Заміж на Захід

 

 

 «У Німеччині й кухня, й свята відрізняються від українських, хоча Великдень, наприклад, збігається, тільки ми печемо паски, а німці – зайців, – ностальгійно розповідає Тетяна Вуді. – Крашанки також фарбують. А ще на Великдень є такий звичай – ховати ласощі, цукерки, маленькі сувеніри. Селяни ховають їх у дворі, то під кущем, то на дереві, а їхні родичі потім знаходять. Як малі діти, а все ж дуже приємно».

 

 

Тетяна родом із Севастополя. Її чоловік Петер – зі Східної Німеччини. Після падіння Муру у відбудову «нових» федеральних земель вкладено вже більше трильйона євро, але вони й досі вважаються «депресивними регіонами». На німецькому Заході, про який і дотепер мріють багато «східняків», набагато легше знайти роботу, там вищі заробітки. Туди й виїздять східнонімецькі жінки. Їх місце активно займають українки. Щоправда їхнє нове життя не завжди складається так безхмарно, як хотілося б. Зараз Тетяна й Петер мріють про власний будиночок і гарну роботу. Тоді б вони змогли забрати до себе сина Тетяни (від першого шлюбу), який зараз живе з її батьками в Донецьку.

 

Про переїзд в Україну вони поки що не думають. 

 

Фюрстенвальде, у якому мешкає подружжя Вуді, – провінційне й, за німецькими мірками, непривабливе містечко з 35 тис. мешканців. Воно розташоване поміж столичним Берліном і Франкфуртом-на-Одері, що на самому кордоні з Польщею, й у тому одна з головних переваг тутешнього життя – півгодини залізницею до обох міст.

 

Вихідців із Росії, України й Казахстану – близько 7% населення Фюрстенвальде. Селяться вони переважно у Північному мікрорайоні – російську тут можна почути частіше за німецьку, тому місцеві жителі район сприймають як таке собі російське «гетто».

 

Для багатьох українців Фюрстенвальде є містом, у якому минуло їхнє дитинство. За соціалістичних часів (аж до 1994-го) тут була закордонна резервація Радянського Союзу – штаб військових гарнізонів. Після розпаду СРСР українці опинилися перед вибором: повернутися додому або скласти присягу на вірність Росії й далі служити в Німеччині. Дехто й залишився – не з патріотичних, а з меркантильних міркувань. Скажімо, для того, щоб заробити, перепродаючи автомобілі.

 

Водночас маленькі міста колишньої НДР привабливі для емігрантів і переселенців зі Сходу, зокрема для наречених з України. Українські жінки не менш активні за німецьких… Бо німецький Схід, якщо на нього глянути з України, може здатися й Заходом.

 

 

38-річна Тетяна Вуді ще 4 роки тому працювала продавцем у Севастополі. До знайомства з майбутнім чоловіком Петером мала невдалий шлюб, тож офіційно звернулася до приватної шлюбної агенції. «Це досить дороге задоволення, – каже Тетяна, – з часом Петер почав матеріально допомагати, але спочатку доводилося самій платити навіть за переклад листів».

 

Стосунки на відстані тривали три роки. Батьки молодої спочатку боялися за Тетяну, але після особистого знайомства облишили всі страхи й дали згоду на шлюб. Так Тетяна, яка до того жодного разу не була в Німеччині, вирішила поїхати до Фюрстенвальде в пошуках щастя, пригод і нового життя.

 

Пригод вистачало, на відміну від щастя. Тетяна мріяла підкорити Європу, а зіткнулася з безробіттям і постійним браком грошей, що створює проблеми й у стосунках із чоловіком. Зараз сім’я Вуді живе за рахунок державної допомоги безробітним – так званого соціалу.

 

Ще Тетяна допомагає церковній організації «Каритас», за що отримує мінімально можливу суму – €1 на годину. Для Німеччини це дуже мало, а все ж хоч якась допомога родині. Українка зізнається, що на біржі праці їй пропонували роботу продавця на касі, але вона поки що не впевнена у своєму знанні мови.

