Утопія — несподівана річ, а надто, коли раптом обертається догматизмом. Урешті, й утопічне мислення нерідко перетворюється на форму компенсації неможливості відповідати на виклики, що постійно накочуються невтішними хвилями повсякдення. Та невміння давати раду випробуванням або пропонувати щось їм усупереч і нагадує намагання заховатись у складки великих ідей. Ось одна з ілюстрацій, які могли би це засвідчити на прикладі сучасної французької філософії.
Творів Алена Бадью в Україні наразі перекладено чимало. Ба більше, знайдеться достатньо людей, які готові безугавно поділяти властиві йому критичні погляди на капіталізм і навіть убачати доцільність у його затятості на комуністичній ідеї. Попри все, треба віддати належне резистентності Бадью, котрому зроду не хотілося долучатися до філософії постмодерну, що надто довго була на слуху. Він уважає, що залишається стояти на варті позицій істини нерелятивної.
Колись у нас якнайбільше зацікавлення викликала його книжка «Століття» (2005), де підбивалися підсумки попередньої доби. Так, автору справедливо видається, що в осмисленні минулого віку необхідно враховувати всі скоєні злочини — світові чи колоніальні війни, сталінські та нацистські масові винищення людей і подібне. Проте, на думку Бадью, після цього катастрофічного коловороту вдалося затріумфувати винятково глобальному ринку західної демократії, котрий удатно перейняв естафету репресивності, чим і продовжив еру пригнічень, однак анонімних, а не відверто диктаторських. Але людина далі продовжує потерпати…
За цією версією, минуле століття пронеслося під егідою заплутаної протилежності: з одного боку, відбувся занепад і зречення старої людини, з іншого — підносився волюнтаризм і прагнення створити людину цілковито нову. Проголошення ніцшеанством ери декадансу виглядає для Бадью спробою підійти надто близько до фашизму та повернутись у благодатну давнину, де нібито вікує досконала людина. Він інтерпретує Ніцше та Гайдеґера, либонь, яко філософів, які звинуватили платонізм у зверненні до позамежного світу, що спричинило нігілізм. І хай усе це виглядатиме дещо парадоксально, та Бадью силкується поєднати платонізм і комунізм, адже вони нітрохи не скеровані на світ архаїки, навпаки, здатні привести до новизни. Проте Бадью не може не помічати, що ХХ століття засвідчило домінування правої та лівої тоталітарної сили. Тому сподівається винайти комунізм іще раз, однак іншого, прогресивного ґатунку.
Читайте також: Ослаблене мислення — порожні дії
Очевидячки, новітня демократична доба не викликає в нього жодного захоплення. Позаяк усі нинішні балачки про права людини та повернення до релігійності — це трансформовані форми колишнього поневолення. Протистояння сучасності точиться довкола Заходу та Сходу: демократія проти фундаменталізму. Тому Бадью раз у раз «оплакує» зраджені та спаплюжені комуністичні проєкти, бо людство не здатне спекатися приреченості на хаотичне скніння.
Звичайно, прецеденти бунту ще де-не-де трапляються. Бадью воліє реабілітувати події травня 1968 року, виокремлюючи чотири рівні його прояву. По-перше, це заворушення студентської молоді, що поєднало різні країни. По-друге, це робітничі неофіційні страйки. По-третє, ці заколоти викликали лібертарні повстання, що стосувались індивідуальної свободи й емансипації. Нарешті, по-четверте, це були пошуки нової політики, коли занепали профспілки та партії, девальвувалися державні режими, передовсім у Совєтському Союзі та Китаї.
Змушена постійно виборювати свої права, людина сучасної демократії поволі слабшає, тому знову звертається за підтримкою до Бога. Дарма що дотепер інтелектуальна модерна традиція була націлена позбутися теїзму. Для Декарта Бог є гарантом істини. У Канта його покликано забезпечити засади практичного розуму. В Геґеля — бути втіленням абсолютної Ідеї. У Конта — матеріалізацією людства. Тільки Ніцше відверто наголошує: людина завдячує Богові своїми сокровенними речами, від яких і залежить. Одначе відчути свою силу вона зможе хіба тоді, щойно його позбудеться. Хоча за відсутності Бога настає смерть і людини. Нині демократична риторика дозволяє говорити про неї зазвичай як упосліджене, гідне жалю створіння. Так і постає коло: людина хотіла б емансипуватись, але завше залежна, бо недосконала, тому постійно прагне Бога.
Читайте також: Зникомі точки
Щоб урятувати мало не все людство, Бадью сподівається на комунізм і платонізм. Адже тільки комунізм є рівністю перед Ідеєю, бо дає змогу подолати демократичні теревені та партикулярне шахрайство великого капіталу. На переконання Бадью, на відміну від Ідеї, Бог є нетеоретичною засадою. Тому філософ і підтримує тезу: Бог умер. Але розрізняє Бога релігійного та теоретичного. Скажімо, Бог у святого Павла чи Паскаля та К’єркеґора, відрізняється від уявлень, які були створені за допомогою математичної моделі нескінченності, для прикладу, запропоновані Ґалілеєм або Декартом і Кантором. Якщо Фоєрбах указує на те, що християнського Бога слід уважати проєкцією досконалої людини, то ця символічна фігура може вказувати радше на його безсмертя. Звідси твердження Лакана, що позбутися релігії взагалі неможливо. Зрештою, Бадью розрізняє три сфери репрезентації Бога: релігійну, метафізичну та поетичну. Та Бога релігії вже нема; Богу метафізики доведеться розчинитись у нескінченності; а Богові поетичному залишилося місце лиш у мові.
Одначе докладніші висновки про позицію Бадью можна зробити, читаючи його міркування про протести в Україні. Загальноприйнятна версія, каже він, указує на те, що в Україні пожвавилися ліберально-демократичні спроби доєднатися до Європи та відірватися від імперського деспотизму. Тому свободолюбному Заходу не випадає не втрутитись, аби підтримати подібні порухи. Втім, а чи направду шлях України має справу зі свободою? Нещодавно вона була частиною Росії, зауважує Бадью, набувши незалежність одразу після розвалу Союзу, хоча завжди виношувала сепаратизм, а відтак і нині плекає бойові групи фашистського типу. Тож Україна виголошує щось улесливе для реакційного Заходу. Всі ж її намагання боротися — взагалі не дотичні до змін.
Але походження цієї риторики дуже знайоме. Тому спроби Бадью засудити совєтські злочини миттєво нівелюються. Про ніяке перевинайдення комунізму не може йтися, коли засоби та символи залишаються тоталітарними. Невільно закрадаються помисли про його бажання просто помститися ненависному Заходу руками злочинної Росії. Це на позір утопічне мислення неминуче вестиме до вигороджування власних ідеалів, уникаючи реальної протидії поневоленню.