Запах Лінча. Що спонукає українців до самосуду

Суспільство
31 Серпня 2016, 22:51

Тільки-но десь запалає (найчастіше в прямому, а не переносному сенсі), на місці з’являються і обласні очільники, які досі оминали віддалені криміналізовані закутки, і кадри для показного призначення в проблемні райони. І, що не менш важливо, можновладці нарешті знаходять час почути людей не в прийомні години, а безпосередньо під час вимушеного «ходіння в народ».

Читайте також: Побічний продукт війни

Коли навесні 2014-го Сашко Білий тягав за краватку прокурора Андрія Таргонія і навішував йому щирих стусанів, багатьом така фамільярність дуже не сподобалася. Що це таке, все повинно бути в межах закону. Якщо прокурор у чомусь винен, треба скаржитися й домагатися розслідування та покарання, а не ображати й принижувати. Законність, здається, восторжествувала, але той самий прокурор раптом взяв і попався на хабарі 50 тис. грн за допомогу в закритті кримінальної справи, і багатьом уже почало здаватися, що покійний Сашко таки мав рацію…

Коли країною прокотилася хвиля сміттєвої люстрації і прості смертні кидали остогидлих чиновників до сміттєвих баків, демонструючи їм їхнє справжнє місце, це також здавалося не зовсім гуманним, але ради не було. Народ вимагав справедливості, усунення п’явок, які п’ють його кров, ну й, звісно, невідворотного для них покарання. З часом стихія помалу вщухла. Десь із допомогою правоохоронних органів, а десь сама собою. Жевріла надія, що якийсь поступ після Революції гідності таки мусить бути (недарма ж ці жертви). Ну а справжня, законна, широко розрекламована та проголошена ледь не панацеєю від усіх хвороб люстрація, яка мала б оздоровити країну, вже геть вибила аргументи з-під ніг прихильників кастрації, ампутації та іншого хірургічного втручання, і країна нарешті заспокоїлася, застигнувши в тривожному очікуванні.

Читайте також: Врадіївка у 2014-му

Першою ластівкою справжніх змін стала реформа поліції. Ейфорія, яка супроводжувала появу на вулицях бравих поліцейських, можна порівняти хіба що з радістю від виграшу в лотерею казкової суми грошей. Оце тепер заживемо. Скептики, як завжди, крутили носом, але бажання змін і віра в їхню невідворотність були такими сильними, що слухати всілякі дурниці не виникало жодного бажання. Утім, завжди настає час розплати і за надмірну довіру та віру, і за сліпоту та глухоту, і, головне, за «мою хату скраю», яка в один момент раптом виявляється зовсім не скраю, а в самому епіцентрі буремних подій і, що найгірше, не моєю.

Все те, що трапилось останнім часом на Півдні України, чи то на Миколаївщині, чи на Одещині, — це лише наслідок нездійснених сподівань. Це у філософському сенсі. А якщо говорити про практичний, то результат банальної ліні, бездіяльності й саботажу виконання своїх обов’язків усіма гілками влади на всіх без винятку її рівнях. Хоч би які були її подальші дії, миттєва чи вповільнена реакція, щире бажання виправити ситуацію, жодного плюсика до карми вона не отримає. Усе це треба було робити до того. Є таке поняття, як робота на випередження, або превентивні заходи. І ніякі розмови про складність реформування, палиці в колеса, очищення рядів і важкий та тривалий процес не воскресять понівечених тіл жертв, а тому ніколи не стануть хоч якимось аргументом на користь мантри про недопустимість звершення стихійного правосуддя. Бо все насправді дуже просто. Люди почуваються беззахисними та безсилими. Вони дуже хотіли б на когось спертися: на державу, нову поліцію (саме тому вони їй так раділи), чесний суд. Але спиратися немає на кого. Суд яким був, таким і лишився, справжні патрульні поліцейські працюють лише у великих містах, а в решті країни кадровий резерв куди скромніший, тому часто-густо просто обмежилися зміною вивіски, люстрація відбулася для галочки й торкнулася тільки найодіозніших персонажів або тих, хто не зумів домовитись. І якщо хтось із можновладців досі ще щиро дивується, чому така сила-силенна зброї перекочувала з фронту в мирні оселі законослухняних громадян, причину цього хай спробує пошукати не в бажанні українців криміналізуватися, а в зовсім іншому напрямку: у бажанні банально захиститися. І від можновладців передусім. Іншого способу люди часто не бачать.

Читайте також: Ромський синдром

Будь-які конфлікти завжди з часом згасають, а рани загоюються і рубцюються. Затихнуть і ці. Тільки ніщо й ніколи не минає безслідно. Відселення ромів, до якого змушена була вдатися влада на Одещині, — не що інше, як маленька депортація, яка, будьте певні, рано чи пізно вилізе Україні боком. Цей факт не залишать непоміченим правозахисники й цілком справедливо дорікатимуть ним Києву. Вирішувати проблему треба тоді, коли з’являються перші іскри, а не коли палахкотить усе довкола. І депортація — це завжди нецивілізовано в очах цивілізованого світу, у який ми крокуємо останні роки. Бо власне поліціянти не приховують, що від мешканців нині відомої на всю країну Лощинівки «не раз надходили сигнали про правопорушення з боку представників ромської громади». Однак склалося враження, що в МВС ці «сигнали» збирали задля колекції, аж доки в селі не вибухнув бунт, наслідком якого стала втеча циган у супроводі тієї ж таки поліції, яка вже мала гарантувати безпеку жертвам погрому.

Вбивати закуту в кайданки людину також не цивілізовано, і навіть коли тих, хто це вчинив визнають останніми покидьками й засудять на багато років в’язниці, це проблему не вирішить. Свою чорну роботу ці люди виконали вже щонайменше двічі. Вперше коли вбили, а вдруге коли підкинули дровець до і так величезного полум’я злоби та безнадії. Першими мали б сидіти поруч з убивцями й ділити з ними відповідальність в обох трагічних випадках ті, хто не догледів, дозволив, сприяв, а отже, санкціонував і став співучасником трагедій. Усі ті, хто засвітив зелене світло недолюстрованим ментам, хто не звільнив їх із роботи, покривав, хто не чув дзвіночків і прохань втрутитися.