Залишати не можна забирати

Щ об довірити банкам свої гроші, громадяни мають бачити й розуміти, як ця система функціонує.

 

 

Ще на початку 1990-х трапилася мені нагода працювати разом із директором провінційної філії відомого на ті часи трастового фонду. Ми познайомилися саме тоді, коли трасти пропонували на кожний карбованець вкладу ледь не 1000% річних. Люди мішками несли свої гроші, інколи навіть продавали машини, дачі та квартири, не надто замислюючись над ризиками. Трасти справно сплачували відсотки.

Мій знайомий у розпал цієї кампанії тихенько знайшов нову роботу на скромній і непримітній посаді. А коли трасти почали тріщати по швах, то швиденько повернув свої гроші та вклади родичів. І вже хотів вшитися, та, на його біду, в трасті лежали гроші бандитів, не розрахуватися з якими було б собі дорожче. Тож трохи нерухомості мій знайомий втратив, однак залишився живий, до в’язниці не сів, а про своє директорство намагався зайвий раз не згадувати.

 

Хто тільки за голову потім не хапався, оплакуючи втрачені гроші, черговий обман та бездіяльність уряду й правоохоронних органів. В одному маленькому провінційному трасті, а таких тоді було безліч, зникло 150 млрд карбованців готівкою. Мені навіть важко уявити, скільки треба валіз, щоб винести таку суму. А їх записали на тендітну бухгалтерку, яка також ізникла.

 

Грошей із розорених трастів не повернули й на роки вбили в громадян довіру до фінансових установ. Особливо тих, що пропонують великі відсотки.

 

Проте банкіри наполегливо шукали можливості відновити довіру громадян до банківського сектору. Мета проста – залучити більше ресурсів, на яких тільки й можливий заробіток у цій сфері. Тож вони змінили законодавство, посилили нормативи звітності, створили фонд гарантування вкладів. І це спрацювало.

 

Спочатку людей почали привчати сплачувати через банк різні послуги. Це в радянській системі ми платили на пошті, бо не в кожному селі були банківські установи. В нормальних країнах послуги оплачують у банках. Тому справжнім проривом став крок із переведення пенсійних виплат до банківських установ.

 

Потім з’явилися зарплатні картки. Пам’ятаю, як на великих підприємствах народ не хотів цих карток, ледь до страйків не доходило. В день зар­плат біля банкоматів збиралися величезні черги й вимітали з зарплатних рахунків геть усе до копієчки.

 

Та з часом непомітно звикли, що ось він, рахунок, на ньому лежать гроші й нікуди не зникають. Коли курс валют не стрибає щодня, є певні ознаки стабільності. То чому б не перекласти гроші з поточного рахунку на депозитний?

 

Так учергове й понесли гроші на депозити під відсотки. Проте цього разу банкіри були обережніші й не пропонували вкладникам захмарних прибутків.

 

 

Раніше дивувався сміливості банкірів, які наважилися видавати стіль­­к­­и кредитів громадянам під 20-30-40% річних та ще й без застави та довідки про доходи. А як не повернуть? Відповідь отримав, коли попросив Олек­­сандра Жолудя, експерта Міжнародного центру перспективних досліджень, пояснити, чому в нашій банківській системі такий перекіс із кредитною політикою. Виявляється, що за умов щорічного зростання зарплат на 30–40% ризики неповернення кредитів були мінімальні. Офіційно не повертався лише кожен сотий кредит.

 

Банкіри – люди розумні й дуже обережні. Це як постулат. Я припускаю, що вони можуть помилятися, можуть навіть вчиняти дії, які зашкодять вкладникам (наприклад, занадто ризикуючи), але не вірю в тупість людей, котрі спромоглися стати банкірами. Тим несподіваніший той факт, що банківський сектор проігнорував негативні прогнози й далі накачував економіку кредитами всю першу половину минулого року, аж поки грім не вдарив.

