти, доки не зайшла мова саме про ідеологічну необхідність знищення Бабиного Яру.
Друга версія — ідеологічна
Вже за двадцять років після масового розстрілу у Бабиному Яру євреїв та військовополонених, влада робила все можливе, щоб скасувати пам'ять про одну з найстрашніших трагедій Другої Світової війни. “Ліквідацію Яру” санкціонував особисто Микита Хрущов.
Назрівало велике протистояння радянської інтелігенції з владою. Першим був Ілля Еренбург, який виступив за встановлення пам'ятника в бабиному яру, але державна антисемітська політика 1948-1953 років виключала можливість створення такого пам'ятника. Пізніше підключився до протистояння Віктор Нєкрасов. Ще до катастрофи він намагався врятувати Яр, а вже 1961 року він не дозволив знищити Яр вдруге та розпочав рішучу боротьбу за встановлення пам'ятника. Щороку 29 вересня, в скорботний день розстрілу, до Яру приходили люди. З кожним роком їх ставало дедалі більше. Тільки за п'ять років Некрасову вдалось “вибити” з радянської влади дозвіл. Пам'ятний камінь зробили самі люди. Але собі він заробив на нову справу. Тепер його звинувачували в тому, що він «организовал массовое сионистское сборище». Цей факт чітко підтверджує, що перемогла одну нацистській імперію інша, в якій принципи антисемітизму і відсутності толерантності є одним з ідеологічних інструментів влади, тому необхідно було у будь-який спосіб знищити Бабин Яр.
Третя версія — антимародерська
Під час війни у Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 100 тисяч людей. Тіла скидались прямо в яр, глибина якого на той час у деяких місцях сягала до 150 метрів. Вони заливали кожен шар трупів вапняним розчином. В результаті на дні Бабиного Яру утворилось декілька шарів "зацементованих" трупів. Вже у 1943 німці, відступаючи, намагались викопати трупи і терміново їх спалювали, розвіюючи попіл. Ті шари трупів, до яких не дістались німці, отримали у спадок кияни. Відразу ж після війни деякі з них ночами йшли у Бабин Яр, пробивали затверділі шари та діставали звідти голови трупів, що вдалося відірвати, обстежуючи їх на предмет золотих зубів, що не потрапили на очі катам їх власників під час розстрілу. Тоді "мудра" влада прийняла рішення – знищити Бабин Яр, а на його місці розташувати парк. Ґрунтом для цього парку мала послугувати пульпа з відходів із Петровських цегельних заводів.
Як і в 1943-му, коли гітлерівські війська відступали, розкопуючи рештки своїх діянь — вони спалювали тих, кого розстріляли. Часто спалювали окремо кінцівки, голову, тулуб. Не пройшло і 20-ти років, а радянська влада схожим чином прикривала наслідки своїх діянь. Вже за кілька годин після трагедії пульпа досить швидко затверділа, і військова техніка, що прибувала на місце трагедії, могла сама там застрягнути. Довелося чекати, поки потужніша спеціалізована техніка, намагаючись розкопати пульпу, ковшами відривала руки, ноги, голови застряглих, але ще живих людей. Те, що коїлося пізніше — добра традиція вмивання рук від власних злочинів і людських жертв новими й новими. Водії екскаваторів потрапили в радянські концтабори і більшість з них вже ніколи не мали можливості розповісти нам, що ж вони бачили там на власні очі.
Мій дідусь не був водієм екскаватора. Але я багато думав про те, що б сталось, якби йому довелось ковшем розкопувати чужі тіла і потім за це потрапити ще й до Сибіру. Чи виправдовував би він цей цілком особистий підхід до кожної людини радянською машиною, як “крайню необхідність”. Моїй мамі за два тижні після трагедії виповнилося лише два рочки. Я уявляв собі подібний розвиток подій, і ставало моторошно.
Радянська влада дала нам цінні заводи, школи і фабрики ціною безцінних людських життів і невивчених помилок власної ж історії. Ми — вдалі правонаступники і раби радянського ладу. Пам'ятник Куренівській трагедії з'явився лише у 2005-му році, на 15-му році незалежності! А більшість киян і досі не знають про найбільшу у ХХ-му сторіччі катастрофу світового масштабу, щороку сколихуючись від рекламних інформаційних атак антигрипозних вакцинацій, де число жертв в усьому світі рідко досягає масштабам київської катастрофи 1961 року.