Нещодавній успіх Азербайджану у поверненні контролю над утраченими на початку 1990-х років територіями Нагірного Карабаґу й обрання президентом США Джо Байдена вкотре спровокували хвилю марних сподівань щодо можливості прориву в переговорах і по Донбасу. Однак чергові «проривні ініціативи» учасників переговорів у Мінську повернули їх до засадничої проблеми, якої досі не хочуть визнати: такі конфлікти ніколи в історії не розв’язувалися без кардинальної зміни геополітичної реальності.
Розділення Німеччини та Кореї після Другої світової війни, турецька окупація Північного Кіпру з 1974 року, російська окупація — Абхазії, Південної Осетії чи Придністров’я, сербська — частини Хорватії або вірменська — карабазьких районів Азербайджану — усі аналогічні конфлікти останніх восьми десятиліть дають один і той самий урок. Їх не вдається розв’язати шляхом вигадування якихось проривних ініціатив чи винаходу чарівних переговорних форматів, а лише внаслідок зміни балансу сил залучених до конфлікту гравців. Якщо цю умову було забезпечено, територіальні питання розв’язувалися майже автоматично, а самі переговори ставали лише справою техніки. Якщо ж таких геополітичних умов не було, то переговорні формати десятиліттями залишалися тільки ритуальними танцями, які ні на крок не зрушували розв’язання проблеми.
Читайте також: Продиктована угода
Зі згаданих конфліктів успішно наразі було розв’язано лише три: об’єднання Німеччини після поразки СРСР у холодній війні, відновлення контролю Хорватії над Сербською Країною та Азербайджану над Карабаґом. До того ж в останніх двох випадках простежується чітка спільна риса: зміна балансу сил, порівняно з попередніми конфліктами, на користь, відповідно, Хорватії та Азербайджану за одночасного невтручання Белграда й Москви. Белград у 1995 році був зв’язаний стримуючим фактором НАТО й конфліктом із місцевим керівництвом Сербської Країни, а Москва у 2020-му — рішучою позицією Туреччини й водночас прохолодним ставленням Кремля до вірменського керівництва на чолі з Ніколом Пашиняном. Натомість у випадках Північного Кіпру, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, Донбасу чи Криму нічого схожого немає. Безпосередніми бенефіціарами окупації в усіх цих прикладах є Анкара й Москва. Про саму можливість непорозумінь між ними й місцевими керівниками окупованих територій не може йтися навіть через їх повну залежність від окупаційних військ. І водночас протилежні сторони досі не мають військової переваги над Туреччиною чи Росією, щоб силою почати звільнення окупованих ними територій.
У зв’язку з цим не зайвим було би нагадати, як було зав’язано нинішній мінський вузол на українському Донбасі. Адже влітку 2014 року після територіальних утрат на першому етапі «русской весны» на Сході України, як і в Хорватії 1995-го чи Азербайджані 2020 року, тривало майже двомісячне динамічне просування українських військ проти проросійських бойовиків Ігоря Стрєлкова-Ґіркіна та дрібніших ватажків «ЛНР-ДНР». Як наслідок, підконтрольна Україні територія Луганської та Донецької областей розширилася із близько 52% (на яких проживало лише 23% довоєнних мешканців обох регіонів) до понад 70% території (із більш ніж 42% мешканців). Як і в Хорватії в 1995-му чи в Карабаґу 2020 року реальною була загроза повного оточення Луганська й Донецька та в разі відсутності дієвої підтримки з боку Москви вимушене залишення цих територій проросійськими бойовиками. Про це, до речі, публічно й не ховаючись у серпні 2014 року заявляв у своїх інтерв’ю Ігор Ґіркін. Проте на відміну від Хорватії 1995-го чи Карабаґу 2020 року на Донбасі (як, до речі, і у схожій ситуації в Південній Осетії у 2008 році) Кремль наприкінці серпня 2014 року ухвалив рішення про пряме вторгнення своїх регулярних підрозділів у тил українських частин і відкриття «другого фронту» на маріупольському напрямку. Так було продемонстровано, що в Москві готові на скільки завгодно збільшувати військову присутність на Сході України, щоб переконати Україну, як вони тоді наголошували, у «неможливості розв’язати проблеми силовим способом».
Читайте також: На манівцях реінтеграції
І лише коли українська армія після кількох котлів, із яких наймасштабнішим став Іловайський, була змушена перейти до позиційних боїв, відмовитися від планів наступу й де-факто змиритися з неможливістю відновити контроль над ОРДіЛО воєнним шляхом, 5 вересня 2014 року такий статус-кво було документально оформлено у вигляді першого мінського протоколу. Російське МЗС відтоді неодноразово «закликало членів міжнародного співтовариства зажадати від України беззастережно відмовитися від курсу на силове придушення Південного Сходу України». Вузол було затягнуто без жодних шансів на його розв’язання без виходу з гри однієї з геополітичних потуг — Росії чи Заходу.
