Саме ця фраза і спала мені на думку, коли я намагався оцінити політику ЄС щодо України та Віктора Януковича. Що ж сталося в цій країні? Очевидне: Євромайдан це не що інше, як абсолютно неочікувана маніфестація проєвропейського завзяття й віри. І це більш ніж на часі, адже Брюссель небезпідставно й не без остраху очікує виборів до Європарламенту 2014 року та ймовірної появи там безлічі праворадикалів і євроскептиків.
Це означає, що віра в ЄС іде зі Східної Європи: можливо, уперше за її досить коротку історію. Ми звикли до традиційних уявлень: Західна Європа і Північна Америка завжди були (і є надалі) зразковими суспільствами високої довіри, а Східна й Центральна Європа – нібито суспільства низької. Тепер, схоже, все змінилося, та не кожен це усвідомив. Упродовж останніх 10 років оптимізмом інтеграційний проект заряджала Нова, а не Стара Європа.
Відколи перспектива вступу до ЄС відкрилася перед країнами Балтії, а також Польщею та іншими нині його новими членами (за винятком Чехії, курс якої більшою чи меншою мірою формував тодішній президент-євроскептик Вацлав Клаус), ці держави щиро вірили не лише в розширення ЄС, а й у стійкість і значення власне європейського проекту. Нині тією важливою вірою континент наповнює Україна.
І що ж у відповідь? Як реагує Брюссель на європейські настрої та пориви її громадян? Із першого погляду можна сказати, що в ЄС щось змінилося (диктує ці зміни, очевидно, захід континенту). Німецькі та французькі європарламентарії, яким іще 10 років тому геть нічого було сказати про Україну, подалися із Брюсселя до Києва, аби виголошувати пристрасні промови про відчутий ними глибоко європейський дух Майдану. Або ж узяти деяких ветеранів старої доброї німецької Ostpolitik (котру Кремль сприйняв як запровадження мовчазної дипломатії) та Realpolitik, що вмить забули свій цинізм і заговорили про Україну, ніби польські та литовські члени Європарламенту.
Однак усе це не може приховати факту, що ЄС не мав жодної політики стосовно України, як і надійної та раціональної лінії стосовно Віктора Януковича, котрий був головною причиною, а не наслідком Помаранчевої революції та всіх наступних подій. Справжня біда України – політичний і моральний вакуум у ЄС, а не витівки Кремля. Якби Євросоюз мав послідовну й чітку політику щодо неї, так само як щодо країн Балтії напередодні їхнього вступу, Росія нині не могла б качати права в Україні. Реальна причина провалу у Вільнюсі полягає в тому, що було сплутано поняття й це підвело Євросоюз: Брюссель зі своєю наївністю бавився в цінності, Москва тим часом – у геополітику. Як сказав колись відомий французький генерал П’єр Боске: «C’est magnifique, mais ce n’est pas la guerre: c’est de la folie» («Усе це чудово, але це не війна, а божевілля»).
Стратегічна дислексія ЄС, а не Януковича (байдуже, самостійного президента чи кремлівської маріонетки), призвела до того, що Європа втратила Україну. ЄС слід було прийняти її і відкритися їй відразу після Помаранчевої революції. Із нею він був би зараз геополітичним гігантом; без неї матиме послаблений вплив на Східну Європу й обмежену політику щодо Росії.
Державна таємниця (а насправді секрет Полішинеля) полягає в іншому: ЄС не хотів приймати Україну з тієї самої причини, що й Туреччину: баланс сил між ФРН, Францією та Великою Британією такий хисткий, що для нього небезпекою стала б присутність великої держави із природними претензіями на місце серйозного гравця; куди зручнішими є скромні поповнення. Коли головним критерієм готовності Києва до підписання Угоди про асоціацію з ЄС вирішили зробити Юлію Тимошенко, всім більш-менш реально мислячим людям стало очевидно, що такий крок має приховати брак справжньої політики.
Чи повинен був Захід дистанціюватися й ігнорувати Віктора Януковича після Помаранчевої революції? Кожен народ виграє або страждає від своїх політиків. Чи заслуговуємо ми на наших державних діячів, питання філософське. Однак, коли люди промовисто протестують проти цинізму, владних ігор та маніпуляцій, таку позицію світ (або міжнародна спільнота, якщо досі є сенс вірити в існування цього поняття) ігнорувати не може.
По суті, примиритися з Януковичем чи скинути його демократичним і легітимним способом – справа України. Однак Брюссель може й повинен надіслати чіткий сигнал про те, що серед президентів країн – членів ЄС немає місця лідерові, який не поважає політичної волі свого народу й може відмовитися від власних переконань (він-бо стверджував, ніби вірить у поступове й неминуче входження своєї держави до ЄС). Це особливо актуально сьогодні, коли Україна бореться за майбутнє Європейського Союзу й коли його переповнює зневіра. Та цього разу її сіє не Схід, а Захід.