Автор статті Олександр Крамар звертає увагу, що українська держава упродовж десятиліть залишалася пасивною у відстоюванні своїх економічних інтересів. Споглядала, як український ринок дедалі більше наповнювали товари, вироблені в інших країнах. А про її активні зусилля щодо стимулювання виробництва й просування експорту українських готових товарів на зовнішні ринки залишалося лише мріяти.
«Вразливість української економіки різко зросла після вступу до Світової організації торгівлі у 2008 році. Ще до вступу до організації в Україні було різко знижено ставки мит на найрізноманітніші товари.
Однак під час вступу до СОТ вони лягли в основу наших зобов’язань щодо так званих зв’язаних ставок — погодженого при вступі розміру мит, які країни — члени організації надалі не можуть перевищувати. У результаті, як свідчить порівняння з іншими країнами світу, в Україні «зв’язані ставки» було зафіксовано на рівнях, порівнянних із найбільш розвиненими та заможними країнами світу (ЄС, США, Японія, Канада), виробники яких мали незрівнянно більші конкурентні переваги, ніж українські. Водночас вони виявилися в рази нижчими порівняно з країнами, що розвиваються, зокрема й азійськими, які сьогодні буквально завалюють український ринок своєю готовою промисловою продукцією. Так у двосторонній торгівлі ми від початку виявилися в нерівних умовах».
Олександр Крамар відзначає, що тоді від вступу до СОТ прогнозувалося додаткове зростання ВВП на 2% та зміни структури національного виробництва на користь галузей, які виграють внаслідок появи нових можливостей для розвитку. Але ці зміни в структурі економіки і зовнішньої торгівлі відбулися не в кращий бік. Українці дедалі більше змушені шукати роботу в Європі, а наша сировина забезпечує зростаючі потреби у ній країн Азії, які стрімко зростають. І звідки потім надходить усе більше товарів, які купуються українців. Відтак наша економіка постійно стискається. Наприклад валовий внутрішній продукт (ВВП) після завершення чергового циклу відновлювальних зростань і спадів у 2020-му перебував уже на рівні лише у 66% від 1991-го й 78% – від 2008-го.
При цьому в матеріалі наголошується, що попри стереотипи, що нібито українська економіка потерпає від переорієнтації на торгівлю із ЄС чи Заходом, найбільшої шкоди після вступу до СОТ закономірно завдавала торгівля саме з країнами Східної Азії. Вона виявилася найдиспропорційнішою за товарною структурою та фактично перетворює Україну на сировинну колонію. Середня ставка мита на товари, які було імпортовано у 2020 році з країн Східної та Південно-Східної Азії, як свідчать дані Державної митної служби, становила менш як 3,7%. Тобто була цілком символічною і явно не здатною створити стимули для виробництва відповідної продукції в Україні.
З таким рівнем митного захисту чи його відсутності доступність українського ринку для азійських виробників мало чим відрізняється від його доступності для країн, з якими ми маємо угоди про вільну торгівлю (зокрема й з ЄС). Водночас абсолютна більшість азійських країн й досі здійснює політику обмеження доступу готових товарів на свої внутрішні ринки, щоб підтримати й захистити власних виробників.
У результаті сукупний дефіцит торгівлі України лише з Китаєм за 2009—2020 роки перевищив $42,7 млрд. Аналогічна ситуація, хоч і в дещо менших масштабах, склалася і з іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону (Південною Кореєю, Тайванем, В’єтнамом, Філіппінами, Таїландом). Останнім часом ситуація справді почала часткового змінюватися: обсяги українського експорту туди зростали швидше. Проте це відбувається за рахунок продажів усе більших обсягів сировини і зниження частки готової промислової продукції. Натомість в обмін ми як і раніше отримуємо саме готову продукцію.
Читайте також: Торгівля з ЄС: переорієнтація вдалася
Автор звертає увагу, що інструментарій СОТ дає можливості для захисту українського ринку, однак за 13 років членства в цій організації він використовувався Україною вкрай пасивно. Тоді як підхід до торговельної співпраці з різними партнерами давно потрібно докорінно змінювати й пильнувати передусім власний інтерес. «Немає нічого поганого в тому, щоб бути великим експортером зерна, олії чи залізорудної сировини, якщо ми вже маємо відповідний потенціал. Але хибно погоджуватися на роль споживача імпортної готової продукції в обмін лише на право вивозити таку необхідну іншим державам сировину. Адже щоб вирватися з бідності й стагнації, в яких Україна перебуває впродовж останніх десятиліть, потрібні тривалі та значно вищі від середньосвітових показники щорічного економічного зростання. Але ні агросектор, ані добувна промисловість з об’єктивних причин просто не в змозі їх забезпечити».
Лише динамічне зростання виробництва найрізноманітніших готових промислових товарів і для внутрішнього споживання, і нарощування їхнього експорту здатні забезпечити такий результат. Тому вихід із нинішнього тренду деградації та перехід до динамічного зростання цілковито залежить від того, чи відбудеться переосмислення державних пріоритетів на користь підтримки галузей із більшою глибиною переробки.
Більше читайте в статті Олександра Крамара «Власний інтерес» у свіжому номері «Українського тижня».