Українці об’єдналися з європейцями проти московитів. У запеклій битві завдяки низці успіхів та щасливих випадків московська армія перемогла. Сини незалежної України подалися в еміграцію, їхні союзники, знесилені, визнали поразку. Московити на честь перемоги ставлять тріумфальний пам’ятник у місті, яке виявилося вирішальним для битви. Місцеві мешканці звикають до пам’ятника і не зносять його, навіть коли московити вже втратили над ними владу. Коли ж московити через століття почали знову вбивати мешканців міста, пам’ятник продовжив стояти, бо до нього звикли. Так, кількома рядками, описуємо поразку визвольних змагань часів Мазепи та живучість пам’ятника поразці українців у Полтаві. Він досі стоїть у центрі міста, бо «до нього звикли», але звикли до чого?
Шануємо поразку українців?
Початок липня за старим стилем — час річниці великої поразки українців, які прагнули до самостійності: битви під Полтавою у 1709 році. До 100-річчя від своєї перемоги, що принесла їм імперський статус, а українцям — цілковиту неволю, московити спорудили свій «Монумент слави». Хто приїздив до Полтави як до міста Котляревського, українського Гоголя, Петлюри, українського мистецького та літературного центру чи навіть просто посмакувати галушок, завжди бував спантеличений високою колоною з хижим золотим орлом на верхівці. Місцеві історики знизували плечима: що поробиш, це імперська історія. Місцева влада стверджувала, що це «гордість міста». А чим є цей пам’ятник для всієї української нації?
Є у Полтаві пам’ятник, який є символом зародження новітньої української літератури та й культури загалом, — погруддя Івану Котляревському, відкрите у 1903 році. Цей пам’ятник, крім того що зібрав усю тогочасну українську інтелігенцію на своє відкриття, став символом матеріальної та громадської спроможності українців, адже кошти на створення збиралися громадою.
Не менш важливо, що урочистості 1903 року, коли Микола Міхновський, Олена Пчілка, Борис Грінченко та інші українці відмовилися виступати московською мовою на святкуванні, стали яскравим актом протесту українців проти імперії і засвідчили безглуздя культурних заборон, силу духу інтелігенції та продемонстрували перспективу спільних зусиль, яка дуже яскраво проявилася вже за кілька років, під час першої революції в імперії.
Події, пов’язані з пам’ятником Котляревському, роблять його великою українською цінністю, символом єдності та опору, явищем, про яке варто розповідати і яке неодмінно зайде у масову культуру. Яка цінність пам’ятника перемозі московського війська на чолі з Пєтром І над козацькими військами Мазепи та його шведським союзником Карлом ХІІ? Як цей пам’ятник допомагає у боротьбі з давнім ворогом? А як ми дивитимемося на нього після війни? Хіба зміниться його значення для нас, переставши бути символом великої поразки українців 300 років тому? Хай як його вбирай у червоно-чорні прапори та навіть чіпляй табличку з іншою інтерпретацією подій, а всі, хто вміє читати і мислити, інакше, як окупаційне клеймо, його трактувати не зможуть.
Мистецька цінність
Варто сказати, що мистецька й матеріальна цінність «Монумента (московської) слави» є досить великою, і дуже малоймовірно, що сучасна Україна витрачатиме подібні кошти на увіковічнення наших перемог. Російська імперія витратила на цей пам’ятник понад 150 тисяч рублів, частину з яких було компенсовано за рахунок податків від місцевих мешканців. Якісний граніт було видобуто з навколишніх каменоломень, чавун для колони відлито на одному з луганських заводів. Вісімнадцять оригінальних гармат, встановлених навколо пам’ятника, дійсно бачили поразку українців та їхніх союзників у 1709 році. На вершині масивної колони — позолочений бронзови орел, який несе вінок переможцям-московитам і стріли-блискавки тим, хто зазнав поразки: шведам і українцям на чолі з найславнішим українцем у світовій культурі — гетьманом Іваном Мазепою. Огорожа пам’ятника і колона прикрашені різноманітними символічними «трофеями» у дусі античності. До речі, серед кількох символів могутності давнього Риму на предметах оздоблення присутні й «ликторські пучки», колись атрибут влади магістратів, а пізніше символ єдності, який дав назву цілому сумнозвісному політичному явищу — фашизму (в італійській мові ці пучки звучать як «фасції»). Так, на двохсотлітньому пам’ятнику проглядається справжній символ сучасної путінської Московії.
