Події останнього тижня засвідчили, що влада розраховує використати «точкові удари» по активістах протестних акцій як спосіб демотивувати інших продовжувати боротьбу або долучитися до неї.
Коли в ніч із 3 на 4 липня під Українським домом зібрався стихійний мітинг на захист української мови, чи не на кожній із широких сходинок, де розташувалися протестувальники, можна було почути обговорення дій на випадок атаки «Беркута». Дві колони спецназівців обабіч будівлі не вселяли оптимізму. Проте наказу згори не надійшло: Янукович, який наступного дня мав давати в Українському домі велику прес-конференцію, відмовився від неї без жодних пояснень, і пікет залишився на місці. Професійні опозиціонери негайно оголосили це великою перемогою, за якою ось-ось настане і «повалення режиму».
Читайте також: Основа цивілізаційного вибору (частина 1)та (частина 2)
Насправді гарантові все було лише на руку. На минулих прес-конференціях йому вже доводилося опинятися в незручній ситуації через неприємні запитання на різні теми – від «Межигір’я» до переслідувань опозиції. Відтоді таких запитань тільки побільшало. Тож, імовірно, Віктор Федорович залюбки скористався можливістю не виходити на люди взагалі.
Натомість спровоковані переважно самими ж правоохоронцями сутички було використано для ініціювання показових кримінальних справ проти громадян. Чи справді так серйозно постраждали ті бійці, які пізніше стали писати заяви до прокуратури? Та є папірець – є справа. Їх наглядовий орган порушив уже щонайменше п’ять: одну – за «опір» народних депутатів заступникові полку ДПС ДАІ, який намагався не пропустити мікроавтобус зі звукопідсилювальною апаратурою, ще три – за завдання тілесних ушкоджень спецназівцям. З-поміж останніх один, за офіційною інформацією, навіть дістав струс мозку. П’ята стосується сутичок 5 червня, коли під стінами парламенту та Кабміну громадяни протестували проти прийняття мовного законопроекту в першому читанні.
Здавалося б, усе логічно: є заяви – є справи. Водночас не можна не помітити, що саме влада зробила все для провокування конфліктів, тоді як її обов’язок теоретично полягає в запобіганні їм. Чому 5 червня під Верховною Радою спецназ відверто сприяв проплаченому, за багатьма свідченнями, мітингу «прибічників російської», водночас максимально відтискаючи від місця подій протилежну сторону? Чому місяць потому під Українським домом на кожного захисника мови, серед яких більшість становили цілком мирні громадяни, включаючи жінок, припадало чи не по двоє спецназівців?
Доводиться підозрювати, що влада вже не вперше вдало розіграла подвійний сценарій «м’якого, але послідовного» звуження прав громадян на протест. По-перше, вкотре підігріто й без того «професійну» ненависть спецназівців до будь-яких мітингувальників. А по-друге, порушені кримінальні справи – чудовий інструмент для «точкових ударів» по найактивніших учасниках акцій. Подібне відбувалося ще після податкового Майдану наприкінці 2010 року, під час якого, до речі, особисто президент і прем’єр гарантували протестувальникам відсутність переслідувань.
Як пізніше розповідали його активісти, кримінальні справи «за псування тротуарної плитки» використовувалися не так для взяття їх під варту, як для морального тиску, зокрема з метою «перевербування» для роботи на «органи»…
Читайте також: Жодної підтримки тимчасовому уряду!