 

 

Євгенія Воронцов, колишня студентка Педагогічного університету імені М. Драгоманова, котра живе у Фюрстенвальде вже шостий рік, частує мене українськими цукерками. Їх привіз батько, який саме приїхав у гості.

 

Євгенія проходить практику в тому ж таки «Каритасі», після закінчення якої збирається вступати до Берлінського інституту соціальних працівників. Три курси українського університету Євгенії прирівняли до закінченої німецької шкільної освіти, крім того, вона пройшла два інтеграційні курси й склала тест «Німецька як іноземна».

 

Женя потрапила до Німеччини з чоловіком-українцем. За три роки подружнього життя в них з’явилася донечка Меліса, але шлюб розпався. «Треба було обирати: залишатися тут, щоб здобути німецьку освіту, чи повертатися додому. Оскільки в Україні моя освіта зупинилася, я вирішила залишитися, до того ж, дочка народилася вже тут», – пояснює своє рішення Женя.

 

Доки Меліса ще маленька, Женя їздитиме на навчання до Берліна з Фюрстенвальде. Автомобіль, так само як і комп’ютер з телевізором, допомогли купити батьки, переказуючи гроші з України. Під час поїздок до Берліна на курси для іноземців Женя познайомилася з Дженні, з якою вони їздили однією електричкою. Це був перший дружній контакт, до того чотири роки минули, ніби на острові, без друзів. Зараз усе інакше – крім подруги, в Жені з’явився новий німецький друг, допомагає їй вчити німецьку, виправляє помилки.

 

 

Із Діною Ульріх ми зустрілися біля українського посольства в Берліні, до якого вона навідується вже дев’ятий рік поспіль. Потрібно було вистояти довжелезну чергу, щоб отримати новий закордонний паспорт, бо в старому закінчилися вільні сторінки.

 

Діна приїхала до Німеччини 1998 року за програмою обміну студентами DAAD (Німецької служби академічних обмінів), рік провчилася в Європейському університеті «Віадріна», що у Франкфурті-на-Одері. Разом із Діною вчилися ще дванадцять студентів з України, восьмеро з них залишилися працювати в Німеччині. Чоловік Діни – теж німець, і теж із Фюрстенвальде. Діти, Нікіта й Лара, ходять до дитсадка «Дружба», що в самому центрі містечка. Діна – з російськомовної родини, тож намагається виховувати діточок двомовними: вона розмовляє з ними лише російською, а чоловік – лише німецькою. «Чоловік непогано знає російську, але з дітьми в нас чіткий поділ на ролі, щоб вони не плутали, – каже Діна. – Так що в мовному питанні наша сім’я екзотична, і в Україні, й у Німеччині люди озираються, бо не всі нас розуміють».

 

«Я Б ПОВЕРНУЛАСЯ»

 

Під час навчання у Франкфурті Діна мала багато друзів-українців, але з часом усі вони роз’їхалися. У Фюрстенвальде почувалася самотньо, тим більше, що живе Діна не в російському «гетто», а в центрі. Знаходити подруг намагається через дітей, запрошує друзів сина в гості разом із матерями. Але таких друзів, як у молодості, все одно знайти не вдається. «Усе складніше уявити собі власне життя в Україні», – каже Діна. Вона намагається співпрацювати з Україною і Росією, використовувати знання мов. Торік організовувала освітній проект для молоді в Калінінграді, а наступного року робитиме щось подібне для українських школярів.

 

Діна з легкістю переїхала б як до сусіднього міста, так і до Києва, тим більше, що життя в Німеччині й досі спричиняє їй певний психологічний дискомфорт: «Найбільшою проблемою в Фюрстенвальде для мене залишається те, що треба постійно виправдовуватися й доводити, що ти маєш право тут жити. Звичайно, багато безробітних живуть за рахунок німецьких податків. І коли я йду до крамниці, ніхто не знає, є в мене робота чи немає. Але ставлення до тебе таке, наче в тебе її немає».