Мистецька і матеріальна цінність пам’ятника, безперечно, має забезпечити йому гідне місце в музеї: чи то краєзнавчому, чи то пов’язаному з колоніальною залежністю. Але якщо він залишиться на чільному місці одного з культурних центів України, яким ми усвідомлюємо Полтаву, то й далі виконуватиме місію, яку поклав на нього його творець — придворний архітектор царя Алєксандра І Жан-Франсуа Тома де Томон. Головну ідею пам’ятника він формулював так: «Оскільки ця колона є тріумфальним пам’ятником, створеним на честь Пєтра Велікого для відзначення дуже славної і величної події, я поставив своїм завданням надати всій цій композиції оригінального і, так би мовити, особистого характеру її героя та його тріумфу». (переклад з російської І. Стамбола).
Сучасна статистика підіграє ганьбі
В інформаційному полі нещодавно трапилося опитування, за яким більшість сучасних мешканців Полтави виступають проти перенесення пам’ятника до музею. Симпатія та ностальгія полтавців до пам’ятника зрозуміла: всі з дитинства прогулювалися центром міста, сиділи на гарматах вечорами та фотографувалися сім’ями поряд із колоною. Це місце особистих спогадів, куди увійшов символ окупації й поразки українців. Саме для цього московити і поставили його — аби застовбити, чи то «заколонізувати», пам’ять полтавців у бік Москви.
Тому й соціологічні опитування варто було б проводити, аби з’ясувати, чи розуміють місцеві мешканці, що пам’ятник — це символ окупації України, поразки українців, тріумфу Пєтра І над самостійниками, очоленими Мазепою. І чи хотіли б вони шанувати цей символ у час, коли місто здригається від московських обстрілів, а його сини і дочки воюють за ту саму ідею самостійності, яку колись вдалося здолати Пєтру І під Полтавою?
Свідоме чи випадкове підігравання ворогу?
На сьогодні в Україні лишилося дві показові історико-меморіальні ганьби: «Монумент московської слави» у Полтаві та пам’ятник Пушкіну в Одесі. У південному місті, до речі, також є імперська колона, але значно менша і менш помітна, аніж полтавська. Символічно, що Пушкін написав імперську оду «Полтава», і він та полтавський символ поразки українців у союзі зі Швецією досі тримаються.
Ті, хто хоче зберегти ці пам’ятники на чільному місці, дуже схожі на нещасну бабцю, яка ще у 2022 році вийшла до московських окупантів на Харківщині з червоним прапором. З одного боку, вони мріють повернутися до «світлого минулого», а з іншого — мають дуже незначне усвідомлення культурних та соціальних тенденцій у світі, вже не кажучи про розуміння всієї злочинності московського імперіалізму.
Хто відмовляється прибирати пам’ятники, має розуміти, що виступає за збереження інструменту колоніалізму, а сучасна війна — якраз спроба відродити московську імперію. Тож пам’ятник Пушкіну чи тріумфу Пєтра І є не чим іншим, як інструментом повернення московського колоніалізму на наші землі.
Ці пам’ятки зовсім не поєднуються з українськими цінностями. Вони тільки шкодять сучасним оборонним процесам та є загрозою для формування ідентичності молоді. Для кого вони є дійсно цінними, то це для московитів. За умови миру з цим сусідом варто було б їх демонтувати та подарувати йому на одне з імперських свят, до яких і полтавська поразка українців теж належить. А нині вагу та наповнення цих пам’ятників було б значно доречніше використати, аби проломлювати дахи кремлівських палаців чи заводів із виробництва націленої на Україну зброї.