 

Так проявилася в усій красі конкурентна боротьба. Пригадуєте, як нас усіх лякали, що коли вступимо до Світової організації торгівлі, то прийдуть закордонні товстосуми й скуплять усі наші банки. А ми не вірили. Проте номінально купити навіть великий вітчизняний банк ви­явилося замало. Банки прагнули за будь-яку ціну захопити якомога більші шматки в різних сегментах банківських послуг. Навіть дорогою ціною.

 

Це була справжня битва. Банки з іноземними інвестиціями торік залучили кредитів у десять разів більше, ніж їх вітчизняні конкуренти. Кредити на купівлю авто впали до 5–7% річних, значно подешевшало іпотечне кредитування. Банки наввипередки звітували про збільшення своєї частки ринкового пирога.

 

Банкіри ризикували, коли вже відомо було, що розгортається світова фінансова криза. Згадайте, як часто міняєте банки, які вас обслуговують. Клієнт, який потрапив у банківські тенета, за умов цивілізованого обслуговування залишиться в обраному банку надовго. Тому ця історія нагадувала анекдот про селянина, який у Бога брав землю. Коли в нього забракло сили вже й повзти по своїй ділянці, то селянин кинув поперед себе шапку: «А це під гарбузи!»

 

Перемігши на певному етапі в боротьбі за рейтинги, банки, що забагато залучали та видавали кредитів в іноземній валюті, опинились у скрутному становищі. Кредиторам, доходи яких у гривні, складніше розрахуватися по своїх зобов’язаннях. І це однаковою мірою стосується як звичайних громадян, так і підприємств, що брали кредити, наприклад, під проведення модернізації виробництва.

 

 

Коли ми придивляємося до банку, щоб покласти там гроші на рахунок, то зазвичай орієнтуємося на великий банк, можливо, з іноземним капіталом, середніми або максимальними відсотками, залежно від індивідуальних оцінок прийнятного ри­­зику. Проте є й інші критерії оцінювання, які можна застосовувати для тестування банків на надійність.

 

Наприклад, Ерік Найман, начальник управління одного з найбільших українських банків, говорить, що кількість кредитів, які видає банк, в ідеалі має покриватися кількістю наявних депозитів. Грубо кажучи, якщо ми, громадяни, принесли в банк мільйон гривень, то ось на цей мільйон банк повинен видати кредитів. Проте зараз це правило в Україні не працює.

 

Якщо ви подивитеся статистику й звітність Національного банку України, то легко побачите, що кількість кредитів на десятки мільярдів гривень перевищує кількість залучених банками депозитів. Тільки за останній рік банки залучили понад $11 млрд кредитів, які потім надали українським громадянам і підприємствам під вищі відсотки.

 

Правило не складати всіх яєць до одного кошика стосується і банківських послуг. Проте банки з першого десятка половину кредитів видали населенню. Причому подекуди 70–80% цих кредитів видані у валюті під заставу житла. Що в нас із будівництвом, цінами на житло й курсом валют, усі вже знають.

 

За бажання й невеликого запасу часу можете самостійно ознайомитися з річним звітом будь-якого українського банку. Вони нагадують рекламні буклети й можуть швидше ввести в оману неуважних або довір­ливих громадян, ніж надати їм об’єктивну інформацію про стан банку. Як ось реклама одного великого банку, де вкладникам пропонують виграти квартиру, машину або мільйон. У рекламі не кажуть, що всі ці виграші будуть заплачені з грошей вкладників за рахунок прибутку, який в іншому випадку був би нарахований у вигляді додаткових депозитних відсотків кожному вкладникові. Приз дістанеться одиницям, а відсотки уріжуть усім.

 

Знайти з-поміж найбільших банків приклад з ідеальним розподілом ризиків не вдалося. Жоден не відповідав запропонованим критеріям на сто відсотків. Одне з пояснень такої ситуації: банки настільки швидко розвивалися, що просто не встигли вирівняти структуру своїх активів та пасивів. І навіть зараз вони, на думку Еріка Наймана, залишаються мале­нькими щодо нашої економіки. Тому й виникають перекоси.

 

Цікаво, що найбільш захищену від кризи структуру кредитного портфеля мав сумнозвісний Промінвестбанк. Він кредитував не тільки торгівлю, а й промисловість у значних обсягах. Рано чи пізно надані кредити повернуться в банк і його вкладники отримають свої відсотки.