Відтоді Росія не приховує мети переговорного процесу в Мінську: суб’єктивізація «ЛНР» і «ДНР» як визнаних Україною рівнозначних сторін у конфлікті та примус Києва до сплати данини окупаційним адміністраціям в обмін на припинення бойових дій. Так заморожений конфлікт був би комфортним для РФ на десятиліття, якщо не вдасться раніше підкорити всю Україну. Натомість це нічого, окрім фігового листка «територіальної цілісності» Києву не дасть, але створить безліч проблем і підвісить фінансову гирю, яка провокуватиме поглиблення соціально-економічної кризи. Оскільки будь-які спроби вийти за межі такого прокрустового ложа Москва блокуватиме, доки баланс сили буде на її боці, очікування прориву від переговорів безперспективні.
А це означає, що замість підживлювати в українському суспільстві марні сподівання на можливий успіх у певних форматах до зміни геополітичної ситуації потрібно зосереджуватися на виконанні домашньої робити з посилення позицій України до моменту появи можливості для реінтеграції ОРДіЛО (так само, як і Криму) після колапсу реваншистської Росії. І така домашня робота має відбуватися насамперед у двох площинах.
Зокрема, слід забезпечити максимальний контраст на користь України в рівні життя на підконтрольних і окупованих територіях. Цієї мети потрібно досягати не лише шляхом поліпшення показників в Україні, а й погіршення в ОРДіЛО. Натомість досі спостерігається вливання Україною величезних коштів і в економіку окупованих територій, і у бюджети так званих «ЛНР-ДНР». Адже гроші, які надходять з України в ОРДіЛО, оподатковують не лише тоді, коли їх уперше витрачають на придбання певних товарів або послуг на окупованій території, але й потім, коли продавці цих товарів чи послуг купують чи оплачують щось для себе тощо. Як наслідок, фінансові перетоки через розгалужену систему податків, зборів і соціальних внесків у підсумку на 40–50% опиняються в розпорядженні окупаційних адміністрацій.
Читайте також: Донбас. Кроки до повернення
Наймасштабнішим фінансовим потоком з України в ОРДіЛО залишається виплата пенсій фіктивним переселенцям. Уже в 2015 році їм було виплачено 29,4 млрд грн — хоча середні пенсії тоді були майже вдвічі нижчими, аніж зараз. Завдяки перевіркам та ускладненням цих виплат у 2016 році кількість таких пенсіонерів зменшилася до 0,55 млн осіб, однак потім знову почала зростати внаслідок обходу запроваджених обмежень. У результаті останнім часом виплати уже перевищили 3 млрд грн на місяць, або понад 36 млрд грн у річному вимірі. Але пенсії — не єдиний канал фінансування Україною ОРДіЛО, адже чимало українців і далі приватними каналами передають туди зароблені на підконтрольній території кошти для підтримки рідних.
Відтак за найобережнішими оцінками з урахуванням пенсійних виплат сукупні суми фінансових вливань з України в ОРДіЛО складають близько $1,5 млрд, із яких до $0,7 млрд через колообіг податків надходить у «бюджети» окупаційних адміністрацій. Враховуючи в 10 разів менше населення, такі вливання еквіваленті надходженню в Україну $12–15 млрд валютних переказів і $6–8 млрд надходжень до бюджетів усіх рівнів щороку. Тому необхідне повне припинення перетоків коштів на окуповані території й обов’язкова умова фактичного переселення всіх, хто хоче й надалі отримувати підтримку від Української держави. Це буде не дорожче для України, аніж безконтрольна виплата пенсій принаймні через обмежену кількість тих, хто готовий переїхати. Натомість припинення такого допінгу різко увиразнить контраст у рівні життя на нашу користь та ускладнить фінансово-економічну ситуацію в ОРДіЛО.
Важливо також продовжити адміністративно-територіальне реформування на Донбасі, яке впродовж останніх років призвело до розмежування підконтрольних і досі окупованих територій між різними ОТГ та укрупненими районами. Тепер потрібно завершити цей процес, утворивши з підконтрольних частин Донецької та Луганської областей окремі регіони або доєднавши окремі їхні райони до сусідніх областей. Адже навіть якщо вибори в Донецькій і Луганській областях у старих адмінмежах після відновлення українського контролю і вдасться відкласти на три-п’ять років перехідного періоду (що далеко не певно), наслідки багаторічної окупації та зомбування у більшості своїй не надто патріотичного і до 2014 року населення нікуди не зникнуть. Це може виявитися вирішальним для здобуття домінуючих позицій у представницьких органах уже реінтегрованих великих областей антиукраїнськими силами. Натомість шанси на поступове витіснення впливу проросійських сил спочатку із підконтрольних районів Луганської та Донецької областей значно вищі за умови адміністративного приєднання їхніх частин до сусідніх Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей. У такому разі Україна на час можливого повернення ОРДіЛО та Криму за зміни геополітичної ситуації буде спроможнішою переварити вже й ці території.