 

Чому ж такий надійний, на перший погляд, банк несподівано опинився на межі банкрутства? Просто хтось посіяв серед вкладників паніку й вони побігли забирати свої гроші. Так звучить офіційна версія. А можливо, вкладники цього банку раніше за інших зрозуміли, що треба переводити гривневі заощадження в доларові, що й викликало відтік вкладів. Слідство триває.

 

У стародавні часи в багатьох країнах існувало правило, за яким лихварям могли відрубати голову, якщо вони давали гроші чи зерно більше, ніж під 12% річних, або якщо навмисно доводили родину до боргової ями. Сьогодні звучать подібні, хоча й гуманніші, заклики: банки мають розділити ризики по кредитах разом зі своїми клієнтами.

 

Ерік Найман вважає, що першим кроком до відновлення довіри має бути державна гарантія по всіх депозитах. Сьогодні фонд гарантування вкладів не покриває третини депозитів фізичних осіб будь-якого системного банку. Якщо такий банк збанкрутує, то це буде банкрутство гарантій на повернення депозитів по всій банківській системі.

 

Власне, такі гарантії у перші ж дні світової фінансової кризи надали уряди більшості країн Європи, Росія та США. І скидається на те, що паніку вдалося збити без обмеження доступу громадян до власних заощаджень, як це сталося у нас.

 

Зняття таких обмежень має бути наступним кроком відновлення довіри до банківської системи. Якщо в договорі написано, що клієнт має право забрати гроші будь-якої миті, то так і має бути. Не можна порушувати закон на користь банків і вимагати суворого покарання – конфіскації майна – якщо клієнт вчасно не розрахувався за кредитом. Така система наперед несправедлива й не викликає довіри та поваги.

 

Ще один важливий крок: прозора і зрозуміла громадськості звітність про стан справ у банківському секторі. Так, Ерік Найман вважає необхідним оприлюднити інформацію про те, скільки і яких кредитів набрали наші банки, яка ситуація з їх погашенням та чи збирається Національний банк України допомагати їм виплутуватися з цієї історії. Боргове навантаження в банківському секторі залишається невідомим навіть фахівцям.

 

На важливості єдиної стратегії розвитку банківського сектору акцентує й Олександр Жолудь. На його думку, сьогодні багато уваги приділяють тактиці, але немає бачення, що буде за п’ять років. У зв’язку з цим відсутні стабільні правила гри, які мав би встановлювати і контролювати Нацбанк. Натомість він сам їх порушує. Озвучення Нацбанком короткотермінових прогнозів і їх дотримання могло би швидко сприяти поновленню довіри громадян до банківського сектору. Запас часу, вважає Жолудь, ще є, але він швидко спливає. В четвертому кварталі минулого року обсяг депозитних внесків скоротився на 15%, чого раніше не було.

 

Проте відкритим залишається питання валюти, в якій зберігатимуть заощадження. Відновити стабільність гривні буде значно складніше, ніж надати державні гарантії по депозитах. Питання не тільки у курсовій стабільності, але й у інфляції.

 

Свого часу в США та деяких країнах Європи для громадян створили спеціальні програми заощаджень. На кошти, покладені на окремий депозитний рахунок чи вкладені в держ­­­облігації, нараховували відсот-
ки, які гарантовано перевищували рівень інфляції.

 

Таким чином, громадяни мали гарантію, що їхні заощадження не будуть знецінюватись, а уряд мав мотивацію серйозно боротися з інфляцією, тримаючи її в прийнятних межах.

 

В Україні таких фінансових інструментів наразі не створено. Олександр Жолудь вважає, що створення такого ринку – річ важлива, проте ймовірна лише в середньотерміновій перспективі. І головна причина – в недовірі громадян до державних облігацій, яка сформувалася ще за радянських часів.

 

Залишається сподіватись, що відтік депозитів змусить уряд та Національний банк замислитися не лише про банки, а й про інтереси їх вкладників.